Інші правознавці
Російської Федерації також характеризують
соціальне право як галузь права і визначають його особливості.
Н.Г. Кобець висловлює пропозицію про "доцільність
інтеграції проблематики регулювання
соціально-правового захисту населення
у самостійну комплексну галузь права
– "соціальне право", що сприяло б
упорядкуванню державно-правового регулювання
однієї з найважливіших сфер суспільних
відносин". М.І. Лепіхов дає визначення
соціального права як комплексної галузі
права, яка становить сукупність правових
норм, що регулюють суспільні відносини,
які виникають у зв’язку і з приводу практичної
організації та здійснення соціального
захисту населення РФ у цілях пом’якшення
соціальної напруженості у суспільстві.
До предмета соціального права М.І. Лепіхов
відносить правове регулювання захисту
трудових прав громадян, медичного обслуговування,
соціального обслуговування, обов’язкового
соціального страхування, обов’язкового
державного страхування і пенсійного
забезпечення; соціального захисту окремих
категорій осіб (ветеранів, інвалідів,
жінок та дітей, військовослужбовців,
біженців та вимушених переселенців, посадових
осіб різних категорій та ін.), які проживають
(перебувають) на території Росії і потребують
соціального захисту; створення й організації
діяльності органів соціального захисту.
Автор вказує на те, що визнанню нової
галузі права чиниться спротив, зокрема
у зв’язку з тим, що жодна зі сфер правового
регулювання суспільних відносин не включає
настільки значного масиву законів та
інших нормативних правових актів, які
до того ж зазнають частих змін.
Науковці-економісти
В.М. Лексін і О.М. Швецов, які досліджують проблеми
реалізації соціальних зобов’язань держави,
доходять висновку, що нині навряд чи правомірно
говорити про наявність цілісної системи
"соціального права", пояснюючи це
перехідним станом самої соціальної сфери,
у котрій присутні елементи як успадковані
від радянського періоду, так і ті, що з’явилися
в результаті економічних і соціальних
реформ. Систематизації соціального законодавства
заважає відсутність єдиної концепції
реформування нормативної бази регулювання
соціальної сфери. Така систематизація
вбачається у переході від фрагментарного
регулювання численними законами окремих
соціальних проблем та інститутів до створення
базових (по можливості, кодифікованих)
законів стосовно кожної галузі (підгалузі)
законодавства, що діє у соціальній сфері.
Між цими базовими законами та іншими
законодавчими актами названих галузей
мають бути вибудовані ієрархічні відносини.
У плані можливої
моделі соціального права та
його основного джерела – Соціального
кодексу цікаво звернутися до концепції такого кодексу. Як відомо,
і в Україні, і в Росії такі проекти були
розроблені. Стосовно українських проектів
Кодексу соціального захисту і Соціального
кодексу, розроблених у 1997 р., в літературі
було здійснено детальний аналіз, жодний
із них не був ухвалений Верховною Радою
України. Але на російському варіанті
доцільно зупинитися.
2 лютого 2004 р. до
Державної Думи Російської Федерації
був внесений проект федерального
закону "Соціальний кодекс Російської
Федерації". У Пояснювальній записці до проекту автори зазначають, що
соціальне законодавство покликане врегульовувати
відносини щодо реалізації соціальних
прав громадян. Ці відносини виступають
як трудові відносини, відносини щодо
соціального забезпечення, цивільні, житлові
відносини, відносини у сфері освіти, культури,
інфраструктури, екології, безпеки та
інші відносини. Відповідно до них застосовується
трудове, цивільне, житлове та інше законодавство.
Таким чином, соціальне законодавство
є узагальнюючим терміном, що включає
законодавство про соціальне забезпечення,
трудове, житлове та інше законодавство.
Проект Соціального кодексу РФ закріплює
соціальні права громадян у різних сферах
і встановлює обов’язки держави щодо
забезпечення їх ефективного здійснення.
Водночас проект містить в основному норми
законодавства про соціальне забезпечення.
На додаток до проекту додається перелік
із 73 найменувань федеральних законів,
які мають втратити чинність після ухвалення
Соціального кодексу. Таким чином, фактично
зміст цього проекту не відповідає його
назві. І не дивно, що законопроект повернутий
авторам у березні 2004 р. "для виконання
вимог Конституції та Регламенту Державної
Думи".
З одного боку,
автори усвідомлюють, що термін "Соціальний
кодекс" є більш широким, ніж
соціальне забезпечення, а з іншого – не мають можливості в одному
акті врегулювати усі відносини, що виникають
у зв’язку з реалізацією усіх соціальних
прав. Очевидно, що це практично не можливо.
