Збагачення словникового запасу першокласників на уроках розвитку мовлення

Мовлення першокласника  є інструментом спілкування, пізнання ним оточуючого світу, могутнім засобом  розвитку і виховання, запорукою  успішної загальнонавчальної діяльності. Тому виняткового значення набуває  розробка такого методичного апарату, який би найефективніше забезпечив мовленнєвий  розвиток першокласників.

У програмі з навчання грамоти  розвиток мовлення розглядається і  як окремий розділ, що спрямований  на формування мовленнєвих умінь  у першокласників, і як провідний  принцип, що пронизує усі сторони  мовленнєвої діяльності учнів. Проте, аналіз змісту розділу «Розвиток  мовлення» показав, що його основа –  не види мовленнєвої діяльності, не мовленнєві уміння і навички, а одиниці  мови:

1)            «удосконалення звуковимови і  культури мовлення» – звук;

2)            «словникова робота» – слово;

3)            «удосконалення граматичного ладу  мови» – словоформа і словосполучення;

4)            «розвиток зв’язного мовлення»  – текст.

Більшість учителів дані завдання розв’язують ізольовано одне від  одного, фрагментарно і безсистемно. Аналіз опрацьованої літератури з цього  питання свідчить, що лише близько 10% вчителів працює над усіма напрямами  роботи з розвитку мовлення в період навчання грамоти. Загалом, найбільший відсоток вчителів виділяє розвиток зв’язного мовлення як головне завдання розвитку мовлення першокласників; удосконалення  звуковимови та словникову роботу –  відповідно 56% та 49% вчителів.

У роботі вчителів з розвитку мовлення відсутні систематичність  та системність.

Отримані дані вказують на нагальну потребу вдосконалення  методики та методичного забезпечення розвитку мовлення в період навчання грамоти. Поділяючи думку провідних  психолінгвістів та методистів, потенційні можливості для цього вбачають у  теоретичному обґрунтуванні діяльнісного підходу до розвитку мовлення в період навчання грамоти та створення комплексу  вправ на засадах положень теорії мовленнєвої діяльності. Розробка методичних завдань із розвитком мовлення на діяльнісній основі дозволить реалізувати  комплексний підхід до розвитку мовлення, сприяння чіткій організації процесу  мовлення, підвищенню ефективності та якості мовленнєвого розвитку учнів.

Зауважимо, що мовленнєва діяльність – це ряд мовленнєвих дій, які  входять до складу іншої – інтелектуальної  або практичної діяльності. Говорити про так звану «чисту» мовленнєву діяльність правомірно тоді, коли метою  діяльності є лише продукування висловлювання. Цим і обумовлені труднощі, з якими  зустрічаються методисти при  спробах прикладного застосування положень теорії мовленнєвої діяльності для навчання рідної мови та розвитку мовлення. У період навчання грамоти  дитина вперше стикається з необхідністю контролювати свої висловлювання, вчиться  будувати їх з певною метою і за певними правилами, добирати відповідні мовні засоби. Побудова першокласниками  зв’язного висловлювання є одночасно  і метою, і засобом навчання. Учень  створює висловлювання задля  самих висловлювань, із суто навчальною метою. Отже, в період навчання мовленнєва діяльність представлена у навчальній діяльності першокласників у, так би мовити «чистому» вигляді, є самоціллю. Таким чином можна говорити про  значний навчальний ефект діяльнісного підходу до розвитку мовлення в період навчання грамоти на основі мовленнєвої  діяльності.

З точки зору мовленнєвої  діяльності показником сформованого мовлення учнів є гармонійний розвиток усіх видів мовленнєвої діяльності. У свою чергу, успішне функціонування видів мовленнєвої діяльності забезпечується взаємодією трьох факторів – знанням  одиниць мови, навичками оперуваннями цими одиницями за певними правилами, уміння використовувати наявні знання та навички для формування та формулювання думки. Лише наявність і взаємодія  цих трьох сил забезпечує мовленнєву діяльність учнів.

Роботу з розвитку мовлення в період навчання грамоти пропонують будувати на діяльнісній основі, де метою і результатом будуть сформовані конкретні знання, навички й уміння мовленнєвої діяльності. Комплекс вправ  для розвитку мовлення повинен включати мовні, мовленнєві та комунікативні  вправи, бути пов’язаним із кожною сторінкою  букваря, з кожною виучуваною буквою і проводитись учителем на кожному  уроці навчання грамоти та під  час спеціальних занять розвитку мовлення.

Озброєння учнів мовними  знаннями – завдання власне уроків навчання читання і письма.

У системі вправ, спрямованих  на розвиток зв’язного дитячого мовлення, можна виділити кілька їх видів.

1. Вправи, що розкривають  логічні зв’язки: а) на класифікацію  предметів; б) складання текстів  за картиною, малюнком, планом, опорними  словами; в) придумування заголовка  та вибір назви до тексту; г)  творчі на конструювання тексту.

