Роль риторичної термінології

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. А.С. МАКАРЕНКА

ІНСТИТУТ  ФІЛОЛОГІЇ 
 

Кафедра української мови 

КУРСОВА РОБОТА З МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ  МОВИ

НА ТЕМУ 

«РОЛЬ РИТОРИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

У ФОРМУВАННІ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ УЧНЯ» 
 

Виконала  студентка

243 групи відділення

слов'янських  мов 

Кобилякова  Ганна Валеріївна 

Науковий  керівник: к.філол.н., доцент

Герман  Вікторія Василівна 
 
 

Суми 2011

ЗМІСТ

ВСТУП..........................................................................................................................3

РОЗДІЛ I. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ ЯК МЕТОДИЧНА ПРОБЛЕМА.......................................................................................6

              1.1. Мовна особистість як національний і соціокультурний феномен....6

              1.2. Чинники формування культуромовної особистості учня.................10

РОЗДІЛ II. РИТОРИЧНА ТЕРМІНОЛЕКСИКА ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ  КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ.........................15

              2.1. Місце риторичної термінології в шкільному курсі української мови.............................................................................................................................15

              2.2. Роль термінології красномовства в становленні культуромовної особистості старшокласників...................................................................................20

ВИСНОВКИ...............................................................................................................25

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................................28

ДОДАТКИ..................................................................................................................30 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП

          Національна доктрина розвитку освіти визначає пріоритетними напрямами державної політики в цій галузі розширення українськомовного освітнього простору, утвердження національної ідеї, сприяння національній самоідентифікації, розвитку культури українського народу. Для досягнення зазначених цілей держава повинна забезпечувати виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних цінностей, однією з яких є українська мова.

          Актуальність обраної теми дослідження визначається спроможністю риторичної науки загалом та її термінологічного апарату зокрема реалізовувати провідні принципи сучасної освіти (гуманізації, гуманітаризації, демократизації і національного спрямування), засобами інтелектуально-естетичного впливу української мови формувати гармонійно розвинену, національно свідому культуромовну особистість. Знання риторики й термінолексики ораторського мистецтва розвивають загальну й фахову ерудицію, суспільно важливі мислительно-мовленнєві якості мовців (логіка мислення, культура мовлення, адекватна мовленнєва поведінка тощо).

          Проблемі формування культуромовної  особистості учня засобами риторики присвячені праці Я. Білоусової, Н. Голуб, О. Горошкіної,                   Ю. Дишлюк, Н. Колотілової, А. Курінної, Л. Мацько, А. Первушиної, Г. Сагач, Л. Спанатій та ін.

          Проте недостатня увага дослідників,  на нашу думку, приділяється перспективам використання термінології ораторського мистецтва як засобу формування культуромовної особистості старшокласників у процесі вивчення основ красномовства. На заповнення цієї лакуни й спрямована наша робота.

          Метою дослідження є визначення ролі риторичної термінології в процесі виховання старшокласників як українських мовно-риторичної особистостей елітарного типу, реалізації основних принципів національної мовної освіти.

         

          Для досягнення поставленої мети було сформульовано такі завдання:

1. з'ясувати сутність поняття «культуромовна особистість»;
2. дослідити основні чинники, що впливають на процес формування культуромовної особистості учня;
3. визначити місце риторичної термінології в шкільному курсі української мови;
4. проаналізувати виховний потенціал вивчення термінолексики красномовства як засобу становлення високої риторичної культури старшокласників;
5. розробити дидактичний матеріал для засвоєння термінології красномовства в старших класах середньої школи різного профілю.

          Об'єкт дослідження  – процес формування культуромовної особистості учня в умовах спеціально організованого навчання в середній загальноосвітній школі.

          Предмет дослідження – роль риторичної термінолексики в становленні культуромовної особистості старшокласника.

          Для виконання поставлених завдань використовувалися такі методи дослідження: аналіз і синтез філософської, психологічної, педагогічної, лінгвістичної, психо- й соціолінгвістичної, дидактичної й лінгводидактичної літератури з формування культуромовної особистості засобами риторики; узагальнення й систематизація; розробка навчальних алгоритмів.

          Наукова новизна роботи визначається тим, що:

• уперше досліджено перспективи використання риторичної термінології як засобу формування культуромовної особистості учня, розроблено дидактичний матеріал для вивчення термінолексики ораторського мистецтва в старших класах середньої загальноосвітньої школи;
• набуло подальшого розвитку поняття культуромовної особистості.

          Теоретичне значення  дослідження полягає в тому, що запропоновані теоретичні положення розширюють та урізноманітнюють наявні підходи до посилення мотиваційного й ціннісного компонентів освіти, забезпечення принципів науковості, системності, реалізації мовленнєвої, мовної, соціокультурної та діяльнісної змістових ліній у вивченні української мови, формування мовно-риторичної особистості нового типу.

