Роль риторичної термінології

1. частина давніх номінацій на сучасному етапі розвитку мови відійшла до пасивного складу лексики (рація, орація, речник, витія);
2. деякі лексеми змінили фонетичне оформлення (риторикія – риторика);
3. до складу сучасної риторичної терміносистеми входять похідні від давньоруських лексем (витіюватий);
4. такі терміни як слово, повчання, послання хоча і входять до терміносистеми риторики, проте означають типи промов, які сучасними теоретиками красномовства не розробляються [11, 82].

     Риторика  – наука комплексна, яка функціонує на стику, перетині, причому багаторівневому, низки наук (філософії, психології, логіки, лінгвістики, літератури, сценічної майстерності). Л. Мацько вважає, що «риторика позбавлена свого специфічного предмета, охоплюючи всі предмети, які цікавлять людину й можуть бути об’єктом інших видів мистецтва» [13, 202].

          Так само, як риторика вбирає в себе змістовні компоненти з інших наук, так і риторична терміносистема вбирає в себе терміни цих дисциплін. Саме тому серед термінів красномовства, на думку З. Куньч, можна виділити:

• власне риторичні (промова, повідомлення, оратор);
• риторико-логічні (довід, доказ);
• риторико-психологічні (рефлексія, психологічна пауза);
• риторико-лінгвістичні (евфонія, тавтологія);
• риторико-театральні (жест, дикція, експресія) [11, 185].

     Довготривалий історичний процес формування терміносистеми ораторського мистецтва відображає генетична різнорідність одиниць риторичної термінології. На сучасному етапі функціонують різні за походженням групи термінів:

• питомі українські номінації (промова, вступ);
• давні іншомовні запозичення:

1. з давньогрецької та латинської мов (гіпербола, композиція, структура);
2. із сучасних європейських мов (тост, каламбур, шаблон);

• термінологічні одиниці змішаного типу, основну масу яких складають терміни-словосполучення (разова лекція, тональність розмови) [9, 62].

     Оскільки  термін – «це не штучний знак, а слово чи словосполучення в особливій функції вираження спеціального поняття, в термінології відбуваються ті ж лексико-семантичні процеси, що і в лексиці літературної мови» [18, 154]. Аналіз цих процесів дає можливість виявити у терміносистемі риторики явища синонімії, полісемії, антонімії. Хоча названі явища вважаються небажаними в термінологічній лексиці, проте їх наявність дозволяє робити висновки про постійно триваючий, неперервний процес розвитку загальнонародної мови і термінологічної лексики зокрема, про виникнення нових реалій, які вимагають для себе найменування, про поповнення мови власними новотворами та про тісні контакти української мови з іншими мовами.

     Явище синонімії свідчить «про процес адаптації, пристосування тих чи інших номінацій з ряду синонімічних, про намагання носіїв мови виробити лексеми на власному ґрунті, тобто не засвоювати запозичену лексику, а створювати відповідну власну на основі питомих лексем» [18, 156]. Синонімія репрезентована такими типами:

• дублетна (дикція – вимова, антитеза – протиставлення);
• частково-дублетна (жести – рухи рук, тост – застільна промова);
• фонетична (багатослов’я – багатослів’я);
• родо-видова (доцільність мовлення – доцільність, тональність розмови – тональність).

          У межах риторичної термінології можна виділити синонімічні ряди термінів на означення властивостей мови (евфонія, евфоніка, милозвучність), суб`єктів ораторської діяльності (оратор, ритор, промовець, доповідач).

     Антонімія представлена такими парами термінів: промовець – слухач, гіпербола – літота.

     Полісемантичний термін може зберігати зв`язки із загальновживаною лексемою (бесіда, порівняння) або належати одночасно до кількох поняттєвих категорій: назва риторичної фігури й процес (звертання); предмет і те, що в ньому міститься (аудиторія).

     Усі вищезгадані лексико-семантичні процеси  є одними з найважливіших системоутворюючих  категорій лексики взагалі й  риторичної термінології зокрема. 

