Використання літературної спадщини В.О.Сухомлинського ,як засіб виховання загально -людських цінностей у дітей дошкільного віку

У праці «Сто порад вчителеві», розглядаючи діяльність педагогів, В. Сухомлинський вважав, що джерелом їхньої творчої індивідуальності є  книга і особиста бібліотека, призначення  якої — вводити вихованців у світ книги. Він називав бібліотеку найважливішою  складовою своєї педагогічної системи. Бібліотеку самого великого вихователя і педагога складав золотий фонд світової культури: художні твори  найвидатніших письменників усіх народів, література про людей і людство, книжки з різних галузей природничих  знань, мистецтва; посібники для  самостійного вивчення мов; словники та книги іноземними мовами. Недаремно  у статті «Моя педагогічна система» він писав: «Я не уявляю собі впливу на своїх вихованців без поступового  введення у цей чудовий світ — світ книги».

Сам Василь Олександрович  мав енциклопедичні знання й широке коло інтересів. Але, передусім, був  учителем, учителем української мови і літератури. У статті «Слово про  слово» він закликає колег: «Відточуйте  слово. Говоріть дітям красиво про  красу навколишнього світу. Слово  — це найтонший різець … Вміти  користуватися ним — найвище  мистецтво. Оволодіваймо ж цим різцем так, щоб з-під наших рук виходила тільки краса». Саме для того, щоб  учні відчули «відтінки і пахощі рідного слова», ним було розроблено програму подорожей стежками рідної мови. На його думку, щоб виховати гідну, чуйну і сердечну людину, яка любить усе прекрасне на землі — і  ранкову зорю, і спів соловейка, і  безкраї поля, вкриті квітами та травами, потрібні і слова, і власний  приклад. Учитель може словом вилікувати душу дитини, застерегти від поганих  звичок, пробудити доброту. Мова в  роботі педагога–професіонала —  найсильніший засіб виховання. Про  це творець з Павлиша висловлювався  так: «Викладати цей предмет повинні  найздібніші і найталановитіші. Бо це не просто передача знань, практичних умінь, навичок. Це передусім виховання. Викладання мови — це творення людської душі, бо воно є найтоншим зіткненням до серця людини»; «… дві рідні мови — це так само безглуздо, якби ми намагалися уявити, що одну дитину народили дві матері. У дитини є одна мати. Рідна. До смерті. До останнього подиху …»; «У школі повинна бути передусім висока мовна культура. Повинна панувати атмосфера великої чутливості до слова: сказане чи написане неправильно має звучати таким же дисонансом, як фальшива нота для людини, яка володіє високим музичним слухом»; «Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу — рідну українську мову. Це мова великого народу, великої культури».

Ось таким він був —  цей великий педагог із маленького українського села, який широко розсунув стіни своєї «школи радості», запросив до неї всіх небайдужих людей, готових  беззастережно віддавати свої серця  дітям. Завдяки його самовідданості, таланту і великій любові до дітей, звичайна сільська школа стала відомою  всьому педагогічному світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3.Використання творів В.О.Сухомлинського  у процесі виховання у дітей загально - людських цінностей.

В.О.Сухомлинський казав: «Казка — благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона — творіння народу, створені народом казкові образи, що живуть тисячоліттями, доносять до серця і розуму дитини могутній творчий дух народу». І тоді вперше у Павлиській школі було обладнано дитячу кімнату казки. Уроки, які проводилися в ній і серед природи, справляли на дітей велике враження, пробуджували творчі здібності настільки, що вони самі починали складати казки. У меморіально-педагогічному музеї В.О. Сухомлинського нині зберігається 70 томів та­ких дитячих казок. У його багатій літературній спадщині слід виділити і педагогічні казки для дітей, що вийшли окремим виданням вже після смерті педагога. Ці казки — дивосвіт малят, розкритий очима мудрого наставника, який не повчає дітей, не спонукає чи заохочує їх, а просто йде поруч, інколи ще й десь за ними, радіючи разом з дітлахами кожному новому відкриттю. Його казки зовсім непомітно зовні, але активно й ефективно виховують у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку найкращі людські почуття щиросердності і любові до всього прекрасного, формують перші навички людяності у взаєминах між ними самими.

Загальнолюдські моральні цінності — це набуті попередніми поколіннями  незалежно від расової, національної чи релігійної належності морально-духовні  надбання, які визначають основу поведінки  та життєдіяльності окремої людини або певних спільнот.