Крім того, слід
звернути увагу ще на одну
теоретичну деталь, яка випливає
з тексту Пояснювальної записки. Там вказано: "Розробники
проекту Соціального кодексу виходили
з вузького розуміння соціального забезпечення,
не включаючи у предмет регулювання законодавства
про соціальне забезпечення відносини,
які стосуються прав громадян на освіту,
працю, житло та ін. (що складає предмет
інших галузей права)". З цього випливає,
що автори розуміють "соціальне забезпечення"
в широкому сенсі як державне забезпечення
усіх соціальних прав, з чим не можна погодитися.
Це – все та ж соціалістична патерналістська
доктрина, коли все очікувалося від держави,
що не прийнятно за ринкових відносин.
Не можна прирівнювати соціальне забезпечення
до забезпечення всіх соціальних прав.
Тим більше, що саме соціальне забезпечення
в сучасних умовах включено до більш широкої
сфери – сфери соціального захисту. Стосовно
останнього можна сказати, що "соціальний
захист в широкому розумінні" і "захист
соціальних прав" можуть застосовуватися
як терміно-поняття, близькі за змістом.
В Україні також
є пропозиції розглядати право соціального забезпечення у майбутньому
як соціальне право. На нашу думку, така
концепція не має перспективи. У Соціальному
кодексі можна встановити загальні засади
правового регулювання і державного гарантування
соціальних прав, одним із яких є й право
людини на соціальне забезпечення (соціальний
захист).
Серед українських
науковців з теорії держави
та права є окремі розробки,
в котрих соціальне право визнається
як самостійне або комплексна
галузь права.
Очевидно, що проблема соціального
права і концепція його основного
джерела – Соціального кодексу є не тільки
надзвичайно актуальною, а й складною
в плані юридичної техніки. Вона потребує
спеціальних ґрунтовних досліджень. Соціальне
право в Україні перебуває на стадії формування,
що стало наслідком суттєвих змін, які
відбуваються у соціальній та економічній
сферах, що зумовлено переходом до ринкових
відносин. Ці зміни об’єктивно зумовлюють
трансформацію в системі права, посилення
спеціалізації, конкретизації, диференціації
та інтеграції за новими критеріями. Міграція
одних правових інститутів і поява нових
свідчать про формування нових підсистем
у межах однієї галузі, нових самостійних
і комплексних галузей права, тематичних,
предметних спільностей. Поступово відбувається
накопичення однотипного нормативно-правового
матеріалу, котрий потребує уніфікації
та уособлення.
Соціальні права людини
визначають структуру соціальної
сфери в державі. Відповідно, можна
виділити сферу застосування
праці, сферу працевлаштування, сферу
надання медичної допомоги та
охорони здоров’я, сферу освіти, сферу
соціального захисту (розуміючи соціальний
захист у вузькому його значенні як систему
державних заходів щодо захисту населення
від соціальних ризиків) тощо. Кожна з
названих сфер становить сукупність суспільних
відносин, а правове регулювання цих відносин
об’єднане головною метою – забезпеченням
певного соціального права людини або
їх сукупності. Відносини, які складаються
у зазначених сферах, виступають предметом
правового регулювання відповідних галузей
права, а юридичні норми, що регулюють
такі відносини, об’єднуються у відповідні
галузі права. З таких позицій слід визнати
найбільш доцільною концепцію європейського
соціального права і висунуту Ю.А. Тихомировим,
яка розглядає соціальне право як певну
інтегровану структуру. До такої ж думки
схиляється й П.Д. Пилипенко.
Становлення соціального
права на сучасному етапі характеризується
тим, що вже тепер можна виділити
певні загальні положення, які
закріплені у правових нормах
і є спільними для тих галузей
права, які входять до складу соціального
права, їх можна назвати загальними правовими
інститутами соціального права. До таких
можна віднести: соціально-правовий статус
людини і громадянина; стандарти соціальних
прав та їх державні гарантії; економіко-правовий
механізм забезпечення соціальних прав;
соціальне партнерство; управління у соціальній
сфері; соціальний моніторинг; нагляд
і контроль за дотриманням законодавства
щодо забезпечення соціальних прав; відповідальність
за порушення соціальних прав. На нашу
думку, ці правові інститути як загальну
частину соціального права доцільно закріпити
у Соціальному кодексі України, котрий
міг би стати консолідуючим актом у цій
сфері.
Проблеми системи права
соціального захисту, а також
місця цієї галузі права в
системі національного права – надзвичайно
цікава і малодосліджена сфера. Не вимагає
додаткового обґрунтування твердження,
що в умовах сучасної реформи соціального
захисту проблема системи галузі права,
яка врегульовує суспільні відносини
у цій сфері, має надзвичайно важливе значення.
Адже тільки досконалий системний правовий
механізм може забезпечити ефективний
вплив на суспільні відносини.
Визначення системи права
соціального захисту в Україні,
як уже зазначалося, ускладнюється
відсутністю єдиного законодавчого
акта, у котрому вона була б встановлена.
Водночас основні структурні частини
цієї сфери передбачено в Концепції соціального
забезпечення населення України 1993 р.,
яка не тільки окреслила загальну будову
галузі, а й стала основою для реалізації
її положень у подальшому законодавстві.
