Невербальні стратегії у міжкультурній комунікації

1.5. Паравербальні засоби у міжкультурній комунікації

Значення того, що ми говоримо може залежить від інтонації, ритму та тембру. Поряд з вербальними та невербальними комунікаціями в спілкуванні використовують паравербальні засоби, які представляють собою сукупність звукових сигналів, що супроводжують усне мовлення, додаючи додаткового значення. При паравербальному спілкуванні інформація передається голосовими відтінками, яким в різних мовах передається якесь своє значення. Те, як ми говоримо інколи є ще важливішим від самої інформації, що передається.

Інтонація, модуляція голосу та плавність мови є дуже важливими процесі спілкування. Як відомо, те, як ми вимовляємо слова, може істотно змінювати їхній зміст. Питання: “У вас є які-небудь ідеї?” – на папері означає очевидний запит про пропозиції. Вимовлений різким авторитарним тоном з роздратуванням у погляді це ж питання може бути витлумачений у такий спосіб: “Якщо ви знаєте, що для вас добре, а що погано, не пропонуйте ніяких ідей, що суперечать моїм”.

Іншими словами, у багатьох випадках те, як ми говоримо, важливіше слів, які ми вимовляємо. Подібним чином, якщо хтось говорить: “Добре, я дам доручення”, пауза після слова “добре” може служити ознакою того, що керівник не хоче цього робити, зараз занадто зайнятий, не хоче давати доручення чи не знає, що саме варто почати [6, 150].

Мета паравербального спілкування в тому, щоб визвати у співрозмовника ті чи інші емоції, відчуття які є необхідні для досягнення певних цілей. Такі результати зазвичай досягаються за допомогою паравербальних засобів комунікацій. В.А. Лабунська перераховує такі засоби:

1)     просодика (темп мови, тембр, висота і гучність голосу);

2)     екстралінгвістика (кашель, сміх, плач, сльози) [12, 192].

А. Садохін виділяє такі паравербальні характеристики:

Швидкість мови. Швидкий темп мови свідчить про те, що співрозмовник є імпульсивною людиною та впевнений в своїх силах. Спокійна та повільна мова свідчить про розсудливість співрозмовника. Помітні коливання швидкості розмови свідчать про невпевненість;

Гучність. Низька гучність свідчить про стриманість, скромність та слабкість людини. Висока гучність є ознакою самовдоволеності або щирості;

Артикуляція. Чітка вимова слів свідчить про внутрішню дисципліну співрозмовника. Нечітка вимова свідчить про невпевненість;

Висота голосу. Фальцет притаманний тим в кого мислення та мова базуються на інтелекті. Високий голос є ознакою страху та хвилювання;

Режим мови. Ритмічна мова є ознакою багатство почуттів, врівноваженості, хорошого настрою. Чітке циклічне говоріння вказує на сильне усвідомлення пережитого, дисципліну та педантичність [6, 157].

Е. Холл стверджує, що паравербальна комунікація ґрунтується на тональних і тембрових особливостях мови і використання її у культурі. На цій основі виділяють тихі і гучні культури. В Європі американців осуджують за те, що вони говорять надто голосно. Це через це для деяких комунікабельних американців не має значення слухають їх чи ні. Для них є важливішим показати свою компетенцію у певному питанні. На відміну від них, англійці притримуються кардинально іншої точки зору, на їхню думку, не варто встрявати в чиїсь справи. Тому в них особливо розвинена здібність направляти свою мову на свого співрозмовника і при цьому враховувати не тільки рівень гучності, але і відстань [30, 163].

А. Садохін також говорить про те, що швидкість висловлювання є одним з елементів. Наприклад: фіни говорять відносно повільно і з довгими паузами. Ця мовна особливість робить їм імідж людей, котрі довго думають і повільно щось роблять. До культур, де люди мають швидкий темп спілкування відносять: французів, румунів, молдаван і циган; німці займають проміжне положення, хоч в Берліні люди говорять швидше аніж в північній Німеччині.

Ще одним засобом паравербальної комунікації є манера говорити, з одної сторони багатослівно, а з іншої – лаконічно, не використовуючи надто багато слів. В багатьох культурах дуже часто те, що сказане має інше значення. Високо ціниться така манера у арабів, у мові і літературі яких, значення сказаного не є головним. Там відається перевага грі слів. А також різні слова можуть вживатися в одному і тому значенні. Араби дуже люблять виражати одну і ту саму думку різними словами [6, 158].

Отже, паравербальна комунікація є одним з елементів ефективного спілкування, але при паравербальній комунікації інформація передається голосовими відтінками значення яких відрізняються в різних культурах.

Отож, в цьому розділі ми зверталися до питання про походження спілкування та його соціальної природи і соціальних функцій, а також міжкультурної комунікації як особливого виду комунікації, що відбувається між носіями різних культур. Комунікація по своїй природі є констатуючим фактором суспільного розвитку. В розділі йшлося про те, що вербальне спілкування завжди супроводжується невербальним та паравербальним. У багатьох випадках невербальне та паравербальне спілкування може нести значно більше змістове значення, аніж вербальне.

