Педагогічна спадщина та просвітницька діяльність В.О. Сухомлинського

     Як  видно з цього висловлення  Сухомлинського, він справедливо  побоювався сили суспільної думки в  осуді особистості колективом, протиставляв колективному осуду, тим більше покаранню  —  прояв чуйності, дбайливості, щоб дитина переживала почуття подяки колективу, здобував у цьому моральний досвід підтримки і допомоги тим, хто в них бідує.

     “Вплив  на не устояну, легко раниму психіку  дитини силою морального осуду колективу  найчастіше приводить до того, що дитина «ламається», стає лицеміром і пристосуванцем, або, що не менш страшно, озлобляється в сліпій ненависті проти усіх.” [11,199]

     На  цій підставі було б невірним робити висновок про те, що В.О. Сухомлинський  узагалі заперечував виховну  роль колективу. «Колектив може стати  середовищем, що виховує, лише в тому випадку, - вважав Сухомлинський, — коли він створюється в спільній творчій діяльності, у праці, що доставляє кожному радість, що збагачує духовно й інтелектуально, що розвиває інтереси і здібності. І при цьому треба пам'ятати, що справжній колектив формується лише там, де є досвідчений, люблячий дітей педагог. В атмосфері сердечності, доброзичливості в дітей росте прагнення стати краще не на показ, не для того, щоб тебе похвалили, а з внутрішньої потреби почувати повагу навколишніх, не упустити в їхніх очах своєї гідності.” [10, 15].

     Породжена в живому досвіді Павлиської школи  методика виховання колективу ґрунтувалася не на «організаційних залежностях», а на розвитку духовних багатств особистості, потреби в людині, готовності привносити в колектив плоди своєї «індивідуальної  духовної діяльності» і збагачуватися  в духовному спілкуванні. Як закономірність виховання особистості в колективі  сприймається висновок теоретика-експериментатора: «Чим вище інтелектуальний рівень і  глибше, чистіше моральні переконання вихованця, тим багатше повинно бути духовне життя колективу, щоб особистість знайшла в ньому джерело свого подальшого розвитку». [10, 17]

       «Виховання без покарання — це не вузько шкільна справа, — говорив В.О. Сухомлинський. — Це одна з найважливіших проблем перебудови суспільства, його найтонших і найскладніших сфер — людської свідомості, поводження, взаємин” [13, 196]

     І ще один актуальний висновок повинні  ми засвоїти, розглядаючи питання  про свідому дисципліну. Для В.О. Сухомлинського не було дилеми: особистість  чи колектив. “Це дві грані, дві  сторони єдиного людського буття. Немає  і не може бути виховання  особистості поза колективом, так  само, як не може бути «абстрактного» колективу  без особистостей”. [10, 202]

     Василь  Олександрович писав: «Мене здивував погляд мого опонента на покарання  як на необхідну, неминучу річ у системі  виховної роботи... Я не з пальця висмоктав  ту істину, що наших дітей можна  виховувати тільки добром, тільки ласкою, без покарань... І якщо в масовому масштабі, у всіх школах зробити  це неможливо, те не тому, що виховання  без покарань неможливо, а тому, що багато вчителів не уміють виховувати без покарань. Якщо ви хочете, щоб  у нашій країні не було злочинців — виховуйте дітей без покарань». 

2. В.О. Сухомлинський про естетичне виховання

     «У  світі є не тільки потрібне, корисне, але і красиве. Відтоді, як людина стала людиною, з тієї миті, коли він задивився на пелюстки квітки і вечірню зорю, він став вдивлятися в самого себе. Людина осягла красу...  Краса існує незалежно від  нашої свідомості і волі, але вона відкривається людиною, їм осягається, живе в його душі...». [11,156] Світ, що оточує людину, – це, насамперед, світ природи з безмежним багатством явищ, з невичерпною красою. У природі вічне джерело прекрасного. Природа – благодатне джерело виховання людини.

     Серед різних засобів виховання краса  в Сухомлинського на першому місці. Саме звертання до краси, облагороджування душі, переживання краси і знімає “товстошкірість”, стоншує почуття дитини настільки, що він стає сприйнятливий до слова, а значить стає що виховується.

     Сухомлинський спочатку учить почувати красу природи, потім красу мистецтва і нарешті  підводить вихованців до розуміння  вищої краси: краси людини, його праці, його вчинків і життя.

     Ні  в чому вчителю не приходиться  бути таким терплячим, як у вихованні почуття краси. Виховання почуттів – саме важке в роботі педагога.

     “Привести дітей на луг, сказати їм: “Подивиться, як красиво!” діти можуть відповісти, що так, красиво, але це зовсім не означає, що їх вразила ця краса. Сухомлинський  розповідає, що іноді доводиться чекати роками, поки раптом, у якийсь день, у якусь мить, при якихось обставинах і настроях серце дитини розмерзнеться, переповниться щастям... Треба чекати, вірити в дитину і тоді вона полюбить прекрасне.” [11, 152]

     Відоме  прислів'я:  “Навчання і праця  поруч йдуть”, але і навчання, і праця недалеко підуть, якщо поруч  з ними не йде краса – третій з найважливіших елементів виховання.

     Від краси природи – до краси слова, музики і живопису. Слово і книга  – головний засіб естетичного  виховання в школі.

     Сухомлинський не агітує за естетичне виховання. Він  показує, що без естетичного виховання  взагалі ніякого виховання немає.

     Свій  ідеал естетичного виховання  талановитий педагог вбачав у  тому, щоб кожна дитина, побачивши  прекрасне, зупинилася перед ним у здивуванні, зробила його часткою свого життя. Пізнання прекрасного, переживання радості в зв'язку з його створенням збагачують людину, множать її сили, цементують світогляд. Адже світогляд базується не тільки на сумі знань, але і на морально-естетичному, емоційному світі людини, у тому числі і на почутті прекрасного.

     Входження мистецтва в духовний світ дитини починається з пізнання краси  слова. Пізнання краси слова є  найважливішим кроком у світ прекрасного. Слово – могутній спосіб відточування, виховання витончених почуттів.

     Сухомлинський згадував: ”З дітьми ми подорожували до джерел рідного слова. Ми йшли дивитися ранкову зорю, слухати пісню жайворонка і гудіння бджіл, щоб проникнути в найбагатший, доступний світ –  світ слова. І тоді слово ставало в моїх руках знаряддям, за допомогою якого я відкривав дітям очі на багатство навколишнього світу. Почуваючи, переживаючи красу побачені і почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхню душу”.

     Краса слова яскравіше всього втілена  в поезії. Захоплюючись віршем чи піснею, діти якби чують музику слова. У кращих віршах поетичне слово розкриває  найтонші емоційні відтінки рідного  слова.

     “У ці хвилини, коли душу дитини охоплює поетичне натхнення, слово – живими, повнокровними, граючими всіма квітами веселки входить у духовне життя дитини; діти шукають і знаходять у ньому засіб вираження своїх почуттів, думок, переживань.”

     Дати  дитині радість поетичного натхнення, розбудити в його серці живе джерело  поетичної творчості – це така ж важлива справа, як навчити читати і розв’язувати задачі.

     В.О. Сухомлинський поділяв думку  про те,  що успіх виховання  багато в чому визначається розвитком  емоційно-почуттєвої сфери.

     Настільки ж велике значення в естетичному  вихованні Сухомлинський давав  живопису і музиці.

     “Музика є самим чудодійним, самим тонким засобом залучення до добра, краси, людяності. Слухаючи музику, людина пізнає себе, і пізнає насамперед, що вона, людина, прекрасна, народжена для того, щоб бути прекрасною, і якщо в ній є щось погане, те це погане треба перебороти; відчути погане в самому собі і допомагає музика.”

     У школі Сухомлинського дуже багато уваги  приділялося слуханню музики. Першою задачею, що при цьому ставилася, було викликати емоційну реакцію  на мелодію і потім поступово  переконати дітей, що краса музики має  своїм джерелом красу навколишнього  світу;  музична мелодія як би призивало людину – зупинися, прислухайся до музики природи, насолоджуйся красою світу, бери цю красу і множ її.

     Мистецтво, відкриває очі  на світ рідної природи, якби настороює струни душі на ту хвилю, що передає звучання краси світу, будячи почуття прекрасного і доброго.  «Як у живому, трепетному слові рідної мови, так і в музичній мелодії перед  дитиною відкривається краса навколишнього світу. Але мелодія, – пише В.О. Сухомлинський, – доносить до дитячої душі не тільки красу світу. Вона відкриває перед людьми людську велич і достоїнство.  У хвилини насолоди музикою дитина почуває, що вона дійсно людина».

     Прилучаючи  дітей до світу прекрасного, Сухомлинський  завжди використовував ряд психологічних  моментів і педагогічних заповідей. Насамперед, виховання прекрасним ґрунтувалося на позитивних емоціях. Там, де починається  хоч найменший примус дитячої  душі, про естетичне виховання  не може бути і мови. Заплакана дитина чи розстороєний чимось школяр не сприймає вже нічого, навіть самого тричі  розпрекрасного, котре його буде оточувати. Прекрасне тільки тоді може сприйматися  і бути прекрасним, коли дитина емоційно підготовлена до цього з завмиранням серця, із трепетом душі чекає зустрічі з ним.

     Світ  прекрасного для дитини починається  в родині. Тонкість відчуття людини, емоційна сприйнятливість, вразливість, чуйність, співпереживання, проникнення  в духовний світ іншої людини – усе це осягається насамперед у родині.

     Для дитини найбільш дорогою, близькою, прекрасною істотою є мати. Мати – це не тільки тепло, затишок, увага. Це – світ сонця, любові, добра, ласки, увесь світ  у руках матері. І від того, який він, цей світ, залежить, якою виросте людина.

     При недоліку материнської уваги розвиток дитини завжди затримується – психічно, фізично, інтелектуально, емоційно. Деякі психіатри думають, що кілька місяців позбавлення материнського впливу досить для того, щоб у психіці дитини відбулися зміни, що уже не можна цілком усунути в майбутньому. Для Сухомлинського культ матері – це результат серйозних роздумів  про необхідність зв'язку поколінь, про передачу духовної культури.

     Людина, що любить Пушкіна і Гейне, людина, якій хочеться сказати красиво про  красу, що оточує його, людина, для якої пошуки потрібного слова стали такою  же потребою, як потреба споглядати прекрасне, людина, для якої поняття  про красу людську виражається, насамперед, у повазі людської гідності, в утвердженні самих справедливих відносин між людьми, – така людина не може стати грубіяном, циніком.

     Краса – засіб виховання чуйної совісті. Вже в дитинстві людина повинна  навчитися індивідуально освоювати  естетичні цінності. Важливо, що б  це освоєння продовжувалося все життя.

     «Краса  – це радість нашого життя. Людина стала Людиною тому, що побачила глибину лазурного неба, мерехтіння зірок, рожевий розлив вечірньої  зорі, прозору димку степових просторів, багряний захід перед вітряним днем, трепетання марева над горизонтом, сині тіні у заметах березневого снігу, журавлину зграю у блакитному небі, відображення сонця у міріадах ранкової роси, сірі нитки дощу у похмурий день, фіолетову хмару на бузковому кущі, ніжну стеблинку і блакитний дзвіночок проліска – побачив та, здивований, пішов по землі, створюючи нову красу. Зупинись і ти в здивуванні перед красою – і в твоєму серці розквітне благородство. Перед людиною відкрилася радість життя тому, що він почув шепотіння листя і пісню коника, журчання весняного струмочка і переливання сріблястих дзвіночків жайворонка в гарячому літньому небі, шуршання сніжинок та стогін завірюхи, плескотіння хвилі та урочисту тишу ночі – почув та, затамував подих, слухає сотні і тисячі років чудову музику життя. Вмій і ти слухати цю музику. Дорожи красою, бережи її» – це ті слова, які ми повторюємо в ті радісні хвилини, коли перед дітьми відкриваємо новій відтінок краси оточуючого світу,  пробуджуючи у них радість, хвилювання, здивування. [5, 229-230]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Педагогічна спадщина Сухомлинського в  сучасній теорії та практиці

1. Розумовий розвиток дитини в творчості В.О. Сухомлинського

     В умовах постійно зростаючого обсягу інформації, навчального матеріалу, що його повинна засвоїти дитина, виникає негайна потреба шукати шляхи ефективного навчання і виховання, скриті резерви розумової активності, підвищення самостійності у пізнанні навколишнього світу, методи і прийоми більш якісного засвоєння дітьми знань, умінь і навичок у різних видах діяльності. Як по-сучасному звучать слова Василя Сухомлинського про те, що «...у світлі нових завдань, поставлених перед школою, по-новому треба підходити до питання про інтелектуальний розвиток людини». Якщо діти рідко залучаються до творчої роботи, часто позбавляються можливості самостійно вирішувати завдання, доступні для їхнього розуміння; одержують знання у готовому вигляді, запам'ятовують їх і механічно відтворюють, то у такому разі їхня думка «дрімає». У подальшому діти стають інтелектуально пасивними, відчувають труднощі у навчанні [9, 639].