Українська мова і сучасність, новий погляд на збагачення нашої лексики

                                        План  

1. Історія виникнення української мови.

2. Походження української та російської мови.

3. Украйнська та російська мови – сестри рідні.

4. Про деякі етапи нищення мови.

5. Слово не стоіть на місці...

6. Цікаві приклади.

7. Українська мова і сучасність, новий погляд на збагачення нашої лексики.

8. Як адаптуються іншомовні слова в українській мові.

9. Висновок.

10. Список використаної літератури.  

     Нині  багато хто покликається на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії в кінці минулого століття Михайла Красуського “Древность малороссийского языка”, опубліковану в Одесі у 1880 р., а в наш час передруковану в часописі “Індо-Європа” і в перекладі українською мовою — в “Дніпрі” (1991 р., № 10), у якій автор заявляє про те, що “малоросійська мова не тільки старша від так званої старослов`янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов”. Подібні твердження часто трапляються і в статтях та монографіях сучасних авторів. 

     Проте спроби відсунути період появи українців  і української мови в далеке минуле — аж до нашої ери — породжує безліч питань: де саме жили стародавні українці і чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї  культури, наявних в усіх інших стародавніх народів? Отже, історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов`янства взагалі — це значить відриватися від наукового грунту й літати в хмарах мрій і фантазій. Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох сучасних шукачів прадавніх коренів української мови у глибинах тисячоліть до н. е. вона часто асоціюється із сучасною літературною мовою, тобто тією, яка щодня звучить по радіо й телебаченню, яку вивчають у школах, якою друкують книжки й газети і т.п. Проте національна мова — це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, опрацьована майстрами художнього слова, але й мова народна, діалектна, відмінна в різних діалектних ареалах. Щодо походження сучасної української мови ніяких проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко; вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок. 

     До  І.  Котляревського і Т. Шевченка існувала ствроукраїнська писемна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруський літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов`янської (церковнослов`янської) мови, запозиченої від болгар разом із прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про древність української мови і шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти. 

Історія народно-діалектного  мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми  законами і майже не залежало від  державного чи релігійного життя  суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні, лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови.         Отже, дослідити походження української мови — це насамперед з`ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови. Загальновідомо, що сучасна українська етномовна територія діллиться на три великі діалектні масиви-наріччя: північне, південно-західне, південно-східне. 

     На  думку багатьох дослідників, воно виникло  лише в ХVІ —ХVІІ ст. на базі говірок переселенців з Полісся і особливо з Волині та Поділля, які почали з`являтися на Середній Наддніпрянщині з ХІІІ — ХІV ст. До того сучасні пвденно-східні українські землі були диким полем. Мова ж стародавніх полян і їхніх нащадків, а також пізніші київсько-переяславські говірки мали виразну північну (поліську) діалектну основу

(щоправда, деякі  дослідники вважають ці говірки не пов`язаними з північними, а самостійними, через що й усе південно-східне наріччя вважають не новоутворенням, а стародавнім, хоч для цього на наш погляд, не має достатніх підстав). Таким чином, можна сказати ще конкретніше: щоб дослідити походження української мови, слід з`ясувати місце і час утворення північного та південно-західного українського наріччя. 

     Коли  ж починається їхня історія? Сучасна  світова славістика має в своєму розпорядженні надійні й опробовані методи наукових досліджень далекого минулого, що дали позитивні й незаперечні результати. Зокрема, в жодного авторитетного славіста нашої планети не викликає сумнівів існування в минулому давнього спільнослов`янського (праслов`янського) періоду, під час якого праслов`янські племена мали більш-менш однорідну матеріальну та духовну культуру і користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, які дали підставу вченим ввести в науковий обіг поняття “праслов`янська мова”. Усе це збігається зі свідченням про слов`ян стародавніх істориків і політичних діячів: Геродота (V ст. до н.е.), Птолемея (ІІ ст. до н. е.), Плінія, Таціта (І ст. н. е.), готського історика Іордана (VІ ст. н. е.) та ін., з археологічних досліджень наших і зарубіжних спеціалістів. Отже, слід завжди пам`ятати, що українська мова — це одна із багатьох слов`янських мов, а українці — частина слов`янського світу. 

