Використання літературної спадщини В.О.Сухомлинського ,як засіб виховання загально -людських цінностей у дітей дошкільного віку

У розвитку В. О. Сухомлинського як педагога-мислителя фатально далися взнаки процеси, які зводили нанівець здобутки «відлиги» початку 60-х років. Повернена в своє звичайне річище авторитарності й схоластики школа, ще більше заідеологізована й заполітизована педагогіка, догматизм духовного  й морального життя поклали край офіційним пошукам у галузі педагогіки, чітко окреслили рамки, які обмежували появу й поширення нових ідей.

За такої ситуації Василь Олександрович продовжував експериментувати, що, зрештою, призвело до особистісної драми і драми його ідей, з одного боку, а з іншого – через глибокий духовний катарсис поставило поряд з видатними педагогами-гуманістами модерної доби.

В цілісному вигляді гуманістичні педагогічні ідеї В. О. Сухомлинського вперше викладені в «Етюдах про  комуністичне виховання» (1967). Ось найголовніші з них: довіра й повага до дитячої  особистості, погляд на навчальну діяльність школярів як на насичений творчими відкриттями процес пізнання та самопізнання, обмеження сфери впливу колективу  на особистість, виховання без покарань, велика роль слова та особистості  вчителя для дитини.

Ці погляди Сухомлинського на виховання викликали обурення з боку офіційної педагогіки; «Етюди...»  були піддані нищівній критиці (Б. Ліхачов, В. Кумарін, Л. Гордін, В. Коротов), а сам  Василь Олександрович звинувачений у проповіді «абстрактного гуманізму».

Позбавлений можливостей  відстоювати свою позицію в педагогічній пресі через відмову друкувати  статті, в умовах цькування В. О. Сухомлин-ський  продовжує розвивати свої ідеї в  таких загальновідомих творах, як «Серце віддаю дітям» (1968 – НДР, 1969 –  Україна), «Павлиська середня школа» (1969), «Народження громадянина» (1970).

Ось основні ідеї, які  розвинув Василь Олександрович у цих та інших працях:

• любов до дитини;

• розвиток творчих сил  кожної окремої особистості в  умовах колективної співдружності  на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб, який спрямований  у кінцевому підсумку на творчу працю;

• культ природи, природа  як найважливіший засіб виховання  почуття прекрасного і гармонії;

• розробка демократичних  педагогічних засобів і методів  навчання й виховання (повага, заохочення, опора на позитивне, моральне покарання);

 

• звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні  потенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній особистості;

• розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу навчання;

• демократизація структури  управління навчально-виховним процесом у школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо).

Ці положення були підпорядковані ідеї комуністичного виховання. При  цьому комунізм виступає у В. О. Сухомлинського як суспільство щасливих, гармонійно розвинених людей, де панують високоморальні відносини, утверджується соціальна  справедливість, розвивається висока духовність. Водночас він говорить і про суспільні вади. Суперечності, що виникають між запланованими  виховними впливами і стихійним  впливом довкілля, сільський учитель  називає «педагогічним дисонансом»  і наголошує: «Чим різкіший дисонанс між передбаченими, навмисними засобами виховання й засобами ненавмисними, які являють собою середовище для формування суспільних інстинктів людини, тим важче виховувати, тим  важче формувати те, що в практиці зветься голосом совісті» [Сухомлинський  В. О. Народження громадянина // Вибрані  твори: У 5 т. – К., 1987. – Т. 3. – С. 300].

Особливу увагу педагог  приділяє ідеї самоцінності й неповторності, талановитості кожної дитини, вільному розвитку особистості в педагогічно  продуманих умовах; включенню соціального  середовища в сферу педагогічних впливів; природному вихованню (в єдності  з природою) як головному чиннику  формування людини – її розуму, почуттів, емоцій («уроки мислення на природі», «школа під голубим небом», «школа радості»); організації переживання дітьми нагромадженого досвіду; висуненню  слова вчителя як провідного засобу виховання особистості; відмові  від колективних засобів впливу на особистість, особливо коли мова йде  про проступок; розробці комплексної  програми «виховання красою» людини, природи, вчинку; введенню статевого  виховання в структуру навчально-виховного  процесу; вирішенню проблеми біологічного і соціального на користь двофакторного  впливу (врахування, крім соціальних чинників, фізичного стану, статі, спадковості, рівня розвитку здібностей).

В останній період життя  В. О. Сухомлинський все голосніше  та емоційніше обстоює народні імперативи й цінності, спирається на українську етнопедагогіку, вводить її в усі  ланки педагогічного процесу, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки. Розширюючи педагогічний простір, він починає  сам створювати для павлиських дітей  казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовує їх у навчально-виховному процесі.

В ці роки Василь Олександрович  з особливим значенням говорить про роль рідної мови у вихованні, пристрасно й палко освідчуючись їй у любові («Слово рідної мови» (1965); «Джерело невмирущої криниці» (1970)).

