Роль риторичної термінології

     Другий, прагматичний рівень (прагматикон) аналізу мовної свідомості особистості включає «виявлення і характеристику мотивів, цілей, інтересів, системи соціальних ролей, установок й інтенціональностей, які керують індивідуумом у процесі комунікації, його розвитком, поведінкою і в кінцевому результаті визначають ієрархію значень і цінностей у його мовній моделі світу» [15, 8]. Орієнтація одиниць мотиваційного рівня повинна бути прагматичною, й тому тут слід говорити про комунікативно-діяльнісні потреби особистості. Ці потреби диктуються екстра- та прагмалінгвістичними причинами. Другий рівень забезпечує в аналізі мовної особистості закономірний і зумовлений перехід від оцінок її мовної діяльності до осмислення реальної діяльності у світі.

     Саме  на прагматичному рівні мовна  свідомість набуває рис національно-культурного мовного типу, під яким розуміють такі системно-структурні ознаки мовної будови, які, пронесені через історичний час, еволюціонують у ньому та деяким інваріантним способом переломлюються у свідомості носія мови й дозволяють йому впізнати українськість якогось тексту, тієї чи іншої фрази, конструкції чи окремого слова.

     Таким чином, наявність національно-культурного мовного типу, базової частини загальної для народу картини світу, чи світобачення й стійкого комплексу комунікативних рис, що визначають етнокультурну мотивованість мовної поведінки, й формують національну к у л ь т у р о м о в н у                     о с о б и с т і с т ь, під якою розуміють «сукупність здібностей і характеристик людини, які зумовлюють створення і сприйняття нею текстів, що відрізняються:

• ступенем структурномовної складності;
• глибиною відображення дійсності;
• точністю творення образів;
• певною цілеспрямованістю;
• національною культуровідповідністю» [7, 110].

     Отже, поняття культуромовної особистості є одним із ключових у сучасній психології, лінгводидактиці, психолінгвістиці та методиці викладання української мови, української та зарубіжної літератур та багатьох інших дисциплінах, тому потребує ґрунтовного вивчення. Актуальним видається й дослідження найбільш суттєвих факторів, що впливають на формування культуромовної особистості в умовах сімейного виховання та спеціально організованого педагогічного процесу в сучасній середній школі, якому присвячений наступний підрозділ нашої роботи.  
 

1.2. Чинники формування культуромовної особистості учня

          Лінгвістичні, педагогічні, освітні аспекти становлення культуромовної особистості учня синтезуються в понятті «мовне виховання особистості». Саме мовне виховання відіграє велику роль у громадському самоутвердженні й самовизначенні кожного індивідуума. У слові «акумулюються відносини між людьми, слово забезпечує не лише прагматичні дії, а й служить духовним потребам особистості» [23, 68]. Завдяки знанню мови усвідомлюється зв'язок з традиціями свого народу, глибшає розуміння історії рідного краю, розкривається зміст духовної культури соціуму.

          У найбільш загальному вигляді передумови формування мовної здатності як однієї з вищих психічних функцій людини задаються її діяльністю, якою вона оволодіває в ході своєї соціалізації. Роль діяльності превалює, тому що тільки в її структурі розгортається мовне спілкування, виникає потреба у різних поняттях й узагальненнях. Звичайно, «чуття мови» передбачає наявність природних, вроджених здібностей, але процес засвоєння й удосконалення рідної мови для особистості фундаментальний.

          Мовне виховання – це «шліфування, розвиток думки, почуттів, виховання естетичної сприйнятливості до цінностей світової культури й осмислення серед них місця культури свого народу» [23, 72]. Природно, що виховання культуромовної особистості не може обійтися без опори на національну мову, на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей. Це відбувається тоді, коли у мовному вихованні закладено можливості активного використання всіх мовних стилів – від розмовно-побутового до офіційно-ділового та наукового.