Розділ 2

Роль невербального у міжкультурній комунікації

2.1. Кінесика

Для позначення особливої дисципліни, яка вивчає семіотику рухів тіла, найчастіше вживається термін “кінетика”. Кінесика – сукупність жестів та положень тіла, які ми використовуємо для того, щоб додатково підтвердити сказане. Ч. Дарвін почав наукове вивчення кінетики і фундаментально дослідив питання зв'язку між походженням мови та розвитком жестів і міміки. Слово “жест” запозичене з французької мови, а у французькій мові це слово успадковане з латинської мови: gestus означає “постава, поза, рух тіла”. Жести – рухи тіла, за допомогою яких людина може також показати своє ставлення до співрозмовника чи якоїсь події. Жести можуть бути вимушені та невимушені, культурно обумовлені та фізіологічні [28, 16].

А. Садохін виділяє такі типи жестів:

1)     Ілюстратори – описові та виражаючі жести, які супроводжують мову, а окремо втрачають своє значення. За допомогою цих жестів, той хто говорить старається розкрити зміст сказаного більш глибше та детальніше описати ситуацію. Жести-ілюстратори мають властивість підсилювати ентузіазм співрозмовників;

2)     Конвенціональні жести – жести, які використовуються при прощанні чи зустрічі. Дуже часто їх використовують замість слів, які не тактовно говорити вголос, тому до цієї категорії відносяться всі непристойні жести;

3)     Модальні жести – жести незадоволення, іронії, недовіри чи страждання. Вони виражають емоційний стан людини, оцінку оточенню. Емоційні жести є дуже індивідуальними, користування ними багато в чому залежить від навичок і темпераменту мовця. Повні, енергійні жести говорять про афектність людини і зазвичай не рекомендовані етикетом;

4)     Жести, які використовують у ритуалах (наприклад, знак хреста у християн, а мусульмани в кінці молитви торкаються двома долонями до обличчя зверху до низу в кінці молитви).

Оскільки ці жести є культурно обумовленими, то один і той самий жест має інше значення в різних культурах. Наприклад, при зустрічі ми махаємо рукою з одної сторони в іншу. Але в Північній Америці цей жест означає прощання, а в Центральній Америці та в Африці так зупиняють машину. Ще одним яскравим прикладом є те, що японці не зрозуміють нас, коли ми говорячи про себе покладемо руку собі на груди, бо вони в такому випадку торкаються свого носа. Жест “рукостискання”, який до недавнього часу вважався непристойним, китайці навіть зараз намагаються уникнути тілесних контактів з незнайомцями. Для них це так само неприємно, як для європейців чи американців жест “плескання по плечу”, що означає “бувай здоровий” [6, 146].

Ще одним прикладом є знак “OK” – американський знак усе добре “усе добре” (великий і вказівний пальці створюють букву “О”). Але у Франції цей знак означає “нуль”, а в Японії – гроші. Якщо у нас піднятий вгору великий палець символізує найвищу оцінку, то в Греції – “заткнись” [3, 130].

Жести не тільки підсилюють інформацію, але іноді створюють певний контекст. У спонтанному мовленні, коли важко підшукати потрібне слово, його замінюють жестом, що може містити натяк на цілу ситуацію. Жест з помірковано відкритими руками використовується для демонстрації відкритості і чесності. Жест, який вказує на те, що людина бреше – це прикривання рота руками (рис.6). Жест, що демонструє процес прийняття рішення [17, 300].

Значення окремого жесту коливається від цілого повідомлення до позначення окремого звуку. Мова жестів засвідчена у народів первісної та розвинутої культури, в умовах багатомовності (в індіанців Північної Америки), природної німоти (мова жестів глухонімих) та штучності (мова жестів цистерціанців, жінок у деяких місцях Кавказу). Жестами американські індіанці могли переказувати повідомлення на досить значні відстані в межах видимості, але за межами чутності. В їхній кінетичній мові образних та вказівних знаків були також умовні знаки, за допомогою яких можна було передавати власні імена та назви. Людське тіло може приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комунікативне призначення. Жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чином ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати свої думки. Не треба упускати з уваги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшукуємо потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похитувати пальцями. Помилкове використання якогось жесту може стати причиною серйозних непорозумінь. Наприклад, один американський політик відвідуючи Латинську Америку, виходячи з літака показав знак – ОК. Він навіть не підозрював, що в Латинській Америці це дуже непристойний жест [6, 149].

Міміка

Міміка – це змін виразу обличчя, які можна спостерігати у процесі спілкування. Це один з елементів невербальної комунікації. По виразу обличчя ми можемо зробити висновок чи розуміє нас співрозмовник. Саме міміка дозволяє нам виразити такі емоції як страх, щастя, відразу, гнів, здивування, тощо. Вважається, що в виразі обличчя задіюється 55 компонентів, зіставлення яких дає змогу передати до 20 000 значень [12, 27].

