Вплив ЗМК на формування суспільної думки

korrespondent.net – інформаційно-новинний інтернетресурс № 1 в Україні. Українська мережа новин korrespondent.net пропонує відвідувачам незалежну та оперативну інформацію про найважливіші події в Україні та світі, а також новини бізнесу та економіки, здоров’я і спорту, науки та шоу-бізнесу. Сайт має російськомовну та україномовну версії, які поновлюються цілодобово і без вихідних [103]. Цікавим є те, що російськомовна та україномовна  стрічки новин часто містять різний матеріал, україномовна версія сайту налічує                              в декілька разів менше користувачів, що пояснюється виходом ресурсу                    на російський медіа ринок. Сайт запущений у вересні 2000 року. Середньомісячна аудиторія складає більш ніж 1 100 000 користувачів.

2.2. Методи та засоби впливу ВАТ «КП Медіа» на суспільство

Будь-яка інформаційна діяльність, що зачіпає інтереси і потреби різних людей – незалежно від того, чи стосується вона питань політики, економіки, соціальних проблем, – спрямована не тільки на інформування людей, а й на формування або зміну їх позицій, точок зору. У соціальній психології добре відомо поняття референтних груп. Сенс їх означає, що в будь-якому співтоваристві людей є особи, до думки яких прислухаються інші з особливою увагою і довірою. Ці особи визначають групові цінності свого суспільства,           на які орієнтується кожен, хто вважає себе приналежним до цього товариства. В першу чергу, до таких груп відносяться ЗМІ.

У зв'язку з цим доречно буде говорити про переконання як основний спосіб спонукання людей до прийняття пропонованої їм інформації. При цьому переконання виявляється можливим тільки в тому випадку, якщо читач здатний зіставляти, аналізувати різні точки зору. Тоді можливість переконання слід розглядати як готовність людей прийняти (або спростувати) інформаційний вплив, тобто переконання завжди вимагає психологічної активності не тільки комунікатора, але й аудиторії. Взагалі, збільшення різноманітності аргументів    у будь-якому повідомленні робить його більш переконливим. Це пояснюється тим, що люди отримують більше матеріалу для формування власних суджень. Безумовно, більш освічена аудиторія аналізує не тільки кількість, але і якість інформації. Однак, менш вимогливі читачі піддаються впливу числа аргументів, вважаючи, що чим їх більше, тим краще [75, c. 22].

 Таким чином, заміна якості аргументів їх кількістю, надання читачеві готових висновків, а не конкретних фактів, і пасивне їх прийняття аудиторією переводять повідомлення в площину психологічного навіювання.                             Під навіюванням розуміють вид психологічного впливу, словесного                       або образного, що викликає некритичне сприйняття і засвоєння будь-якої інформації. Мета маніпулятивного навіювання – сформувати нову систему поглядів, переконань, нав'язати певну точку зору, потрібну суб'єкту впливу. Американські дослідники, що займаються теорією друку, розмежовують ЗМІ    за тим, яке положення займає у них людина і яка роль відводиться владі              по відношенню до преси.

Відповідно до Лібертаріанської теорії, преса є засобом надання фактів                і аргументів, на підставі яких люди можуть стежити за тим, що відбувається,              і визначати власну думку з приводу політики. Як зазначає один з авторів роботи «Чотири теорії преси» Ф. Сіберт, повинні бути одно почуті всі ідеї, повинен існувати «вільний ринок» ідей та інформації. Будь-яка меншість і будь-яка більшість, і слабкі і сильні повинні мати доступ до преси [70, c.49]. Тут здається доречним розділення газет на «якісні» та «жовті». Перші, як відомо, дають читачам поживу для роздумів, другі – в гонитві за сенсацією ігнорують це правило.

У зв'язку з визначеним вище поняттям маніпулятивного навіювання проблема суб'єктивності в журналістиці набуває першорядного значення. Довіра, що отримується журналістом від аудиторії, багато до чого зобов'язує, але далеко не кожному вдається її виправдати. Журналіст часто пише, висловлюючи свої особисті емоції, категорично стверджує, нав'язує свою думку. Це явище отримало назву «необгрунтованої (неаргументованої) генералізації». Цей вид демагогічної риторики досить докладно розглянуто в роботах Т. Ніколаєвої та М. Федосюк, а способи маніпулятивною генералізації, які характерні для газет, вказані в роботах А. Сковороднікова [71, c. 7].