     Слов`яни  ж разом із багатьма іншими народами — індоєвропейці. Історичними, археологічними, лінгвістичними матеріалами доведено, що спільнослов`янський період тривав приблизно до середини І тис. н. е. Після розпаду праспільнослов`янської етномовної спільності у VІ—VІІ ст.почалося формування східнослов`янських племен та їх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського, білоруського народів. З цього часу намітилися і тенденції формування окремих східнослов`янських мов. За припущенням учених, східнослов`янські племена, поряд із етнічними розходженнями, відрізнялися також і своїми діалектами. Разом із тим, ціла низка фонетичних, граматичних, лексичних особливостей була спільною для всіх діалектів. Саме такі мовні риси й створювали особливий східнослов`янський діалектний тип. 

     Але вже в цей час протоукраїнська  мовна територія була неоднорідна і виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.Північний масив, який охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину й Прикарпаття (від Прип`яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й Ірпіня), був частиною значно ширшого ареалу археологічної культури празько-корчацького типу (V—VІІ ст.). Цей ареал у загальних рисах відповідає території розселення склавінів, про яких розповідає Іордан (VІ ст.). Нащадки празько-корчацької культури влилися безпосередньо в культуру Київської Русі. 

     Північний діалектний масив став у майбутньому  основою північного наріччя української  мови. Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку  VІ ст у лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла, Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніпровському межиріччі. Цей тип в фрхеології дістав назву “Культура пеньківського типу”, яка проіснувала до другої половини VII ст. н. е. 

     Ареал пеньківської культури чітко збігається з территорією антів, про яких повідомляють Іордан та Прокопій Кесарійський.  У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови. Отже, відомі нам з літопису східнослов'янські угрупування (на території нашої України у павнічної частини — це дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, у південній етномовній зоні — частина полян, уличи, тиверці, білі хорвати) на передодні об'єднання їх у межах Київської Русі являли собою територіальні, політичні союзи державного типу. Повного й остаточного злиття колишніх союзів у так звану давньоруську народність не сталося, спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було. Термін “давньоруська мова” має право на існування, але вживати його правомірно лише щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов'янською, обслуговувала всі сфери державного життя і була спарвді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі. 

     Не  всі дослідники з цим погоджуються. Традиційне твердження про Київську Русь як колиску трьох східнослов'янських  народів не має під собою реального  наукового грунту, — його слід відкинути як ідеологічну вигадку. Виразні місцеві протоукраїнські особливості формувалися у галузі граматики, ситаксису, лексики. Як відомо, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь виникло чимало фонетичних перетворень, спільних для всіх східнослов`янських діалектів, але значна кількість цих змін у різних діалектних ареалах дала різні результати, що стали новими розрізнювальними особливостями окремих східнослов`янських мов, зокрема, стали притаманними лише українській мові: перехід о, е в і у нових закритих складах (віл, кінь, піч), розвиток приставних голосних о, і (овруч, олжа, іржа, імла), поява сполучень -ри-, -ли- у позиції між приголосними (глитати, дрижати), поява форм типу відкритий, рий, злий, шия, умийся, зміна приголосних л>ў (вовна, вовк, товстий), пом`якщення приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -цький, -ський (польський, галицький), асиміляція j м`якими приголосними і як наслідок, — їх подовження (життя, зілля, збіжжя, суддя, ніччю)тощо.         Отже, заключним етапом процесу формування української мови як самостійної мовної системи був занепад зредукованих ъ та ь. 

     Цей процес у південно-західних протоукраїнських говорах завершився в першій половині ХІ ст. У протоукраїнських північних  говорах — протягом першої половини ХІІ ст., а в проторосійських говорах — лише в кінці ХІІІ ст. Формування української мови, як і інших східнослов`янських, почалося від праслов`янського періоду і розтягнулося на декілька століть. проте процес становлення східнослов`янських мов не був синхронним. 

     Найраніше він розпочася з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов`ян, а інші східнослов`янські регіони в той час ще були заселені неслов`янськими племенами — балтами та фінно-уграми. Отже, рубіж ХІ—ХІІ ст. можна умовно визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.   Походження української та російської мови На думку деяких «знавців мови», українська мова – це діалект російської мови, який сформувався  внасвідок входження південноруських земель до складу Речі Посполитої у другій половині ХVІ століття. Але це лише частково вірно, бо все ж таки українська та російска мови мають лише єдине джерело - старослов’янську мову. 