          Ґрунтовна базова мовна освіта має забезпечити широке використання державної мови в усіх суспільно-виробничих сферах. Мовна освіта (у вузькому значенні слова) передбачає вивчення мовних засобів вираження, які відповідають нормам літературної мови, і вміння вживати їх у мовній діяльності (усній і писемній мові). Метою мовної освіти, відповідно, є свідоме практичне оволодіння літературною мовою, яке базується на вивченні її системи і закономірностей, що визначають її норму.

         Мовна освіта (у широкому значенні слова) «має давати орієнтацію у багатоманітті людського життя (стосунки в родині, в селі й місті, вікові рольові функції, використання мови у віросповіданні, ділове спілкування, виробничі стилі тощо)... Завдання ефективної мовної освіти полягає в тому, щоб кожен міг реалізувати закладене в мові відповідно до своїх конкретних потреб і мовних ситуацій» [14, 35].

         Рівень мовної культури індивідуума залежить від його обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, історією його мови, з народознавством. Українознавство виокремлює в мовній освіті світоглядний принцип, формування національно-мовної картини світу. Тільки глибоке розуміння внутрішніх законів розвитку психології народу-носія мови забезпечує участь мовця у безперервному процесі удосконалення мови.

          У сучасній загальноосвітній школі мають закладатися основи володіння українською мовою. Незалежно від мови викладання в школі (української, російської, польської, угорської та ін.) тут повинен забезпечуватися такий рівень оволодіння державною мовою, який давав би змогу випускникові користуватися цією мовою на рівні її літературних стандартів, літературних норм у всіх ситуаціях суспільної та виробничої діяльності. Недостатність мовних знань і навиків гальмує інтелектуальне, трудове і моральне удосконалення учня.

          Звичайно, «уроки української мови і літератури були, є і надалі лишатимуться головним рушієм пізнання стильового багатства рідної мови» [15, 10]. Проте юну особистість формує не лише бездоганне знання вчителем свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань. Філолог у школі повинен бути взірцем у користуванні невичерпними можливостями мови. Словесник усім комплексом шкільної освіти має показати необхідність володіння мовою, за допомогою якої засвоюються література, культура, виховуються моральні й естетичні норми, формується національна свідомість індивіда.

          З погляду мовного виховання є цікавими і корисними спостереження за методами роботи філологів, спрямованих на підвищення культури мови школярів: як педагог добивається збагачення словника учнів, як аналiзує виражальні засоби художніх творів, яким чином виправляє огріхи в усній і писемній мові дітей, як проводить аналіз творчих письмових робіт і т. д.

          Формування культуромовної свідомості учнів залежить від культури мови всіх без винятку вчителів – від викладача рідної мови до вчителя фізкультури. Мова кожного педагога незалежно від предмета «мусить бути бездоганно правильною, образною, чіткою, оскільки учні досить гостро реагують на мовні помилки вчителя і ступінь його професійної компетенції нерідко ототожнюють з мовною формою викладу думок» [23, 15]. Мовне виховання – це культура мови на уроках, єдиний мовний режим у школі, в усіх її ланках і підрозділах. Питання мовної культури необхідно періодично обговорювати на педрадах, методичних об'єднаннях.

          Культура мови педагога, причому не лише словесника, залежить від його професійної підготовки у вузі. Тут маємо діалектичну взаємозалежність: становище української мови у ВНЗ великою мірою визначається рівнем шкільної освіти, а також мовною особистістю викладача, професора. Та перш за все культура професійного мовного спілкування формується на основі реалізованих на високому рівні навчальних програм: відповідних дисциплін і різних форм роботи – лекційних, практичних занять, де засвоюється термінологія – наукова і практична опора майбутнього фахівця.        

