Невербальні стратегії у міжкультурній комунікації

Хода

Багато можна дізнатися про людину, споглядаючи на її ходу. Спостерігаючи за ходою, ми можемо зробити висновок про її фізичний чи емоційний стан та вік. Дуже важливим фактором є ритм, величина кроку, швидкість, ступінь напруги, положення верхньої частини туловища і голови, тощо. Ці параметри формують різні типи ходи – рівну, плавну, впевнену та інші.

Важливим елементом є розташування ніг. Є кілька способів схрещування ніг. Для офіційної обстановки є типовим схрещення гомілок у сидячій позі. Помірною є поза “ нога за ногу”, розслабленою і неформальною – “гомілка на коліні”. Більшість людей, влаштовуючись на роботу, тримають ноги разом, щоб підкреслити правильність своїх установок. Така позиція є звичною для англосаксів на перших зустрічах, але вони кладуть ногу за ногу після того, як переговори стають неформальними. Німці та японці можуть продовжувати зберігати позу “ноги разом ” протягом кількох зустрічей [3, 132].

А. Садохін говорить, що:

1)     ритмічна хода – признак хорошого настрою;

2)     хода з розмахуванням рук та великими кроками говорить про цілеспрямованість та креативність особи;

3)     хода з розкачуванням верхньої частини тіла та з розмахуванням рук – признак того, що людина замкнулася в світі своїх негараздів і не хоче нікого туди впускати;

4)     крокування маленькими та дрібними кроками – признак того, що людина тримає себе в руках, демонструє обережність;

5)     дуже повільна хода – ознака поганого настрою. Але варто зазначити, що люди з такою ходою не є дисциплінованими [6, 149].

Манера одягатися

Останнім елементом кінетики є манера одягатися, котра, як твердить професор Садохін, є цілком обумовлена специфікою тої чи іншої культури. В кожній культурі є моделі одягу, які можуть нам дати інформацію про соціальний статус особи та її професію [6, 149].

Лінгвіст Н. Ботвіна також твердить, що по зовнішнішньому вигляду та одягу про особу можна сказати дуже багато. Лю­дина може обирати стиль свого вбрання, аби створити у партнера певний задуманий нею образ, а від іміджу зале­жить, як будуть з нею поводитися. Слід відзначити, що одяг справляє вплив не тільки на тих, хто оточує нас, а й на то­го, хто її носить. Головна вимога до одягу – акуратність. Костюм по­винен бути відпрасований, без плям, сорочка свіжою, взуття – чисте та начищене. Одяг повинен відповідати місцю, часу і характеру подій. Краще одягатися просто, без претензій. Влітку та вдень слід одягати світлий костюм чи плаття, взимку і ввечері – темних кольорів.

Лінгвіст говорить, що під час приготування до переговорів слід звернути увагу на вибір ділового костюма. Для такого заходу підій­дуть однотонні речі – сірі, темно-сірі, темно-сині, чорні. Кольори краваток бажано насичені, із перевагою кольору костюма. Вибір краватки дозволяє скласти певну думку про йо­го володаря. Яскраво-червоні виражають експресив­ність, непослідовність. Сполучення яскраво-червоного кольору з жовтим – розкутість, наполегливість. Сині з червоним повідомляють про доброзичливість, готовність урахувати думку опонента. Відтінки сірого підкреслюють уміння опановувати почуття. Блакитні виявляють спокій. Чорна краватка вказує на бажання бути елегантним, привабливим.

Н. Ботвина зазначає, що в офіційній обстановці піджак слід застібати. Розстіб­нути ґудзик піджака можна за столом під час сніданку, обіду, вечері або сидячи в кріслі. На прийоми всіх видів рекомендується одягати білу сорочку з краваткою. Оптимальна довжина зав’язаної краватки – до пояса. Разом із строгим костюмом слід одягати напівчеревики або черевики чорного або темно-коричневого кольорів. У літ­ній період до нетемного костюма можна одягати світле взут­тя. Лаковані черевики одягають лише до смокінга чи фрака. Колір шкарпеток має гармоніювати з кольором костюма.