2. Вправи, що сприяють  навчанню дітей емоційного мовлення. Вони спрямовані на розвиток: а) образності; б) виразності; в)  на виробленні відповідної інтонації.

3. Вправи для формування  у дітей граматичного правильного  мовлення: на побудову речень, цілих  текстів з узгодженням слів  у роді, числі, відмінку.

Вправи, які передбачають формування логічних зв’язків у мовленні дітей, можуть бути різноманітними. Найдоцільніші  з них дидактичні ігри, спрямовані на навчання дітей класифікувати  предмети.

Досить поширена і корисна  вправа на закріплення класифікації предметів за ознаками – дидактична гра «Чарівна банка».

Коли діти добре навчилися  класифікувати й узагальнювати  предмети за допомогою унаочнення, можна переходити до словесних вправлянь. Класовод називає узагальнююче слово, скажімо, одяг, а діти добирають назви  предметів, які належать до цієї групи.

Картина є універсальним  методичним засобом у процесі  навчання дітей як діалогу, так і  монологу в залежності від того, яку мету ставить учитель, пропонуючи її для аналізу. У першому разі буде бесіда за картиною, в другому  – складання зв’язної розповіді. Щоб розповідь учнів за картиною була зв’язною, логічно послідовною, треба заздалегідь намітити її план.

В роботі з шестилітками бажано практикувати і такий тип  вправ, як складання тексту за їхніми малюнками. Вчитель пропонує виконати малюнок на відповідну тему – дає  завдання, скажімо, зобразити у зошитах  котика й собачку; поміркувати, що могло  статися між цими тваринками; придумати  розповідь за планом: 1) Що було спочатку? 2) Що сталося потім? 3) Чим закінчимо  розповідь?

Цікавими вправами для  розвитку зв’язного мовлення і логічного  мислення є складання розповіді  з власного досвіду дітей за планом та опорними словами. Тематика може бути найрізноманітніша: Як я провів день. Що ми бачили в зоопарку. Як відвідували  музей. В гостях у бабусі. Прогулянка в ліс. тощо.

Підготовкою до складання  самої розповіді буде бесіда під  час екскурсії чи прогулянки. У  ході такої бесіди формуємо в дітей  уміння слухати й розуміти звернене до них мовлення, підтримувати розмову, відповідати на питання і самим  запитувати, виховуємо в них навички  культури поведінки.

Ефективними є творчі вправи з деформованим текстом, спрямовані на усвідомлення учнями його будови.

Надзвичайно великого значення слід надавати розвитку в шестиліток емоційного мовлення. Завданнями таких  вправ буде порівняння текстів, їх образного  ладу.

Ефективним методичним прийомом у навчанні дітей регулювати силу свого голосу, користуватися потрібною  інтонацією є переказ художніх творів, казок, їх інсценізація та драматизація. Працюючи над переказом, учитель  формує в шестирічних уміння наслідувати  голоси казкових персонажів, застосовуючи окличну, питальну, стверджувальну чи наказову інтонацію.

Неабияке значення для  розвитку зв’язного мовлення шестирічних  мають вправи, спрямовані на формування у них граматично правильного  мовлення. Такі вправи і завдання повинні  забезпечувати мовленнєву активність дітей, емоційність мовлення. Цього  вдається досягти введенням улюблених  казкових персонажів, які виконують  те чи інше завдання неправильно, а  діти їм допомагають виправити помилку, радять, як це зробити, вчать казкових персонажів чітко вимовляти слова, будувати речення, цілі тексти. Результативні  в цьому плані словесні ігри –  вправи типу «Лото», «Чорне – біле», «Скажи навпаки», «Підкажи незнайці», «Допоможи ляльці», «Хто правильно  сказав?», «Виправ Петрушку» та інші.

За аналогією виконуються  словесні вправи і на побудову речення  різних конструкцій. Вправи такого типу викличуть інтерес у школярів, розвиватимуть їхню творчу уяву і, головне, сприятимуть мовленнєвій активності.

Отже можна зробити  висновок, що навчання мови – це цілеспрямований  процес розвитку пізнавальних задатків дітей, засвоєння ними системи елементарних знань про навколишній світ, формування мовленнєвих умінь і навичок. Тож кожне заняття з мовлення має піднімати дитину на нову сходинку в оволодінні мовленнєвими діями, ефективно  сприяти вихованню інтересу до мовних явищ, навчанню правильно користуватися  своїми набутками у спілкуванні  з іншими.

Правильно організована робота, спрямована на розвиток зв’язного  мовлення у шестиліток, стане основою  успішного формування їхньої інтелектуальної  сфери в майбутньому.