          Побутує думка, що найвідповідальніша роль у мовному вихованні дитини належить школі, педагогам, і лише інколи згадується про значення сім'ї у формуванні мовної особистості. Але саме родина – та клітина, з якої починається плекання душі дитини, становлення її духовності. Материнська школа, «у якій ще з пелюшок дитина прилучається до рідної мови, формує підвалини мовної особистості і мовно-національної свідомості. Материнське слово у ранньому віці є джерелом наслідування інтонаційного багатства рідної мови, її мелодійності і краси» [23, 20]. Батьки вводять юну особистість у світ художньої літератури, і бажано, звичайно, щоб малюк виростав на кращих зразках прози і поезії для дітей, таких, як вірші Олени Пчілки, Марійки Підгірянки, Олександра Олеся, Ліни Костенко та інших представників українського письменства.

          У материнській (родинній) школі мовне виховання поєднується з народною етикою, мораллю, правилами поведінки, супроводжується звичаями, відтворенням народної культури, традицій, засвоєнням мовного етикету. Пробуджуючи в юному серці пам'ять свого роду, прищеплюючи любов до народної пісні, гордість за національні надбання, тим самим батьки виховують і смак до своєї мови, прагнення захистити її від занепаду.

          Отже, для забезпечення максимальної ефективності мовної освіти остання має стати неперервною, орієнтованою на формування культуромовної особистості, що дозволить забезпечити розширення функцій державної мови, творення україномовного середовища в усіх сферах суспільного життя, стимулювати природне бажання мовців повернутися в своєму щоденному побутовому спілкуванні до перерваних родинних традицій, до відродження традиційної народної культури у спілкуванні, прагнення до вироблення зразків висококультурного інтелігентного спілкування шліфованою, нормованою, літературною мовою.

          Таким чином, під поняттям «культуромовна особистість» розуміють сукупність здібностей і характеристик людини, які зумовлюють створення і сприйняття нею текстів, що відрізняються ступенем структурномовної складності, глибиною і точністю відображення дійсності, певною цілеспрямованістю та національною культуровідповідністю.

          Процес формування культуромовної особистості учня передбачає забезпечення єдності шкільної й родинної мовної освіти, виховання національно свідомої комунікабельної особистості, створення сприятливого культуромовного оточення для її розвитку та становлення різними засобами, серед яких особливо ґрунтовного дослідження потребує термінологія ораторського мистецтва. Вивченню виховного потенціалу риторичної термінолексики, її місця в шкільному курсі української мови та ролі у формуванні культуромовної особистості старшокласників присвячений наступний розділ нашого дослідження      
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  II. РИТОРИЧНА ТЕРМІНОЛЕКСИКА

ЯК  ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ  КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ 

2.1. Місце риторичної  термінології в  шкільному курсі  української мови

     Культурні та соціально-політичні зрушення в  Україні в останні десятиліття  сприяли відродженню давньої  науки риторики і відновленню  процесу термінотворення в цій галузі. Це пов`язано зі статусом красномовства «як науки та мистецтва переконуючої комунікації, яка є фундаментом професіоналізму вчителя, політика, юриста, публіциста та багатьох інших гуманітарних кадрів сучасної України» [9, 59].

     На  сучасному етапі риторика відновила свій статус самостійної науки, має власний об`єкт і предмет дослідження, специфічні риси і, природно, сформовану термінологічну лексику, яка не лише потребує власне мовознавчого аналізу для забезпечення перспектив її подальшого розвитку, а й може стати ефективним засобом формування культуромовної особистості старшокласника, розвитку його логічних та комунікативних здібностей.

     Українська  риторична терміносистема формувалася  протягом дев`яти століть (перші  зразки термінології ораторського мистецтва знаходимо в одній з найдавніших писемних пам`яток Київської Русі – в «Ізборнику» Святослава 1073 року вміщено найперший трактат з риторики). Давньоруськими вченими започатковано вживання таких номінацій як образ, приклад, притча, слово, повчання, витія, послання, ритор.

     Порівнюючи  давню риторичну лексику й  сучасну українську риторичну термінологію, на думку З. Куньч, можна виявити деякі особливості: