Використання літературної спадщини В.О.Сухомлинського ,як засіб виховання загально -людських цінностей у дітей дошкільного віку

                                                    Вступ

Актуальність  теми дослідження. З роками незгасає, а навпаки зростає інтерес до педагогічної спадщини Людини, Громадянина, Вчителя, Академіка, директора з Павлишу – Василія Олександровича Сухомлинського, ідеї, думки, мрії якого співзвучні сучасності і набувають нового змісту в умовах модернізації національних освітніх систем в усьому світі. В. О. Сухомлинський  — автор 41 монографії і брошури, більше 600 статей, 1200 оповідань і казок. Загальний тираж його книг складаєблизько 4 млн. Твори В. О.Сухомлинського видані 53-а мовами світу, загальним тиражем майже 15 млн. примірників. Книга «Серце віддаю дітям» перекладена на 30 мов світу і витримала 54 видання. Їх читають в арабських країнах, Австрії, Бразилії, В’єтнамі, Італії, Польщі, Португалії, Югославії, Японії тощо.

Доказом актуальності ідей видатного педагога і новим імпульсом  щодо їх практичної реалізації в сучасних виховних і навчальних закладах є  прийняття Постанови Верховної  ради України від 15 травня 2003 р.номер 806-4 «Про відзначення 85-річчя з дня  народження В.О.Сухомлинського.

В.О.Сухомлинський перший в радянській педагог який звернувся  до  процесів  духовного життя  дитини,  необхідності   і   цінності співпереживання,   співчуття, створення необхідних умов для виховної діяльності батьків  і вчителів.

За  визначенням  В.О.Сухомлинського, суть процесу морального виховання  полягає  в  тому,  що моральні ідеї стають надбанням кожного  вихованця,  перетворюються  на норми і правила  поведінки. Основним вмістом етичного виховання  В. А. Сухомлинський вважав формування таких якостей особи,  як  ідейність, гуманізм, громадянськість,  відповідальність,  працьовитість,  благородство  і уміння управляти  собою.

Він вважав що казки всіма  своїми поетичними засобами наставляє  дитину, показує йому, що добре і  що погано, вчить розрізняти добро  і зло, вірити в справедливість. І  робить це просто, без всякої нав'язливості. Тому він писав і використовував   літературні твори щоб виховати в дітях гуманність.

 

Об’єктом дослідження  курсової роботи є процес засвоєння дітьми загально - людських якостей.

Предмет дослідження -використання літературної спадщини В.О.Сухомлинського ,як засіб виховання загально -людських цінностей у дітей дошкільного віку.

Метою курсової роботи - теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність застосування літературних творів В.О.Сухомлинського на виховання загально - людських цінностей у дітей дошкільного віку.

Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:

• Вивчити погляди В.О.Сухомлинського на виховання загально - людських цінностей у дітей дошкільного віку.

• Визначити ефективні методи та прийоми запропоновані В.О.Сухомлинським для реалізації ідеї виховання загально - людських цінностей у дітей дошкільного віку.

• Намітити шляхи втілення ідей В.О.Сухомлинського в практичній роботі з дітьми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.1 Життєвий шлях Василя Олександровича Сухомлинського

Народився Василь Олександрович  Сухомлинський 28 вересня 1918 р. в с. Василівка  Олександрійського повіту Херсонської  губернії (тепер Кіровоградська область) у селянській родині. Він був другою дитиною в сім'ї, яка мала чотирьох дітей. Умови, в яких зростав майбутній  педагог, були дуже складними: революція, зміна урядів, громадянська війна, невдалі  спроби колективізації, голодомор 1933 р., насильницька колективізація.

В ці роки село в Україні  виживало завдяки віковим патріархальним традиціям з їх відданістю народній моралі, родині, природі. Воно спиралося  передовсім на трудові цінності й  традиції: невпинна і тяжка праця, самообмеження, відповідальність стали  тим стрижнем, який допомагав людям  вистояти, в тому числі й сім'ї  Сухомлинських, а Сухомлинському-юнаку  – ще й наполегливо вчитися, шукати своє місце в житті.

Батько Олександр Омелянович був помітною людиною в селі: і  тесля, й член правління колгоспу, й учитель праці, й сількор, й  активний учасник сільської самодіяльності. Бабуся і мама були обдарованими, творчими натурами, носіями народних традицій, і це значною мірою вплинуло на особистість майбутнього педагога.

Протягом 1926–1933 років хлопець  навчається в семирічній школі. Учителі  та учні спостерігали ранні вияви  його творчої натури – він гарно  малює, пише вірші, грає на народних музичних інструментах. У цей же час проявляються і педагогічні нахили юнака: він  часто в оточенні дітей, заміняє  вчителя, допомагає однокласникам.

Природні здібності Василя Сухомлинського, підтримані у шкільні  роки, визначили .його життєвий шлях: у 1934 р. він вступає на підготовчі курси  учительського інституту в Кременчуці, а потім навчається в ньому  на факультеті української мови і літератури.