1.3      Мовленнєві  уміння першокласників та їх  характеристика

Кожна людина користується рідною мовою, щоб передати свої думки  і розуміння думок, висловлених  іншими. Дитина, яка народилася, застає в готовому вигляді рідну мову. Але вона не тільки засвоює слова  і граматичні форми рідної мови. Засвоюючи дуже рано різні слова, діти відносять їх саме до того змісту, який є значенням слова, закріпленого за ним у рідній мові всім процесом історичного розвитку народу.

Проте на кожному етапі  свого розвитку дитина розуміє зміст  слова по-різному. Адже слово завжди означає щось, якийсь факт, явище, предмет, ознаку або відносини, що є насправді. Глибина, повнота і правильність відображення таких фактів, ознак  або зв'язків змінюються в процесі  розвитку дитини. Тому дворічна дитина, вимовляючи слово «мама», відносить  його лише до своєї матері; старший  дошкільник може віднести те саме слово  до кішки-матері. І лише значно пізніше, тобто вже в школі, учень може зрозуміти вислів: «Мати – сира земля».

Слово дитина засвоює дуже рано разом з властивим йому значенням. А поняття, позначене цим словом, як узагальнений образ дійсності, зростає, розширюється і поглиблюється з  розвитком дитини.

Отже, мовлення – це своєрідна  форма пізнання людиною предметів  і явищ дійсності і засіб спілкування  людей між собою. На відміну від  сприймання – процесу безпосереднього  відображення речей – мовлення є  формою опосередкованого пізнання дійсності, її відображенням за допомогою рідної мови.

Можна сказати, що мова –  це загальне, а мовлення – індивідуальне  користування мовою. Тому мовлення бідніше  за мову, але водночас і багатше  за неї. Адже людина в своїй практиці спілкування звичайно використовує лише незначну частину того словника і тих різноманітних граматичних  структур, які становлять багатство  її рідної мови. Водночас мовлення багатше  за мову, бо людина, говорячи про щось, передає і своє ставлення до того, про що вона говорить, і до того, з  ким говорить. її мовлення набуває  інтонаційної виразності, змінюється його ритм, темп, характер. Тому людина в спілкуванні з іншими людьми може сказати більше, ніж означають  ті слова, які вона зжила. Але для  того, щоб людина могла досить точно  і тонко передавати свої думки  іншій людині, причому так, щоб  впливати на неї, щоб її правильно  зрозуміли, вона повинна дуже добре  володіти рідною мовою.

Розвиток мовлення в дитини – це процес оволодіння рідною мовою, умінням користуватися нею як засобом пізнання навколишнього  світу, засвоєння досвіду, набутого людством, як засобом пізнання самої  себе і саморегуляції, як могутнім засобом  спілкування і взаємодії людей.

Мовлення має дві взаємозв'язані  функції: воно є засобом спілкування  і засобом позначення. Якби слово  не мало пізнавальної функції, його б  не могли зрозуміти інші люди, тобто  мовлення втратило б свою комунікативну  функцію, перестало б бути мовленням.

Як засіб спілкування, мовлення є й засобом впливу одних  людей на інших. У мовленні людина передає й своє ставлення до чогось: до того, з ким вона говорить, або  до того, про що говорить. Жест, міміка також є засобами, що передають  ставлення людини до змісту мовлення співрозмовника або до неї самої. Ці виразні засоби правильно «зчитуються» співрозмовниками і, отже, також є  засобами спілкування людей між  собою. Звичайно, порівняно з мовленням, їх використовують дуже рідко.

Розрізняють мовлення розуміюче  – слухання і розмовне. Розмовне мовлення в дітей і дорослих звичайно бідніше від розуміючого. У дітей  в процесі оволодіння мовою ця розбіжність виступає особливо різко.

Мовлення може бути голосним, тобто зовнішнім, і прихованим, внутрішнім. Засвоюючи грамоту – читання  і письмо, – школярі опановують спеціальне письмове мовлення.

Який би вид мовлення ми не вивчали, на якому б рівні його розвитку не була дитина, особливості  мовлення розкриваються лише через  його відношення до мислення, до того змісту, який людина за допомогою мови узагальнено  відображає.

Загальномовленнєві вміння передбачають формування культури мовлення і слухання. До провідних серед  них варто віднести: вміння слухати, відповідати, запитувати, міркувати.

Вміти слухати – означає  одночасно розуміти і запам'ятовувати  інформацію, визначати головне і  другорядне, мати своє ставлення до прослуханого. Таке вміння тісно пов'язане  з умінням відповідати на запитання  вчителя.

Уміння міркувати –  це вміння пов'язувати між собою  різні знання, щоб у кінцевому  рахунку переказати текст, змінивши особу, від якої ведеться розповідь; скласти задачу, обернену даній; змінити  умову задачі, залишивши запитання; на встановлення закономірностей; визначення причинності описаних подій; висловлення  своїх міркувань щодо прочитаного; складання задач за загальними характеристиками даних, за виразом, за поданим запитанням; добір слів, близьких за значенням; відгадування загадок, ребусів, кросвордів тощо.