А щодо кольору та фасону головного убору, то вони повинні відповідати на­ряду й місцю. Фетровий капелюх надівають до солідного пальта, кепка не гармонує з костюмом, шкіряний капелюх, головний убір з невеликими крисами носять до плаща, а та­кож разом із спортивною курткою. Рукавички, шарф і хустка за кольором та малюнком по­винні підходити до інших деталей туалету. А от носову хустку слід тримати в розгорнутому вигляді в ки­шені брюк або сумці [3, 132].

Є. Подольська зазначає, що жінкам не рекомендується носити багато прикрас. Костюм ділової жінки за столом переговорів повинен бу­ти функціональним. Найбільш популярний класичний стиль. Дуже короткі спідниці та сукні з глибоким вирізом небажані. В одязі не повинно бути яскравих кольорів, блискучих ниток. Жінка може надіти брючний костюм, але слід пам'ятати про фігуру та вік. З великою обереж­ністю слід ставитися до в'язаних речей. Лінгвіст твердить, що не слід одночасно надівати золоті та срібні прикраси чи зловживати парфумами.

Якщо ж говорити про люди різних національностей, то ті по-різному ставляться до ділового костюма. Наприклад, на представників мусульманських кра­їн справлять враження романтичність та загадковість. У цьому може допомогти якась ювелірна прикраса. Якщо говорити про американців, то вони не приділяють великої уваги одягу. Для них цілком прийнятним є модний гарний брючний костюм, ретельний і помітний макіяж. Тут перевага надається короткій зачісці. На противагу їм, англійці дотримуються строгих правил етикету. Вони надають перевагу класичному костюму спокійних відтінків. А от німці в одязі консервативні. Вони віддають перевагу класичному костюму, спокійним відтінкам, помірному використанню косметики, строгим зачіскам. Французи прекрасно розуміються на одязі й макіяжі. Вони вважають, що костюм можна пожвавити легким шарфом. Щодо італійців, то вони дуже експресивні, тонко відчувають колір одягу. Діапазон зачісок в них широкий. А от іспанцям подобаються в одязі сполучення чорного з білим або чорного з червоним [17, 134].

Отже, кінетика – це сукупність жестів, положень тіла, які ми використовуємо для того, щоб додатково підтвердити сказане. Елементами кінетики є жести, міміка, постава тіла, візуальний контакт, хода та манера одягатися. Правила кінесики є дуже важливими, оскільки тут йдеться про певні традиції та табу. Усі вище згадані згадані компоненти відіграють величезну роль при спілкуванні, особливо тоді, коли мова йде про національну специфіку.

2.2. Тактильна поведінка

При спілкуванні люди використовують різні види дотиків. Дотик – це один з елементів невербальної комунікації. Сюди відноситься: рукостискання, поцілунки, обійми, плескання, тощо. В науці виділяють спеціальну дисципліну, котра вивчає значення і роль дотиків при спілкуванні – такесика. Люди торкаються один одного з різних причин. Вчені вважають, що в залежності від мети і характеру дотиків їх можна поділити на:

1)     професійні, коли особа розглядається як об’єкт (огляд у лікаря);

2)     ритуальні – рукостискання, дипломатичний поцілунки;

3)     дружні;

4)     любовні.

Дотики потрібні для підсилення чи послаблення сказаного. Але поведінка з використання дотиків залежить від цілого ряду факторів серед яких найважливішим є культура, стать, вік, статус.