Дуже часто, можна сказати, практично завжди, пряме вираження позиції журналіста замінюється на прихованe. При цьому даються певні аргументи          для обгрунтування його точки зору, але вони, як правило, не є доказовими             до тезісу. Таке явище отримало назву «псевдоаргументація». Головною рисою псевдоаргументаціі є прихований (імпліцитний) спосіб передачі певної ідеї           або оцінки [71, c. 8]. Позиція публіциста може бути передана навіть без її прямого, закінченого формулювання, а всім контекстом матеріалу, розміщенням акцентів на тих чи інших питаннях.

Так Андрій Дерябін, розмірковуючи про об'єктивність і упередженость журналістики і про місце читача в інформаційному суспільстві, дає свою розшифровку абревіатури ЗМІ: «Парадоксально на перший погляд, але поки ЗМІ прокламує свою прихильність до принципів об'єктивності                                    та неупередженості, вони не перестають підставляти себе під звинувачення                у зворотному. Безпечно для медіа і правдивіше для аудиторії було б говорити про ЗМІ як про «Засоби Масової Інтерпретації», а не як про звичні «Засоби масової інформації» [71, c. 9].

Інформаційна програма неминуче інтерпретативна, і навіть не зі злого наміру її продюсерів, а тому, що з двох форматів презентації – констатації (фактів) і розповіді (історії) – у виграші завжди буде останній – в силу властивостей,  характерних, з одного боку, жанру оповідання, а з іншого – телеаудиторії. Констатація потенційно обмежена можливостями глядача зіставити безліч різних подій, врахувати їх контекст, згадати їхню історію                   і додати всього цього масиву інформації якийсь релевантний зміст. Наратив               у цьому сенсі – більш щадна і продуктивна стратегія. Будь-яке оповідання                 є конструюванням сенсу, упорядкуванням спочатку безглуздих і випадкових подій у термінах учасників та їх функцій (наприклад, «герой», «злодій», «жертва») і вбудовуванням дій цих персонажів у цикл «зав'язка – дія – кульмінація – розв'язка» [75, c. 42]. Безумовно, новинна історія відображає                  і цінності медіа­організації, і інтереси того, хто її розміщає. Але це не означає, що та версія подій, яка випускається в ефір, беззастережно приймається              (або беззастережно відкидається) глядачем. Глядач, в загальному випадку, робить з неї свою історію, зі своїм власним змістом. Це може бути версія, близька до тієї, яку вважає за краще продюсер, а може бути і не зовсім.

Об'єктивності в журналістиці, як і в будь-якій іншій творчості, по суті,          не буває. Справжній публіцист – це, перш за все, особистість зі своїми поглядами, переконаннями і життєвою позицією. Тому ідеалізовані уявлення про вимоги, що пред'являються до журналістів і їх текстів, які записані                  в етичних кодексах, насправді практично нездійсненні. Об'єктивність                         в журналістиці може існувати як принцип творчості, коли даються відповіді        на головні питання репортера: «хто?» «що?» «де?» «коли?» «як?» і «чому?».

Однак, роль коментатора і жанр коментаря передбачає дещо більше ніж просто констатацію факту. Тому журналіст, який все ж таки прагне до якомога більшої об'єктивності, повинен хоча б розмежовувати в тексті власне факти          та їх аналіз. Так, читач зможе за фактами сформувати власну думку і порівняти її з думкою публіциста. Однак, і в цьому випадку не можна стверджувати,          що аудиторія складе для себе повну картину того, що відбувається, оскільки факти вже будуть надані журналістом, а не самою реальністю [75, c. 43].