     У складі риторичної терміносистеми можна  виділити кілька структурних типів  термінів:

1. непохідні одиниці (голос, жест);
2. терміни-деривати (вступ, дохідливість, антитеза);
3. терміни-юкстапозити та композити (люфт-пауза, лекція-показ, багатослів`я);
4. терміни-словосполучення (темп мовлення, риторичне запитання, канали мовленнєвого впливу) [11, 185].

     Отже, українська риторична термінологія являє собою складну та розгалужену  систему, яка формувалася протягом тривалого історичного часу і  з розвитком матеріальної та духовної культури суспільства продовжує  безперервно й активно удосконалюватися.

     Проектом програми з вивчення української мови для 11 класу технологічного, природничо-математичного, спортивного та суспільно-гуманітарного профілів за авторством М.І. Пентилюк, О.М. Горошкіної та     А.В. Нікітіної передбачено 5 годин на опрацювання теми «Основи риторики». До рівня знань, умінь і навичок старшокласників зі згаданого розділу шкільного курсу української мови висуваються такі вимоги:

• знати відомості про риторику як науку й мистецтво, усвідомлювати роль риторики в самореалізації особистості;
• знати основні відомості про зародження, розвиток риторики, роль риторики в житті суспільства й окремої людини;
• розуміти залежність мовленнєвої поведінки людини від сприйняття картини світу за допомогою мовних одиниць;
• уміти аналізувати мовленнєву ситуацію, умови спілкування, поведінку учасників спілкування;
• володіти голосом, правильною артикуляцією, невербальними засобами з метою реалізації мети спілкування й активізації уваги слухачів, правильно вибирати місце для виступу, відстань до слухачів;
• уміти аналізувати сучасний риторичний текст в різних видах і жанрах;
• уміти здійснювати систематичну підготовку до висловлювань та підготовку до конкретного виступу; правильно обирати тему, визначати цільову настанову, добирати мовний матеріал, розташовувати його в певній послідовності;
• уміти проголошувати промову, слідкує за реакцією слухачів, коригувати виступ у разі потреби;
• уміти використовувати риторичні фігури з метою увиразнення мовлення та досягнення комунікативної мети;
• уміти вести полеміку, дискусію, використовуючи полемічні прийоми, дотримуючись етики спілкування [19, 19].

     Для того, щоб відповідати всім вищезазначеним вимогам програми, учень має засвоїти такі семантичні групи термінології красномовства на позначення:

1. об’єктів і суб’єктів ораторської діяльності (аудиторія, доповідач, оратор, слухач);
2. особистих якостей оратора (дикція, жести, професіограма оратора);
3. типів промов (доповідь, експромт, лекція, орація, повідомлення);
4. фаз творчої діяльності оратора (дебати, дискусія, диспут, діалог, полеміка);
5. номінацій, що характеризують промову оратора (вступ, ідея, композиція, теза, тема);
6. прийомів переконання та зацікавлення слухачів (логічна пауза, наочність, люфт-пауза);
7. композиційно-стилістичних прийомів (аналогія, ілюстрація, констатація, характеристика, приклад);
8. синтаксичних і стилістичних фігур (антитеза, гіпербола, градація, каламбур, риторичне запитання);
9. властивостей мови і мовлення (виразність, дохідливість, емоційність, образність, темп мовлення);
10. засобів створення виразності, науковості (епітет, жарт, приказка, цитата) та небажаних мовних зворотів (штамп, тавтологія, шаблон).

          Отже, риторична термінологія як невід'ємна складова термінолексики української мови характеризується певними семантичними, генетичними та структурними особливостями, які потребують урахування в процесі вивчення термінології красномовства в шкільному курсі української мови, що має суттєве значення для формування культуромовної особистості учня. Дослідженню ролі термінології ораторського мистецтва в мовному вихованні старшокласників присвячений наступний підрозділ курсової роботи. 

2.2. Роль термінології  красномовства 

в становленні культуромовної особистості старшокласників

          Культуромовна особистість проходить кілька етапів досягнення досконалості становлення і розвитку, щоразу підіймаючись на вищий рівень мовної культури. На думку Т. Ковалевської, умовно це можна подати наступним чином.