Дослідження мімічного вираження емоцій почалися ще більш 100 років тому. Однієї з перших була робота Ч. Дарвіна “Вираження емоцій у людини й у тварини” (1872). Гіпотеза Дарвіна полягала в тому, що мімічні рухи утворилися з корисних дій, тобто те, що зараз є мімічним вираженням емоцій раніше було реакцією з визначеним пристосувальним значенням. Безпосередньо мімічні рухи являють собою або ослаблену форму цих корисних рухів (наприклад, вищерення зубів зі страху – залишкове явище оборонної реакції), або їхня протилежність (наприклад, послаблення лицевих мімічних м’язів при посмішці є протилежністю їх же напруги при ворожих почуттях), або пряме вираження емоцій (наприклад, тремтіння являє собою наслідок напруги м’язів при мобілізації організму перед нападом). Дарвін стверджує, що мімічні реакції є вродженими і знаходяться в тісному взаємозв’язку з видом тварини. Як пише С.Г. Геллерштейн, різниці між мімікою дорослої людини і дитини немає ніякої, за винятком її більшої розмаїтості в дорослих. У всіх людей при вияві тих самих емоцій задіяні ті самі групи м’язів, отже мімічні реакції є вродженими. Якщо в дитини немає яких-небудь мімічних реакцій, то причиною цього є лише те, що вона не відчуває таких емоцій [23, 60].

Найбільш дослідженою є усмішка, за допомогою якої можна передати свою симпатію, свій хороший настрій та ставлення до співрозмовника. Міміка складається з спонтанних та довільних реакцій. Існують ситуації, коли ми маскуємо свої емоції. Багато хто з дослідників твердить, що різні культури реагують на те, що їх дратує однаково. Але емоції в різних культурах виражаються по-різному. Вважається, що смуток, щастя та відраза проявляється в усіх людей однаково. Інші емоції можуть виражатися неоднозначно. Наприклад, німці виражають відразу більше ніж американці, але натомість зовсім не виражають смутку та радості. Сміх в усіх західних країнах асоціюється з радістю та щастям. В Японії сміх є ознакою збентеженості та невпевненості. Тому часто виникають складні ситуації, коли європеєць гнівається, а японець, збентежyючись, усміхається. Європеєць гнівається ще більше через те, що думає що над ним глузують [6, 146].

Усмішка супроводжує і слова вітання. Усмішка як і всі засоби невербального спілкування, виражає багато відтінків переживань: дружня, іронічна, насмішлива, зневажлива, тощо. Усмішка на обличчях британців, скандинавів та німців позначають прогрес у переговорах [3, 132].

Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні, чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.

Візуальний контакт

Погляд, його напрям, частота контакту очей – ще один з компонентів невербального спілкування. Напрям погляду показує спрямованість уваги співрозмовника і разом з тим дає зворотний зв'язок, що показує те, як ставиться співрозмовник до тих чи інших повідомлень. Погляд використовується також для установлення взаємин. Коли людина прагне до встановлення більш теплих взаємин, він шукає погляд співрозмовника. Однак якщо хтось дивиться нам в очі занадто довго, то це насторожує. За допомогою очей передаються найточніші і відвертіші сигнали з усіх сигналів міжособистісної комунікації, тому що вони займають центральне місце на обличчі людини, при цьому зіниці поводяться цілком незалежно [5, 93].

А. Садохін стверджує, за допомогою очей можна виразити велику кількість людських почуттів. Дослідники проблем окулістики констатують, що людина в змозі сприймати чужий погляд без дискомфорту не більше 3 секунд. Наприклад, в західних культурах прямий погляд вважається дуже важливим при спілкуванні. Якщо співрозмовник не дивиться на свого партнера, то він сприймається оточуючими як нещира людина та вважають, що такій людині не варто довіряти. Американці також не довіряють тим, хто не дивиться їм у вічі. Візуальний контакт може варіюватися в залежності від того, якої статі людина. Жінки частіше встановлюють зоровий контакт, аніж чоловіки. В США встановлення візуального контакту веде до кращого взаєморозуміння між співрозмовниками. Дуже цікавим є той факт, що погляд жителя північної Америки хоч і спрямований на співрозмовника, постійно переходить від одного ока до іншого або, навіть, може бути відведений в сторону. Ще одним цікавим прикладом є те, що азіатським жінкам не дозволяється дивитися на чужих чоловіків, а підлеглим дивитися у вічі своєму начальнику. А це через те, що в культурах країн Азії це вважається неповагою до співрозмовника. Не менш цікавим є те, що жест “підморгування” має багату інтерпретацію в різних культурах. Підморгування в північній Америці означає, що людині щось набридло або це є знаком флірту. А от нігерійці підморгують своїм дітям, даючи їм знак, щоб ті вийшли з кімнати. В Індії та Тайланді підморгування взагалі вважається образою [6, 148].

Н.Ботвина говорить, що очі є найвиразнішою частиною нашого тіла. У поліактивних культурах, де великий “простір комфортного спілкування”, співрозмовники дивляться один на одного увесь час. Особливо це помітно в Іспанії, Греції та арабських країнах. В Японії така поведінка сприймається як груба [3, 131].