Гуманістичні ідеї В. О. Сухомлинського, які глумливо відкидалися консервативним крилом офіційної педагогіки, з ентузіазмом  і радістю сприймалися вчителями, батьками, широкою педагогічною громадськістю. Павлиська школа, якою керував і  де експериментував педагог, поступово  перетворювалася в педагогічну  «Мекку» – до неї їхали не лише з України та багатьох інших куточків СРСР, а й з-за кордону.

Позиції В. О. Сухомлинського підтримували й деякі офіційні особи, зокрема перший секретар ЦК КПУ П. Ю. Шелест, якому, без сумніву, імпонувало звернення Василя Олександровича до національних витоків. Саме завдяки  його підтримці педагога було нагороджено  в 1968 р. золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці та другим орденом Леніна.

Зірка Василя Олександровича згасла на злеті – на 52 році життя. Він був сповнений задумів, мрій, творчих пошуків. Про це свідчать твори, що побачили світ в 70-ті роки: «Методика  виховання колективу» (1971), «Розмова з молодим директором школи» (1973), «Листи до сина» (1978). В них він  розширює і поглиблює свої гуманістичні ідеї у напрямі розвитку духовності, яка, за переконанням педагога, опосередковує всі інші риси особистості.

Праці, над якими він  працював до останнього дня – «Як  виховати справжню людину» (1989), «Хрестоматія з етики» (1990), присвячені формуванню духовності як визначальної, провідної  якості особистості через морально-етичне виховання, прищеплення цінностей. В. О. Сухомлинський ввів етику в  структуру педагогічної науки, наповнив її педагогічним змістом, культовими засадами як на основі соціальних реалій, так  і народної та класичної культури. Він вибудовує виховний процес як прищеплення «культури почуттів», «культури бажань» краси і  любові, створює «філософію для дітей», основою яких виступають написані ним  художні мініатюри, а педагогічна  аргументація закладається в моральних  повчаннях книги «Як виховати справжню людину».

При цьому офіційна риторика щодо комуністичного виховання у  педагога залишається, але вона відступає  на другий план, а весь педагогічний простір заповнюється екзистенційно  спрямованою «педагогікою серця».

Як учений Василь Олександрович, на відміну від багатьох його сучасників і попередників, був учителем-практиком, творцем експериментальної та авторської школи, де апробовувалися педагогічні ідеї і до якої зверталася мисляча інтелігенція. Нарешті, В. О. Сухомлинський впливав на поширення власних педагогічних поглядів і своїм способом життя, і власною моральністю. Його особистість була незвичною для педагогічної науки того часу: виходець із села, аскетизм і скромність у роботі й побуті, невтомність у праці надавали ідеям Василя Олександровича особливої ваги і звучання.

В останніх працях В. О. Сухомлинський  розмірковує над проблемами в  загальному гносеологічному сенсі: «що таке людина?», «яке її призначення?»  – і намагається дати відповіді  на них засобами педагогічної науки. Він дедалі більше говорить про такі прості й необхідні для кожної людини і суспільства в цілому речі: про добро й милосердя, про  смисл життя і правильне ставлення  до смерті, про зло і його подолання, про необхідність гармонії в людських стосунках, про любов, про жінку-матір – основу людського життя.

Після 1970 р. почався новий етап біографії педагога – «життя після смерті». Це стосується його 48 книг, 500 наукових статей, більше як 1500 оповідань і казок для дітей. Спадщина В. О. Сухомлинського розійшлася по всьому світу, живе своїм життям. На початок XXI ст. вийшло 65 його творів тиражем близько 15 млн примірників. Вони перекладені на 59 мов народів світу. Найпопулярніша книга «Серце віддаю дітям», яку жодне видавництво не хотіло публікувати й випустило в 1969 р. тільки тому, що вона вийшла роком раніше в НДР, має 55 видань на 32 мовах народів світу.

Ідеї Сухомлинського, які  не знайшли свого повного застосування в свій час, значно вплинули на подальший  розвиток педагогічної науки і практики – вони лягли в основу широкого руху «педагогіки співробітництва», популярного наприкінці 80-х –  на початку 90-х років XX ст. Ці ідеї ввійшли  органічною частиною в сучасну реформовану  початкову школу України, за ними працюють різні навчальні заклади, проводяться щорічні Всеукраїнські  педагогічні читання «Василь  Сухомлинський і сучасність».

Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського глибоко вивчається в Україні, Росії, багатьох країнах світу. Створена і  активно працює Українська асоціація  імені Василя Сухомлинського (1991), Міжнародне товариство послідовників Сухомлинського (Німеччина, Марбур, 1990), Всекитайське товариство прихильників В. Сухомлинського (1998). В  Павлиській середній школі, що носить його ім'я, з 1975 р. функціонує педагогічно-меморіальний музей В. Сухомлинського.