          Практичне значення роботи полягає в можливості використання отриманих результатів для вдосконалення наявної системи організації процесу формування культуромовної особистості учня в сучасній школі. Матеріали дослідження можуть бути використані також викладачами педагогічних університетів, учителями шкіл, студентами вищих педагогічних навчальних закладів, аспірантами.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  I. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ

     ЯК  МЕТОДИЧНА ПРОБЛЕМА 

     1.1. Мовна особистість  як національний  і соціокультурний  феномен

     Сучасні уявлення про мову базуються на чотирьох фундаментальних властивостях – історичному характерові розвитку, психічній природі, системно-структурних основах її будови, соціально зумовленому характерові виникнення і вживання. При розгляді мовної особистості як об'єкта лінгвістичного вивчення враховується взаємодія усіх цих властивостей, тому що особистість – «зосередження і результат соціальних законів; вона продукт історичного розвитку етносу; її мотиваційні нахили, що виникають із взаємодії біологічних спонукань та соціальних, фізичних умов належать до психічної сфери; особистість створює мову і водночас послуговується знаковими, тобто системно-структурними за своєю природою, утвореннями» [1, 56].

     Сучасні дослідники наголошують: не можна пізнати  людину, не пізнавши її мову. Логіка розвитку наукового пізнання зумовлює інше формулювання цієї тези: не можна пізнати мову як таку, не вийшовши за її межі, не звернувшись до її творця, носія – до людини, до конкретної мовної особистості. Уже в самому виборі мовної особистості як об'єкта лінгвістичного дослідження закладена потреба комплексного підходу, можливість і необхідність виявлення на базі дискурсу не тільки рівня мовної компетенції, але й філософсько-світоглядних передумов, етнонаціональних особливостей, соціальних характеристик, історико-культурних першоджерел її становлення.

     М о в н о ю є о с о б и с т і с т ь, виражена у мові (текстах) і через мову, «особистість, реконструйована в основних своїх рисах на базі мовних засобів; вона трактується як частина місткого і багатогранного розуміння особистості в психології, яка акумулює в собі психічний, соціальний, культурний, етичний та інші компоненти, але переломлені через її мову, її дискурс» [7, 108].

     Як  відомо, головною ознакою особистості є наявність свідомості й самосвідомості. Тоді головна ознака мовної особистості – наявність мовної свідомості й мовної самосвідомості. Поняття мовно-національної свідомості наближається до таких понять, як мовна картина світу, стратегія і тактика мовної поведінки. Говорячи про мовну свідомість особистості, ми повинні мати на увазі ті особливості мовної поведінки індивідуума, які визначаються комунікативною ситуацією, його мовним і культурним статусом, соціальною належністю, статтю, віком, психічним типом, світоглядом, особливостями біографії та іншими константними і змінними параметрами особистості. Одним із способів виявлення мовної свідомості є тезаурус.

     Поняття мовної свідомості виходить ще з робіт І.Бодуена де Куртене («мовні уявлення», «чуття мови народом»), Л.Щерби («лінгвістичний інстинкт», «мовне чуття»). Про «чуття мови» писали М.Шумило, І.Синиця, Р.Дуб, В.Поліщук, Т.Панько, про «чутливість до слова» – В.Сухомлинський, про «мовну чутливість» – В.Русанівський та ін.

     Структура мовної свідомості, на думку В. Мельничайко, уявно складається з трьох рівнів:

1. нульового – вербально-семантичного;
2. першого – лінгвокогнітивного;
3. другого – прагматичного [15, 6].

     Вербально-семантичний  рівень (іноді його називають лексикон) передбачає для мовця володіння лексико-граматичним фондом мови, а для дослідника – традиційний опис формальних засобів вираження певних значень. Спілкування на рівні «як проїхати» й «чи працює магазин», так само, як уміння правильно вибрати варіант – «музичний» чи «музикальний» [15, 7],                    В. Мельничайко не відносить до компетенції мовної особистості. Попри все це ординарно-семантичний рівень є необхідною передумовою становлення й функціонування особистості. На рівні ординарної мовної семантики, смислових зв'язків слів, їх сполучень і лексико-семантичних відношень ще немає можливостей для виявлення індивідуальності. Врешті на цьому рівні ми можемо констатувати нестандартність, неповторність вербальних асоціацій, які самі по собі ще не дають відомостей про мовну особистість, про більш складні рівні її організації.

     При вивченнi мовної особистостi враховується iнтелектуальний рiвень її мови. Мовний iнтелектуалiзм iндивiдуума простежується уже на першому, лінгвокогнітивному рівні вивчення мовної особистості (іноді його називають тезаурусним рівнем). Одиницями цього рівня є поняття, ідеї, концепти, які формують у кожної мовної індивідуальності більш чи менш упорядковану «картину світу», що називається тезаурус і відображає ієрархію цінностей.

     Завершена картина світу, яка б однозначно сприймалася, можлива лише на основі встановлення ієрархії значень і  цінностей для окремої мовної особистості. Все ж деяка домінанта, «що визначається національно-культурними традиціями, існує; і саме вона зумовлює можливість виділення у загальномовній картині світу її ядерної, загальновагомої, інваріантної частини» [15, 7]. Перший рівень вивчення мовної особистості, який спирається на достатньо представлену сукупність породжених нею текстів небуденного змісту, дозволяє також виділити й проаналізувати змінну частину в її картині світу, частину, специфічну для даної особистості і неповторну. Лінгво-когнітивний рівень структури мовної особистості та її аналізу передбачає розширення значення й перехід до знань; отже, охоплює інтелектуальну сферу особистості, даючи досліднику вихід через мову, через процеси говоріння і розуміння – до знання, свідомості, процесів пізнання людини.