Національні моральні цінності — це історично зумовлені і  створені народом погляди, переконання, ідеали, традиції, звичаї, обряди, практичні  дії, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях, але вирізняються національними  проявами, своєрідностями у поведінці  і є основою соціальної діяльності людей певної етнічної групи. Наприклад, у християнському світі загальнолюдські  цінності виокремлені в Біблії як заповіді Божі: "Шануй свого батька та матір свою... Не вбивай! Не чини перелюбу! Не кради! Не свідчи неправдиво проти  ближнього свого! І не бажай жони ближнього свого, і не бажай дому ближнього свого, ані поля, ані  раба його, ані невільника його, ані  осла його, ані всього, що є в ближнього твого!" та ін.

На основі загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей  можна окреслити коло якостей  особистості, які становлять зміст  морального виховання. Це гуманізм, доброта, чесність, працелюбність, повага до батьків і людей взагалі, чуйність, милосердя, дисциплінованість, совісність, доброзичливість, національна гідність, скромність, справедливість, почуття колективізму, інтелігентність, почуття патріотизму, інтернаціоналізму, материнства, екологічна та правова культура.

Провідні якості моральності  формуються в ранньому дитячому віці на основі так званого "соціального  успадкування". Вирішальну роль у  цьому процесі відіграють батьки: їх власна поведінка на засадах високої  моральності, цілеспрямований вплив  на особистість дитини закладають основи моральних чеснот особистості. Можна  визначити своєрідний кодекс моральних  доброчинностей дитини дошкільного  віку, які є аксіоматичними засадами цивілізації:

1. Люби і шануй батьків  своїх.

2. Бережливо стався до  навколишнього природного світу.

3. Не вбивай нічого  живого.

4. Будь милосердним, з  повагою стався до інших, намагайся допомагати їм.

5. Стався до інших так,  як хотів би, щоб ставилися до тебе.

6. Прагни сумлінно працювати.

7. Не кради.

8. Не зраджуй: ти завжди  відповідальний затих, кого наблизив до себе.

9. Уникай неправди, не  свідчи на когось брехливо. 10. Остерігайся шкідливих звичок.

В.О. Сухомлинський, розвиваючи ідеї загальнолюдських моральних цінностей  як основи формування духовності людини, визначив своєрідну програму морального виховання школярів:

"1. Ти живеш серед  людей, не забувай, що кожен  твій вчинок, кожне твоє бажання  позначається на людях, які  тебе оточують. Знай, що є межа  між тим, що тобі хочеться, і  тим, що можна. Перевіряй свої  вчинки, запитуючи сам себе: чи  не робиш ти зла, незручності  людям? Роби все так, щоб  людям, які тебе оточують, було добре.

2. Ти користуєшся благами,  створеними іншими людьми. Люди  дають тобі щастя дитинства. Плати їм за це добром.

3. Усі блага і радощі  життя створюються працею. Без  праці не можна чесно жити. Народ вчить: хто не працює, той не їсть. Назавжди запам'ятай  цю заповідь. Нероба, дармоїд —  це трутень, що пожирає мед  працьовитих бджіл. Навчання —  твоя перша праця. Йдучи до школи, ти йдеш на роботу.

4. Будь добрим і чуйним  до людей. Допомагай слабким  і беззахисним. Допомагай товаришу  в біді. Не завдавай людям прикрості.  Поважай і шануй матір і  батька — вони дали тобі  життя, вони виховують тебе, вони  хочуть, щоб ти став чесним  громадянином, людиною з добрим серцем і чистою душею.

5. Не будь байдужим  до зла. Борись проти зла,  обману, несправедливості. Будь непримиренним  до того, хто прагне жити за  рахунок інших людей, завдає  лиха іншим людям, обкрадає  суспільство"

В.О.Сухомлинський вважав що казки всіма своїми поетичними засобами наставляє дитину, показує йому, що добре і що погано, вчить розрізняти добро і зло, вірити в справедливість. І робить це просто, без всякої нав'язливості. Тому він писав і використовував   літературні твори щоб виховати в дітях гуманність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4 Використання  творчої спадщини Василія Олександровича Сухомлинського у практиці роботи сучасних дошкільних навчальних закладах.

Процес розбудови сучасної української освіти, що здійснюється у відповідності з вимогами Закону України «Про освіту», Національної доктрини розвитку освіти України в  ХХ столітті актуалізує звернення до цінної спадщини вітчизняних просвітян. Переосмислення історико-педагогічного  досвіду, науково обґрунтована оцінка ідей, поглядів, концепцій визначних  культурно-освітніх діячів і педагогів  минулого збагачує й урізноманітнює наші уявлення про історико-педагогічний процес, сприяє його новому прочитанню, а також відкриває нові грані  й чинники змісту освіти, нові цінності виховного процесу.