1.2 Творча спадщина  Василя Олександровича Сухомлинського

 Творча спадщина Василя Олександровича з кожним роком привертає все

більшу увагу наукової і педагогічної спільноти як у  нашій країні, так і

за рубежем. Серед багатьох напрямів досліджень творчості В.О.

Сухомлинського виокремлюється плідна праця уманської школи  під

керівництвом акад. В.Г. Кузя (Н.В. Безлюдна, Г.Л. Бондаренко, Т.Д.

Кочубей, Л.І. Мамчур, Л.В. Ткачук). Розроблена українським практиком

педагогічна система не тільки збагатила педагогічну науку  новаторськими

ідеями й положеннями, значно розширила теорію і освітню  виховну

практику, а й була своєрідним революційним етапом розвитку вітчизняної

педагогічної думки.

У своїй діяльності В.О. Сухомлинський  багато уваги приділяв становленню

особистості, зокрема гуманістичному вихованню. Це засвідчують його

численні монографії, брошури, етапі та оповідання, його практична

діяльність і, головне, її результати — навчальні успіхи вихованців

Павлиської школи, їхнє життя, моральна культура і, звичайно, гуманність,

яка є візитною карткою  кожного учня. Василь Олександрович  в умовах

радянського тоталітаризму  та формалізму створив оригінальну  виховну

систему, яка відповідала  не лише вимогам свого часу, а  й певною мірою

випередила його. Вона виявилася  життєздатною, тому що у своїй основі

орієнтувалася на Людину, її почуття, переживання, емоції, на Людину, яка

була рівною у правах та обов'язках з іншими, на Людину, як найвищу

цінність.

Педагогіку В.О. Сухомлинського ми по праву називаємо гуманістичною,

оскільки вона є джерелом розвитку теорії і практики національного

виховання, в якому чільне місце належить вихованню загальнолюдських

духовних цінностей. В.О. Сухомлинський був твердо переконаний, що «в

житті людини не повинно  бути жодної хвилини, коли б вона не набувала 6

духовних багатств»

У праці "Як виховати справжню людину" подається мораль­ний ідеал, який увібрав у себе найкращі риси менталітету україн­ського народу. В ній розкриваються конкретні  принципи, істини, повчання, настанови, рекомендації тощо. Подаються вони у ви­гляді правил, законів як 14 Законів  дружби, правил "Десять не можна", "Дев'ять негідних речей" та ін., що складають азбуку моральної культури. В ній розкриваються зміст  і методика ро­боти з виховання  у дітей любові до Батьківщини  і громадянства, ставлення до людей  і обов'язку перед ними, ставлення  до батьків, рідних, близьких, розуміння  життя, добра і зла в ньому, вихован­ня високих моральних якостей  і норм поведінки тощо. На підставі багаторічної практичної роботи в школі  автор у цій праці вперше у  вітчизняній педагогіці глибоко  розкриває суть таких понять, як людяність, патріотизм, відповідальність, гідність, тер­пимість, тактовність  і т. ін. На конкретних прикладах  подається методика утвердження  в юних душах почуття совісті, сорому, справедливості, скромності, щедрості, милосердя.

У книгах «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина» і «Павлиська середня школа» Василь Олександрович  розкриває конкретні форми становлення  гуманної поведінки дітей. Серед  них: створення лікарень для пташок і тварин, допомога немічним, участь у прикрашанні школи, селища тощо. Формуванню гуманізму дітей сприяло  також створення галереї портретів  матерів найвідоміших людей світу. У програмі роботи поряд із загальними категоріями етики (моральність, гідність, чесність, працьовитість) реалізуються такі, як: щастя, радість, совість, співчуття, духовність. Заслуга вченого полягає  не лише в тому, що він включив  ці поняття до програми, але й у тому, що втілив у життя.

Про те, що казкою можна лікувати зранені душі дітей, Сухомлинський  вперше замислився, працюючи над творами  Януша Корчака. Він зрозумів: «Казка — благородне і нічим не замінне  джерело виховання любові до Вітчизни. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона — творіння народу, створені народом казкові  образи, що живуть тисячоліттями, доносять до серця і розуму дитини могутній творчий дух народу». І тоді вперше у Павлиській школі було обладнано  дитячу кімнату казки. Уроки, які  проводилися в ній і серед  природи, справляли на дітей велике враження, пробуджували творчі здібності  настільки, що вони самі починали складати казки. У меморіально-педагогічному музеї В.О. Сухомлинського нині зберігається 70 томів та­ких дитячих казок. У його багатій літературній спадщині слід виділити і педагогічні казки для дітей, що вийшли окремим виданням вже після смерті педагога. Ці казки — дивосвіт малят, розкритий очима мудрого наставника, який не повчає дітей, не спонукає чи заохочує їх, а просто йде поруч, інколи ще й десь за ними, радіючи разом з дітлахами кожному новому відкриттю. Його казки зовсім непомітно зовні, але активно й ефективно виховують у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку найкращі людські почуття щиросердності і любові до всього прекрасного, формують перші навички людяності у взаєминах між ними самими.