     Апологети цієї теорії посилаються, по-перше, на те, что населення Старослов’янської Русі розмовляло однієею, старослов’янською мовою, а , по-друге, наявність в сучасній українській мови слів польського походження. Розглянемо ці «аргументи» більш докладно. Якщо прочитати хоча б декілька текстів старослов’янською мовою, то не можна не помітити, що до української лексики вона ближча, ніж до російської. Для прикладу  порівняємо хоча б декілька слів: Ст.-сл. Укр. Рос. черленый  червоний  красный ; брашно   борошно  мука; аксамит оксамит бархат;  мрежа        мережа   сеть; челн   човен      лодка;  ковач    коваль    кузнец. З наведених порівнянь неважко зробити висковок, що лексичною основою української мови є старослов’янська мова, а точніше, її південний діалект. Щодо впливу польської мови на українську, то заперечувати цей факт не можна. Але слід зауважити, що, по-перше, жодна в світі мова не розвивається абсолютно відокремлено від інших; по-друге, на формування української мови помітно влинув насамперед тюркський чинник, а не польський (слова тютюн, дах, рух, кавун, сірник, кабак та багато інших – тюркського походження) і, по-третє, в українській мові є слова, які не співзвучні ні польським, ні російським еквівалентам. 

     До  цього слід додати, що перші пам’ятки української мови відносяться до ХІV - XV століть, тобто на литовський період, а не польський. «Оповідання про бунт люципера і ангелів», «Хожденіє Богородиці по муках», «Житіє Святого Антонія Пустинножителя» - твори, які написані ще в допольський період мовою, яку ми зараз називаємо староукраїнською. Тепер щодо ополячування української мови та суспільства. На кінець ХVІ століття, тобто після укладення Люблінської (1569р.) та Берестейської (1596р.) уній більшість українського населення складало селянство. Решта  жила в містах і була за соїм складом не тільки багатонаціональною, а ле й багатоконфесійною. Городяни, як правило, об’єднувалися в національно-релігійні граомади (польські, німецькі, українські), ретельно зберігаючи е тільки батьківську віру, але й рідну мову. Отже, в містах полонізація буле дуже обмеженою і поширювалася переважно на українську шляхту, яка склала менше 1% населення українських земель.  

     Щодо  розпорошеного по численних селах  та хуторах селянства, то полонізуючи  цю верству за повної відсутності  засобів масової інформації та розгалуженої системи освіти було просто неможливо. До того ж сама шляхта навіть і не збиралася обтяжувати себе такою «благородною місією», як вчити польської мови своїх хлопів. Якщо розглядати будь-яку мову в історичному ракурві, то слід зазначити наступне. В періоди родоплемінного устрою суспільства та державотоворення мова існує віключно у формах діалектів. І лише внаслідок становлення централізованої держави на основі одного або кількох діалектів формується загальноприйнята державна мова. 

     Московська  держава формувалася протяком  XIV - XVI століть. Водночас формувалася і мовва цієї держави. До речі, фахівці назівають її не старослов’янською, а староросійською. Отже, існує багато підстав стверджувати, що українці і росіяни були двома націями, що вже мали власні традиції і власні мови.   Українська та російська мови – сестри рідні   У результаті контактів між мовами взаємовпливи неминучі. 

     Це  не може викликати жодних заперечень, якщо певні слова чи звороти запроваджуються  не штучно, а з вимоги самого життя, осідаючи на стале підгрунтя мови іншого народу. Так російська лексикографія поповнилася суто українськими запозиченнями: хата-лаборатория, хлебороб, стерня, комнезам, незаможник, куркуль, повстанец, самостийник, делянка, заочник, косовица, доярка, пятисотенница, керманич, побратим, порожняк тощо. Навіть численні найменування географічних одиниць північного сусіда перенесено з нашої мови: Орловщина, Тамбовщина, Рязанщина, Смоленщина (порівняймо: Полтавщина, Київщина, Сумщина). Живцем засвоєно побутово-етнографічні українізми: девчата, кузня, жинка, горилка, криница, трембита, полонина, рушник, куманец і т. ін.