Сьогодення життєдіяльності  суспільства потребує людей, здатних  працювати творчо, у співдружності  з іншими, узгоджувати особистісні  інтереси і потреби з суспільними  вимогами та реаліями буття. Такі особистості  формуються в умовах цілеспрямовано організованого педагогічного співробітництва.

Історія вітчизняної педагогічної думки свідчить, що протягом століть  в Україні накопичувався багатий  досвід організації педагогічного  співробітництва й співдружності  учасників освітнього процесу з  метою реалізації високих виховних цілей. У цьому досвіді визначне місце посідає постать всесвітньо відомого педагога, гуманіста В. О. Сухомлинського. Розробляючи питання педагогіки співробітництва він ішов власним  шляхом. Новий підхід до дитини як до повноцінної особистості, активного  суб’єкта навчально-виховного процесу, що пропагував В. О. Сухомлинський, витримав випробування часом. Своєрідність педагогіки співробітництва вченого полягає  в тому, що вона стала методологічною базою для педагогічного експерименту і практики навчально-виховного  процесу в Павлиській середній школі, де апробувалися педагогічні ідеї, поширені згодом далеко за межами України.

У контексті досліджуваної  нами проблеми «Теорія і практика організації співпраці у вітчизняних  вищих навчальних закладах (XIX –  початок XX ст.)» доцільно провести ретроспективний  аналіз багатогранної творчості  В. О. Сухомлинського, ідеї якого не знайшли свого повного застосування у свій час, але значно вплинули на подальший розвиток педагогічної думки  і практики в багатьох країнах  світу, були покладені в основу широкого просвітницького руху «педагогіки  співробітництва» популярного наприкінці 80 – початку 90-х рр. XX ст. Ідеї В. О. Сухомлинського органічно увійшли в сучасну практику організації вищої освіти.

Під впливом загальних  демократичних процесів поступово  переосмислювалися шляхи розвитку освіти, поширювалася педагогіка  співробітництва. Основна ідея – зробити дитину соратником, однодумцем учителів, вихователів, батьків у виховному процесі, рівноправним учасником педагогічного  процесу, відповідальним за його наслідки. Особистість вихованця стає центром  навчально-виховного процесу. Вчитель, вихователь переходить від педагогічних вимог до педагогіки стосунків, дотримуючись гуманно-особистісного підходу, забезпечує єдність навчання і виховання, практично  реалізує ідею співдружності учасників освітнього процесу [1,  328].

У школі В. О. Сухомлинський  формував культ людини. Педагог навіть ідею всебічного гармонійного розвитку особистості ототожнював з ідеєю  гуманізму, людяності.

Важливою тезою педагогіки співробітництва є те, що вчитель  має зацікавлювати учнів навчальною діяльністю, а не лише її наслідками, підвищувати інтерес до знань, привчати робити власний вибір і нести  відповідальність за нього. Педагогічне  співробітництво слугувало запорукою  формування нового типу людей, здатних  до самостійного мислення, прийняття  власних рішень. У цьому полягало не лише освітнє, а й соціальне  значення педагогіки співробітництва В. О. Сухомлинського.

Визначимо, як ідеї педагогіки співробітництва за В.О. Сухомлинським  реалізуються в освітній практиці вищих шкіл.

Співдружність з усіма  учасниками навчально-виховного про­цесу для досягнення високих суспільно  значущих цілей освіти у практиці вищих навчальних закладів передбачає співдружність професорсько-викладацького  складу університету з представниками громадських кіл, роботодавцями  і науковцями, учителями-практиками забезпечує зв'язок теорії і практики, навчання з життям. Навчання без  примушування – основа організації  навчання студентів в умовах Болонського  процесу. Класична університетська  освіта передбачає навчально-пізнавальну  активність й особистісну відповідальність кожного студента за результати навчання і наслідки наукових ініціатив. Упровадження модульно-рейтингової системи навчання розширює можливості використання опор у навчанні студентів, кредитна система  оцінювання навчальних досягнень реалізує ідею педагогіки співробітництва –  випередження в навчанні, право кожного  студента робити вибір навчальної програми, способу виконання завдання та ін. Педагогічний оптимізм, неконфліктне педагогічне спілкування, демократичний стиль стосунків між педагогом і студентами – це ті умови організації навчання в університеті, які сприяють саморозвитку, самовдосконаленню особистості кожного студента.