В кожній культурі є свої правила дотиків, які регулюються традиціями та звичаями даної культури. Дуже часто це залежить від ролі, яку виконують чоловіки та жінки в відповідній культурі. Наприклад, у деяких культурах дотики чоловіків до чоловіків забороняються. В інших культурах забороняються дотики жінок до чоловіків, хоч чоловікам традиційно дозволяється торкатися жінок до чоловіків під час спілкування. Як доводять результати досліджень в одних культурах дотики дуже поширені, а в інших – зовсім відсутні. Культури, котрі відносяться до першого типу називають контактними, а до других – дискантні. Наприклад, латиноамериканські, східні та південо-європейські культури належать до контактних культур. А от араби, євреї та жителі східної Європи та середземноморських країн використовують дотики дуже часто. Дослідження тактильної поведінки німців, італійців та жителів Північної Америки підтвердили, що відношення до контактної чи дискантної культури залежить також від особистості людини та її статі. Наприклад, в Німеччині та США чоловіки спілкуються на великій відстані і менше торкаються один одного в порівнянні з італійцями. Італійські чоловіки стають ближче і торкаються частіше один до одного аніж італійки. В азіатських країнах за допомогою дотиків передається почуття зверхності. В арабів та деяких інших східно-європейських країнах дружні почуття показують міцними обіймами. Серед мусульман обійми є ознакою братерства [6, 151].

Рукостискання – це найбільш поширена форма привітання в діловому світі. Кваліфікований політик користується типово американським рукостисканням: правою рукою береться права рука партнера і накривається лівою рукою зверху. Інша форма – потискання правицю, лівою плескаючи по плечу. Але це можливо лише між добрими знайомими. Взагалі потиск руки повинен бути не швидким і не повільним, не сильним і не безвольним. І чоловіки і жінки мають потискати руку відповідно до діючих норм. Простягаючи руку для привітання, треба подивитися людині у вічі та усміхнутися. При цьому під час знайомства називається повне ім’я. Потиск рук має бути твердим в не дуже довгим. При цьому руки мають бути сухими.

Рукостискання має регіональні властивості. Так, у США воно тверде, 2 – 3 рази. У Німеччині – це один твердий потиск. У Франції та Бельгії – легке, швидке рукостискання. У Швеції – твердий потиск рук з обов’язковим контактом очима. При цьому в Європі чоловік чекає, коли жінка першою простягне руку. У США такої різниці немає. В Азії чоловік, як правило, має чекати, коли жінка простягне руку. Якщо вона цього не зробить, не простягуйте своєї. В Японії все залежить від ситуації, тут важливе значення має кивання головою. В арабських країнах чоловіки та жінки не тиснуть руки один одному. Не треба дивуватися, якщо перш ніж привітатися, деякі з чоловіків-арабів накривають руку одягом [3, 130].

Отже, дотик, як компонент невербального спілкування, відіграє велике значення у процесі міжкультурної комунікації. Через дотик людина передає своє ставлення до інших (свою зверхність чи дружнє відношення). Щоб уникнути конфліктів та неприємних ситуації важливо пам’ятати про те, що є культури, де дотики є надзвичайно поширені. Але є і такі, де дотики зовсім відсутні.

2.3. Проксеміка

Щоб встановити або підтримати контакт з людиною, потрібно не лише дивитися їй в очі, а й триматись на певній відстані від неї. Відомий антрополог Холл був першим ученим, який звернувся до просторових потреб людини. На початку 60-х років він увів навіть спеціальний термін для цього напрямку дослідженm – “проксеміка”. Виявилося, що кожна людина прагне мати як свою територію певний повітряний простір навколо свого тіла. Розміри цієї зони залежать від ряду факторів, передусім від соціокультурних відмінностей людей. Якщо територія, на якій живе та чи інша нація, густо заселена, то й люди під час спілкування перебувають близько один від одного. Якщо вони проживають на відносно малозаселеній території, то, навпаки, розміщуються на певній відстані [30, 135].