На обрання професії, напрям творчості Василя Олександровича значною  мірою вплинув той факт, що він  зростав хворобливою дитиною, і  це, з одного боку, привело до самоаналізу, заглиблення у світ власних відчуттів  і переживань, а з другого –  викликало його пильну увагу до тих, хто потребував допомоги, до менших, слабших, беззахисних.

Через хворобу в 1935 р. юнак залишає заняття в інституті  і розпочинає роботу в школі, яку (за винятком двох воєнних років) не залишає до кінця свого життя. Він працює вчителем у сільських  школах рідного району і навчається заочно в Полтавському педагогічному  інституті. «З великою теплотою згадую про Полтавський педагогічний інститут, який закінчив, – писав він згодом у праці "Павлиська середня школа", – про викладачів педагогіки, літератури, історії. Тут педагогіка була не засушеними висновками, а живою яскравою розповіддю про мистецтво виховання, про методи впливу на свідомість і почуття». По закінченні навчання (1938) В. О. Сухомлинський продовжує працювати в школі завучем у районному центрі Онуфріївці. Робота в школі у поєднанні з самостійним оволодінням педагогічними знаннями давала простір для педагогічної творчості, вироблення самостійного підходу до проблем навчання й виховання.

Оглядаючи життєвий і творчий  шлях В. О. Сухомлинського, замислимося, що ж було головним у цей період життя педагога – особистісне, предметне  чи соціальне і що визначило його майбуття. Мабуть, соціальне: жовтневі події пробудили до творчості  багато мільйонів людей, висунувши  суспільно значущі цілі. Вони надихнули  й Василя Олександровича, і він  залишався вірним усе своє життя  ідеалізованим і романтизованим комуністичним ідеалам – ідеям  свободи, рівності, безкорисливості, братерства, захисту знедолених, слабших, бідних і безпомічних.

На початку війни (1941) В. О. Сухомлинський був призваний  до армії, направлений на короткочасні курси політруків у Москві, затим  брав участь у боях на Калінінському  фронті. Війна залишила значний слід у творчості педагога. У своїх  працях, у виховній діяльності він  багато говорив про неї, про героїзм  радянського народу, про біди й  нещастя, які вона принесла. Війна  пройшла крізь його життя і  долю: учасник важких боїв, тяжко  поранений під Ржевом, людина, що розгубила своїх рідних, Василь Олександрович  писав про неї болем своїх  незагойних ран, вважав її уроки джерелом виховання патріотизму, громадянськості.

Після поранення та численних  госпіталів В. О. Сухомлинський був  комісований (1942). У невеличкому селищі Ува в Удмуртії він працював директором школи до 1944 р. Це були нелегкі роки для педагога. Він палко любив  Україну, яка знемагала у війні. Нічого не знав про своїх рідних – батька, матір, двох братів і сестру. В усі-усюди писав листи, розшукуючи їх. У цей же час Василь Олександрович  знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ганною Іванівною Дев'ятовою, працівником Наркомосу Удмуртії. В 1944 р. вони одружилися. І як тільки було звільнено Україну, подружжя їде  на Батьківщину: Україна збирала  своїх синів на відбудову.

 

З 1944 по 1948 р. педагог працює завідувачем Онуфріївського районного  відділу народної освіти. Добір кадрів, відбудова шкіл, організація харчування, безпосередня допомога дітям-сиротам. Роботи багато. Одначе ця адміністративна  діяльність його не задовольняла, не давала простору для творчої, ініціативної натури. При першій нагоді він попросився на роботу в школу – до дітей, до живої справи.

З 1948 р. до кінця свого  життя Василь Олександрович працював у середній школі в Павлиші. Саме тут, за сім кілометрів від села, де народився, він був удома. Тут  реалізувався як педагог, як особистість, як письменник-мораліст. Життя в  Павлиші додавало йому сил, почуття  внутрішньої свободи. Тут він  міг висловлювати свої погляди, відстоювати  свої переконання, виявляти свої особистісні  якості. Тут діяв самостійно, часто всупереч офіційним вказівкам.

Перший період його діяльності (1948—1956) у Павлиші, підготовчий, характеризується організаційним становленням навчально-виховного процесу, створенням матеріальної бази, формуванням педагогічного і дитячого колективів. Очевидно, цей початок з нуля став певним поштовхом до наступного розвитку педагогічних новаторських та реформаторських ідей. У ці роки особистісне, предметне стає визначальним у науковій біографії Василя Олександровича. Він не служить своєму часові, а живе в ньому, навіть випереджає його.

Щоденне спілкування з  дітьми поставило перед директором велику кількість педагогічних проблем, які вимагали теоретичного осмислення, практичної перевірки. Він вивчає засоби підвищення грамотності та успішності учнів, замислюється над удосконаленням форм навчання, над взаємозв'язком  між умовами й результатами навчання. Свої міркування оприлюднює на сторінках  спочатку районної та обласної преси, а згодом у республіканських та всесоюзних засобах масової інформації.