Навмисне чи ні, але преса та інтернет залишаються одним із засобів маніпулювання свідомістю суспільства. В наш час високих технологій                      та швидкісної передачі інформації масмедіа стали неймовірно дієвим засобом маніпуляції суспільною думкою. Влада чи провладні організації через підконтрольні їм ЗМІ озвучують або приховують ту інформацію, яка вигідна для них в певній ситуації. Так, в Україні майже всі ЗМІ належать певним олігархічно-політичним угрупуванням. Тому медіа в нашій країні – це передусім політика, а вже потім – бізнес. Саме через це існує таке неймовірне різноманіття трактувань подій.  «КП Медіа» не відноситься ні до провладних, ні до опозиційних ЗМІ, діяльність холдингу не контролюється політичними діячами і тому холдинг відносять до групи, так званих, незалежних ЗМІ.

Вітчизняним ЗМІ повністю або переважно довіряють 50,8% українців, російським ЗМІ – 41,4%, а західним ЗМІ – 33,6%. Такі дані наводить Лабораторія законодавчих ініціатив за результатами соціологічного дослідження «Ріст довіри до парламенту: тенденція чи тимчасове явище?», виконаного TNS Ukraine у вересні 2010 року [92].

Під час соціологічного дослідження компанією TNS Ukraine було опитано 1200 громадян України віком від 16 до 75 років в більш ніж 80 населених пунктах всіх типів та у всіх регіонах країни. При опитуванні респондентів витримані квоти за статтю і віком. Час проведення польового етапу дослідження – з 2 по 9 вересня 2010 року. Математична точність вибірки становить +/- 3%.

Традиційно для нашої країни, найбільше громадяни довіряють церкві – 68,2% українців засвідчили повну або ж переважу довіру їй. Друге місце посіли вітчизняні ЗМІ – їм довіряють 50,8% громадян. Також значний рейтинг довіри мають збройні сили – 43,5%. Російським ЗМІ українці довіряють більше, ніж президенту України – 41,4% проти 41,3%.

Далі суспільні інститути за рівнем повної або переважної довіри громадян розподілились наступним чином: місцеві ради (35,4%), СБУ (35%), західні ЗМІ (33,6%), місцеві державні адміністрації (32,6%) та уряд (29,7%). Найменше українці довіряють профспілкам (25,1%), міліції (25%), прокуратурі (22,7%), судам (21,6%) та, нарешті, Верховній Раді (21,4%) [93].

Отже, рівень довіри українців до ЗМІ є досить високим. Більше половини населення України довіряє інформації, отриманій зі ЗМІ, а отже і піддаються впливу останніх.

Дослідження ж, проведене Центром соціальних та маркетингових досліджень SOCIS, виявляє найбільш впливові ЗМІ на території України, відношення до них та теми, що найбільше цікавлять пересічних українців (Додаток А).

Результати дослідження виявили, що більшість громадян, обираючи між інформацією як такою та коментарем й проаналізованою інформацією, обирають друге. Також більшість респондентів надали перевагу коментаторам, які обговорюють новини, ніж ведучим, які просто зачитують інформацію. І це знову виявляє схильність людей до впливу ЗМІ. Але в той же час люди чекають від ЗМІ об’єктивності та неопередженності у висвітленні новин.

Що ж стосується найвпливовіших ЗМІ, то три проекти «КП Медіа» потрапили до цього рейтингу. Так журнал «Кореспондент»  зайняв друге місце серед найпопулярнішої преси серед українців. В десятку найвпливовіших інтернетресурсів потрапили також й електронна версія журналу – сайт www.korrespondent.net, та один з найпопулярніших ресурсів www.bigmir.net, які зайняли відповідно сьоме та дев’яте місця.

ТОВ «КП Медіа» входить до 5-ки найбільших інтернетхолдингів України з добовою аудиторію 500–600 тис. користувачів. І хоча редактори всіх проектів намагаються зберігати баланс у висвітленні політичних новин та надавати слово і владі, і опозиції, друкувати критичні публікації, але все ж таки вплив проектів «КП Медіа» на формування суспільної думки як українців, так                  й іноземців залишається величезним. Дослідивши публікації в різних друкованих виданнях та інтернетпроектах, що належать холдингу, можна зробити висновок, що журналісти та редактори використовують майже повний спектр методів та засобів впливу на формування суспільної думки.

Ефективний вплив на читача передбачає обов’язкову апеляцію до його емоцій, оскільки вони завжди ближче до сприйняття світу людиною. Тому інформація, яка подається у ЗМІ , йдучи до реципієнта, набуває яскравого емоційного забарвлення. Така експресія досягається завдяки використанню різноманітних мовних засобів. Серед них одиниці як лексичного, лексико-фразеологічного, так і синтаксичного рівня мови: оказіоналізми, сленгізми, інвективи, політичні метафори, крилаті слова, оцінні висловлення [49, c. 24].

В мові політичного дискурсу метафора лежить на межі індивідуального та загального. Це пов'язано з тим, що тут своєрідно переплітаються, з одного боку, політологічна, юридична, економічна лексика і термінологія, та з іншого– експресивна та оцінна лексика текстів, розрахованих на широку аудиторію реципієнтів [49, c. 25].

Частим є також використання метафори із комічним звучанням:

«Даже несмотря на то, что там есть очень не бедные члены, которые записались в «народники» после того, как затонул политический «Титаник» Леонида Кучмы» [97].

Така метафора додає словам маніпулятора образності та принижує в очах читачів Л. Кучму. Зауважимо також, що використання гумористичних метафор досить часто допомагає зменшити дистанцію між автором і читачам, зробити, таким чином, реципієнта більш відкритим для впливу.

Політична метафора є одним із найефективніших засобів в сучасному масмедійному дискурсі. За допомогою політичної метафори створюється картина сучасного політичного життя країни, яка закріплюється у свідомості читача. Зауважимо, що чим більша експресивність метафори, тим легше вона запам’ятовується і тим більші її шанси на подальшу популярність серед інших видань.

Активне залучення у мову ЗМІ крилатих слів має на меті створити певні асоціації у читачів. Створення певних образів за допомогою крилатих слів         та висловів є дуже плідним засобом у сфері маніпуляції свідомістю споживачів інформації. Важливим є  також вживання такої лексики з метою економії часу та місця. Зауважимо й те, що будь-який відхід від норми, яскрава, експресивна лексика та вміле її використання підвищують рівень довіри читачів до автора, створюють ілюзію професіоналізму [49, c. 25]. Наприклад: заголовок «Пискун подкрался незаметно» [96] є оригінальною обробкою всім відомого вислову, який лежить поза межами літературної мови. Така фраза зацікавлює читача, допомагає маніпулятору висловити в статті потрібні думки, відкриває свідомість реципієнта до впливу. Подібну фунуцію виконують також такі підзаголовки: «Хрін від редьки не солодший, або Що станеться з «Криворіжсталлю» після приходу нового власника» [100],  «Сінний ринок наказав довго жити» [91], «Пиррова победа Миттала» [101].

У вигляді заголовків-маніпуляцій використовують також риторичні запитання типу «Куди йтимеш, Україно?» [94], які змушують читача                       на підсвідомому рівні шукати відповідь на поставлене у заголовку запитання            у самій статті. Тому, така назва матеріалу є маніпулятивною, вона додає текстові ваги, а авторські припущення сприймаються як прогноз.

Часто маніпулятори використовують екпресивну лексику для того, щоб у читача виникли потрібні образи. Такий прийом дозволяє нав’язувати потрібну думку вже на рівні заголовку. Наприклад: «ДАІ готується здирати з водіїв по три шкури...» [90], «А віз і нині там» [89] (назва статті про будівництво навколо НСК «Олімпійський»). У першому випадку реципієнт малює у своїй уяві інспекторів, які зупинятимуть їх на кожному кроці і вимагатимуть величезні хабарів. Наслідок – негативне ставлення до чиновника, який надав ДАІ можливість це зробити. Два інші приклади асоціюються з байкою Л. Глібова, малюється віз, який тягнуть у різні боки і не отримують жодного результату, тому прізвища усіх причетних до цього чиновників, названі                 у статті, реципієнт автоматично віднесе до «поганих героїв», нездатних вирішити жодної проблеми.