Розрізняють чотири територіальні зони при спілкуванні:

1)     інтимна (15-46 см). Це саме та зона, яку людина найбільше оберігає. У ній можуть розміщуватись окрім суб’єкта лише найближчі йому люди, тобто ті, з ким у нього тісний емоційний контакт;

2)     особиста (46-120 см). Це відстань, на якій люди звичайно розміщуються на прийомах, вечорах, під час дружніх зустрічей;

3)     соціальна (120-360 см). Таку відстань людина намагається зберегти в міжособистісному спілкуванні з малознайомими людьми, зокрема на роботі;

4)     громадська (понад 360 см). Це відстань, на якій бажано триматися керівникові, промовцю. У переповненому громадському транспорті люди почуваються незручно і намагаються стати так, щоб інші не порушували їхню інтимну зону. Здебільшого люди в таких умовах майже не спілкуються [6, 153].

Звичайно наша інтимна зона порушується тою чи іншою людиною по двох причинах. Перша, коли “порушник” є нашим близьким родичем чи ж людиною, яка має щодо нас сексуальні наміри. Друга, коли “порушник” виявляє ворожі тенденції і схильний атакувати нас. Якщо ми можемо терпіти вторгнення сторонніх людей у наші особисті соціальні зони, то вторгнення сторонньої людини в інтимну зону викликає усередині нашого організму різні фізіологічні реакції та зміни. Серце починає битися швидше, відбувається викид адреналіну в кров, і вона доливає до мозку і м’язів як сигнал фізичної готовності нашого організму до бою, тобто стан бойової готовності. Це означає, що якщо ви дружньо торкнетеся руки чи обіймете людину, з яким ви тільки що познайомилися, то це може викликати в неї негативну реакцію стосовно вас, навіть якщо він чи вона буде вам посміхатися і, щоб вас не скривдити, робити вигляд, що це їй подобається. Якщо ви хочете, щоб люди почували себе у вашій компанії затишно, дотримуйте золотого правила: “Тримай дистанцію”. Чим інтимніше наші відносини з іншими людьми, тим ближче дозволяється нам проникати в їхні зони. Наприклад, тільки що прийнятий на роботу службовець перший pаз може подумати, що колектив відноситься до нього дуже прохолодно, але вони просто тримають його на дистанції соціальної зони, тому що мало його знають. Як тільки товариші по службі пізнають його краще, територіальна відстань між ними скоротиться, і, зрештою, йому дозволять пересуватися в межах особистої зони, а в деяких випадках проникати й в інтимну зону [30, 135].

Тільки в останні роки уряд і містобудівники почали звертати увагу на те, що багатоповерхові житлові комплекси впливають на людину, оскільки позбавляють її особистої території. Негативні наслідки проживання на перенаселених територіях можна простежити на прикладі популяції оленів на острові Джеймс, що знаходиться неподалік від штату Меріленд (США). Олені там стали вимирати великими партіями незважаючи на те, що в той час корму їм було достатньо, хижаки були відсутні і не було ніякої епідемії. Аналогічні явища до цього відбувалися з пацюками і кролями. Дослідження показали, що олені вимирали в результаті надактивної діяльності надниркових залоз, викликаної стресовим станом тварин, що спричинялись в результаті росту популяції оленів, і вони були позбавлені своєї особистої території [3, 134].

Молода пара, яка тільки що емігрувала в Чикаго з Данії, була запрошена в місцевий клуб Джейсистов. Через кілька тижнів після того, як їх прийняли в клуб, жінки стали скаржитися, що вони почувають себе незатишно в суспільстві цього датчанина, оскільки він “чіпляється” до них. Чоловіки ж цього клуба відчули, що нібито датчанка своїм невербальним поводженням натякала, що вона для них доступна в сексуальному відношенні. Ця ситуація підтверджує той факт, що в багатьох європейських націях інтимна зона складає тільки 23-25 см, а в деяких і того менше. Датчани почували себе впевнено і невимушено, знаходячись на відстані 25 см від американця, не підозрюючи про те, що вони втручаються в його інтимну зону, що складає 18 дюймів. Датчани також частіше використовують контактний погляд, чим американці, що дало привід для помилкової оцінки їхнього поводження. Те, що для датчан було нормальною суспільною поведінкою, інтерпретувалося американцями як їхнє сексуальне загравання. Датчани ж думали, що американці були холодні і недружелюбні.