В центрі його уваги перебувають  питання організації і керівництва  всією навчально-виховною роботою  школи. В 1955 р. Василь Олександрович  захищає кандидатську дисертацію на філософському факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка «Директор школи – керівник навчально-виховної роботи».

Творчі пошуки педагога в ці роки йшли в руслі розвитку офіційної педагогіки, яка в той час у цілому ставила перед собою завдання підвищення грамотності у школярів, дисципліни, ідеологічної спрямованості навчання і виховання. Але у В. О. Сухомлинського як людини творчої вони не завжди вкладалися в заплановані й продекларовані канони.

З кінця 50-х років Василь Олександрович у своїй теоретичній  і практичній діяльності йде від  школи навчання (учіння), що панувала в ті роки, від спрямованості лише на розвиток інтелекту до трудової школи як основи розвитку дітей і  підготовки їх до життя, де основним засобом  виховання виступала педагогічно  обґрунтована й методично спрямована праця. Ці ідеї найвиразніше звучать  у працях: «Виховання комуністичного ставлення до праці» (1959), «Виховання радянського патріотизму у школярів» (1959), «Формування комуністичних  переконань молодого покоління» (1961).

Педагог постійно у роздумах, творчому пошуку, наполегливій самовід­даній  праці. Його власний творчий неспокій збігся з цікавим і плідним  періодом у житті Радянського  Союзу. Наближався час XX з'їзду КПРС, 1956 рік, період, який дістав назву «хрущовської відлиги», пов'язаний з частковою  демократизацією суспільного життя.

«Відлига» надала могутнього стимулу творчій інтелігенції всього Радянського Союзу для розвитку ідей, що відштовхувались від особистісного  вибору власних інтересів і потреб. В цей час багато вчених – філософів, психологів, педагогів-дидактів, письменників, митців починають розвивати новаторські  за формами й змістом концепції, ідеї, твори мистецтва. Це були так  звані «шістдесятники», які стали  провісниками процесів перебудови й  демократизації суспільства кінця 80 – початку 90-х років XX ст. В. О. Сухомлинський  належав до їх числа.

Від середини 50-х до середини 60-х років Василь Олександрович  розробляє свою педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього  стає невдоволеність наявними на той  час у педагогіці і практиці роботи школи авторитарно-догматичними структурами  виховання і схоластичним, відірваним від життя змістом освіти. Це особливий  етап життя педагога, час сподівання на радикальні зміни.

Він звертається до тем  і проблем, які раніше не були предметом  педагогічної рефлексії в структурі  радянської ідеологеми. Так, в 1961 р. виходить його книга «Духовний світ школяра», в 1962 – «Людина неповторна», в 1963 – «Моральний ідеал молодого покоління», в 1965 р. – «Виховання особистості  в радянській школі». Василь Олександрович  звернувся до духовного світу  особистості, до моральних її цінностей  задовго до того, коли на неї звернули увагу інші педагоги. Ці твори послужили  поштовхом для по­дальших творчих шукань.

Саме в цей період педагог  висловлює своє досить критичне ставлення  до політико-партійного керівництва  школою – він пише листа М. С. Хрущову, в якому не погоджується з партійною програмою реформування школи, а також виступає на нараді при ЦК КПРС з приводу організації шкіл-інтернатів, де називає ідею загального суспільно-державного виховання дітей з дворічного віку необгрунтованою і небезпечною. Він виступив також з критикою положень, що відстоювали ідею ранньої й повної професійної підготовки учнів.

Згодом, в 90-ті роки була висловлена думка про значний вплив ідей В. О. Сухомлинського на розвиток тогочасної освіти в державі. В одній із монографій зазначається: «Свої погляди В. О. Сухомлинський активно відстоював в Академії педагогічних наук, на нарадах  працівників народної освіти, в періодичній  пресі. їх поділяли вчителі, батьки й  самі учні. Ідеї, погляди, що їх висловлював  В. О. Сухомлинський, вплинули значно сильніше, ніж це прийнято вважати, на деякі  положення тез ЦК КПРС і в кінце­вому рахунку на прийнятий в грудні 1958 року Закон про зміцнення зв'язку школи з життям» [ХХ съезд КПСС и его исторические реальности. – М., 1991. – С. 321–322].

Оскільки пошуки педагога збігалися з загальним напрямом демократизації суспільства, вони були підтримані на загальнодержавному рівні  – в 1957 р. його було обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР, в 1958 р. присвоєно звання Заслуженого  учителя школи УРСР, а в 1960 р. нагороджено орденом Леніна.

Але загальнодемократичні суспільні  процеси поступово загальмовувалися уже в період правління М. С. Хрущова, брежнєвський режим зовсім відмовився від реформування. Більш того, «після придушення військовою силою руху за реформу комунізму в Чехословаччині в 1968 р. все більше посилювалась репресивна політика радянських лідерів стосовно людей, які мислили неортодоксально» [Робер С. Такер Політична культура і лідерство в Радянській Росії. – США, 1990. – № 6. – С. 74].