Система галузі права
є одним з основних чинників,
який у взаємозв’язку з іншими
обумовлює ефективність галузі,
забезпечує її структурну ясність,
доцільність і економність, тобто
здатність мінімумом правових
норм врегулювати весь комплекс
необхідних суспільних відносин.
Суспільні явища характеризуються
системним характером. Ці проблеми
досліджуються різними суспільними
й технічними науками, які мають
вагомі здобутки, корисні й для
правознавства в цілому, й для
права соціального захисту зокрема.
Справді, за умови відсутності єдиного
нормативно-правового акта вести розмову
про системність у певній галузі права
досить важко. Тому важливо визначитися
в основних відправних положеннях, застосування
яких дасть змогу з’ясувати ситуацію,
і спромогтися виявити справді об’єктивно
існуючі зв’язки між компонентами системи,
її властивості та співвідношення між
компонентами і системою як цілим. Ці відправні
положення, як завжди, є поза правом, у
реальному бутті, вони дають сенс юридичним
конструкціям.
При аналізі системи права соціального
захисту слід зважити на те, що хоча система
права складається об’єктивно, проте,
як влучно зауважив С.С. Алексеев, визнання
об’єктивності структури права не означає
її фатальності, незалежності від волі
законодавця, активна правотворча діяльність
якого впливає на структуру права і з часом
приводить до цілеспрямованих перетворень
у його тканині, структурі. У сфері соціального
захисту воля законодавця має особливе
значення, адже без конкретної юридичної
норми не може бути здійснено жодної соціальної
виплати і надано жодної соціальної послуги.
Водночас при прийнятті нових законодавчих
актів законодавець зв’язаний, принаймні
має бути зв’язаним, конституційними
засадами і попередньо ухваленими законами,
в котрих вже закладено певну систему,
певні принципи права.
Узагалі галузь права
соціального захисту виконує
функцію захисту людини від
соціальних ризиків. Це – загальна,
стратегічна, основна функція.
Для її реалізації в
основному використовуються дві
під-функції – соціального забезпечення
і соціальної підтримки. Соціальний захист
здійснюється у певних організаційно-правових
формах, серед котрих в Україні основними
є загальнообов’язкове державне соціальне
страхування і державна соціальна допомога.
Норми, які врегульовують відносини у
цих формах, здійснюють різні підфункції:
перша – соціального забезпечення з урахуванням
зв’язку з працею, тривалістю страхового
стажу, розміру заробітної плати, друга
– соціальної підтримки особи як члена
суспільства без зв’язку з його участю
у суспільному виробництві. Друга форма
не надає повного забезпечення, а лише
полегшує подолання певної життєвої ситуації.
Таким чином, має місце функціональний
розподіл, який є визначальним, оскільки
покладений державою в основу будови юридичного
механізму загальної системи соціального
захисту. Цей принцип був закріплений
Концепцією соціального забезпечення
населення і в подальшому вся реформа
соціально-захисного законодавства здійснюється
у напрямі "розведення" соціального
страхування і державної соціальної допомоги.
Крім того, з урахуванням чинного законодавства,
можна виділити норми, які виконують функцію
спеціального і додаткового (підвищеного)
соціального захисту.
Таким чином, за функціональним
критерієм норми галузі права
соціального захисту об’єднуються
у такі структурні частини: 1) загальні
положення; 2) загальнообов’язкове державне
соціальне страхування; 3) державна соціальна
допомога; 4) спеціальний соціальний захист;
б) додатковий соціальний захист окремих
категорій осіб; 6) недержавне соціальне
забезпечення. Кожна з цих частин утворює
відносно відокремлену підсистему у загальній
системі права соціального захисту, а
юридичні норми, що входять до її складу,
об’єднуються в окремі правові інститути.
Ці інститути є неоднорідними за значенням.
Нині науковці виділяють за структурно-функціональним
критерієм генеральні інститути, основні
інститути, субінститути та одно-елементні
інститути, а також міжгалузеві функціональні
інститути. Усі названі інститути є й у
структурі права соціального захисту.
Зараз неможливо аналізувати інститути
права соціального захисту у відриві від
організаційно-правової форми, в рамках
якої вони функціонують.
Загальні правові інститути
містять нормативні положення,
які стосуються галузі права
в цілому. Загальні положення
галузі містяться у нормах щодо визначення
понятійного апарату права соціального
захисту; права людини і громадянина на
соціальний захист і гарантій його забезпечення;
встановлення відповідного соціального
статусу суб’єктів права на соціальний
захист; визначення правового становища
зобов’язальних установ та закладів,
що здійснюють соціальний захист; встановлення
переліку та змістовних ознак соціальних
ризиків; форм і видів соціального захисту,
умов і порядку їх надання; системи державних
стандартів та їх гарантій у сфері соціального
захисту; принципів та функцій цієї галузі
права тощо.