          Перший рівень – це мовна правильність. Він здобувається мовною освітою, тобто «вивченням правил користування мовою, її лексикою, граматичними формами, фонетичним ладом, елементами текстотворення й передбачає вироблення орфоепічних, орфографічних та пунктуаційних навичок, вміння будувати речення й нескладні типові тексти, користуватися ними» [7, 95]. Цей рівень має досягатися в основній ланці середньої школи. Оскільки рівень правильності є базовим, саме на ньому зосереджується майже все мовне навчання в середній школі.

          Другий рівень – інтеріоризація. Т. Ковалевська зазначає: «Тут виявляються вміння реалізовувати себе у висловленнях відповідно до власного внутрішнього стану; вміння творити себе засобами мови і виражати свою особистість; володіти основними формами усного і писемного міркування (монолог, діалог, полілог; опис, розповідь, спілкування) за допомогою стилів» [7, 97]. Це рівень виразності і комунікативної достатності. Цей рівень також має забезпечуватися шкільною мовною освітою, зокрема у старших класах.

          Третій рівень удосконалення культуромовної особистості можна назвати «рівнем насиченості мовою» [7, 100]. Мовець уже володіє комунікативними ознаками мови (логічністю, предметністю, точністю, виразністю, образністю, естетичністю), багатством і різнотемністю мовних засобів. Він має багатий лексикон, володіє жанрами і стилями текстотворення.

          Четвертий рівень формування культуромовної особистості є найвищим. Це ідеал мовної особистості, якого можна досягти на вершині мовної шкільної освіти. Він передбачає «володіння етичними й естетичними манерами живого мовлення, тобто основами риторики, що стає можливим лише за умови засвоєння метамови комунікації (термінолексики, фразеології, композиційно-жанрових форм текстотворення, мовних формул) – термінології ораторського мистецтва» [7, 103].

          Отже, оволодіння риторичною термінолексикою є необхідною умовою становлення культуромовної особистості старшокласника. Засвоєння основних термінів і понять красномовства – це перша стадія формування високої риторичної культури, що є невід'ємною складовою повноцінної мовної особистості учня.

          Освітня цінність риторики полягає в її світоглядних засадах, пропагуванні й утвердженні високої духовної й етичної моралі українського народу, патріотичному спрямуванні (етос), організації системної мисленнєво-мовленнєвої діяльності (логос), здатності формувати адекватну ситуації мовну поведінку (пафос) і задовольняти потребу громадянина й суспільства в ефективних засобах українськомовного спілкування. Ораторські знання й уміння сприяють становленню людини «як цінної для суспільства особистості, успішному її входженню в соціум, професійному зростанню, гармонізації особистісного, професійного й суспільного діалогу» [16, 33].

          Формування високої риторичної  культури передбачає:

• засвоєння знань про риторику як науку про переконливе, впливове, ефективне мовлення й мистецтво самореалізації культуромовної особистості;
• формування цілісного уявлення про історичний розвиток зарубіжної риторичної думки та вітчизняного красномовства від античності до сьогодення;
• набуття знань про складники мовленнєвої ситуації, риторичні вимоги до мовця, вербальні та невербальні засоби активізації уваги слухачів, особливості сучасного риторичного тексту;
• оволодіння риторичною технікою, алгоритмом підготовки промови, риторичними фігурами, тропами, стилістичними фігурами;
• формування полемічної майстерності тощо [19, 22].

          Кожна з вищеперерахованих вимог  до становлення риторичної культури  національної культуромовної особистості не може бути виконаною без засвоєння відповідних термінологічних одиниць, вільного оперування основними поняттями ораторського мистецтва, що служать універсальними інструментами вдосконалення риторичної майстерності учнів.

          Узагальнену характеристику взаємозв’язку  формування риторичної культури  національної культуромовної особистості  та засвоєння термінології красномовства представлено в табл. 2.1.

          Вивчення української риторичної  термінології має відбуватися  на основі попередньо набутих  знань із різних розділів мовознавства, зокрема лексикології, словотвору, синтаксису, стилістики тощо. Такий комплексний підхід дозволить не лише забезпечити системність процесу оволодіння українською мовою, а й сформувати цілісну культуромовну особистість учня.