Українська мова і сучасність, новий погляд на збагачення нашої лексики

     Деякі слова потрапили в російську  не в готовому, а в трохи зміненому  вигляді, як, приміром, чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний  додано старослов’янський префікс чрез. Російщення української мови взагалі та її словникового складу зокрема відбувалося за радянських часів не з доброї волі нашого народу, а примусово, за наказом згори. Неозброєним оком можна побачити, скільки ще й тепер у нас побутує слів і висловів, створених на кшталт російських або вживаних з не притаманним українській мові значенням. Ці русизми почуваються тут так само впевнено, як у себе вдома. Про це вже писалося і мовилося багато, але зрушень не помітно. 

     Ось лише деякі з них: виключення (треба виняток), в залежності (залежно), роговиця ока (рогівка), сиворотка (сироватка), уступка (поступка), заключення (висновок), оточуюче середовище (навколишнє), пополам (наполовину), похожий (схожий), тьотя (тітка), кладовка (комора),нерозбериха (безлад), пішком (пішки), плодотворний (плідний), клюква (журавлина), жовтуха (жовтяниця), швидше всього (найшвидше), площадка (майданчик), командировка (відрядження), учбовий (навчальний), тим не менше (а втім, проте, однак), рахувати (вважати), жесть (бляха), застінок (катівня), купляти (купувати), чолка (чубчик), скряга (скнара), прихожани (парафіяни), вмішуватися (втручатися), головокружіння (запаморочення), добавляти (додавати), дома (вдома), жарений (смажений)... Кальки можуть використовуватися тільки тоді, коли в нашій мові немає потрібних слів і висловів для позначення того або іншого предмета, істоти, явища тощо. Але, як бачимо, все це звичайнісінькі дублети питомих, широковживаних лексичних одиниць рідної мови, які не лише відтісняють їх на другий план, а й узагалі витискують із загального вжитку. Про деякі етапи нищення мови   За останніх триста літ неволі московські колоніальні власті видали понад триста указів та циркулярів, спрямованих на заборону і навіть на знищення української мови, цієї оселі буття духу народу, найважливішого національного ідентифікатора, з допомогою якого кожна нація вирізняється з-поміж інших, усвідомлюючи себе самодостатнім і самочинним суб'єктом історії. Започаткувалася ця тяжка руйнація мови невдовзі після Переяславської ради, коли московські ченці й дяки прилюдно спалили на вогнищі перший том "Четьій Миней" Дмитра Туптала. 

     Вслід за цією подією церковний собор у  Москві 1690 року осудив і заборонив  до вжитку книги визначних українських  письменників і богословів С. Полоцького, П. Могили, С. Ставровецького, І. Галятовського, Л.Барановича, А. Радиволовського і ін. Оскільки і угро-фінська, і татарська мова, що панували у Московщині, для культурного розвитку були малопридатними, цар Петро І наказав свої сатрапам замінити кирилицю на "гражданку", яка зовсім не відповідала фонетико-морфологічній структурі руської (української) мови. Безцеремонно переписавши "Граматику слов'янську" Мелетія Смотрицького, московити закували нашу мову в чужу "уніформу" і силоміць поєднали її з граматичними законами російської мови, перервавши таким чином розвиток українського правопису на два століття. Тоді ж таки (1721) було запроваджено цензурування при друкуванні книжок українською мовою. 

     В Україну надсилалися московські підручники із суворою пересторогою для шкіл з "произношением росссийских букв и исправном на то употреблением". Це був перший смертний вирок українській книжці. За царювання Петра ІІ 1729 року з'явився указ переписати з україн-ської мови на російську всі державні закони і постанови, вивезти з України (Гетьманщини) архіви та історичні документи. А дещо пізніше (1753) за царським повелінням було накладено заборону викладати українською мовою у славнозвісній на всю Европу Києво-Могилянській академії. Щоп'ять - щодесять років до України з Москови і Петербурга засилалися грізні заборони на право друкування українських книжок, зокрема підручників для шкіл. 

     Особливо  ревно дбала про "обрусение  народов", щоб вони "перестали  глядеть как волки из лесу", цариця Катерина ІІ. Це з її волі запроваджено навчання (1783) із суворим застереженням "о исправном и неукоснительном наблюдении как учителям, так и учащимся правил российского правописания". Попам і дякам наказано правити в українських церквах молитви і службу Божу "голосом, свойственным российскому наречию". Запопадливо заходилася цариця-цивілізаторка переіменовувати назви поселень, аби в такий спосіб прискорити відчуження українців-малоросів від своєї історії. Творення т.зв. слов'яноруської (словеноросійської) мови на заміну староукраїнської літературної мови, малозрозумілої московитам, стало основою і знаряддям формування "общерусского языка", взагалі ро-сійської культури. При такій ситуації освічене українство, розуміючи заборону своєї мови з народною фонетикою та діалектною північно-західною основою, заходилося шукати порятунку шляхом компромісу - староруською мовою (С. Полоцький, Г. Сковорода). 

     Завдяки тому, що в духовних тайниках народу збереглися народні пісні, школярські вірші та інтермедії, українська мова раптом вибухнула "Енеїдою" І. Котляревського, творами Т. Шевченка, П. Куліша, Г. Квітки-Основ'яненка та ін. 
 

     На  духовне пробудження україн-ського народу Росія відповіла жорстокими репресіями. 1817 року була закрита Києво-Могилянська  академія як головний центр нашої  культури. Натомість з метою русифікації відкрито Київський університет. Суворо заборонено вживати вислови "Україна", "український", знято з ужитку слова "Малоросія" і "малороси", впроваджено назви "Юг Росии" та "Южноруський", тобто "русский". За браком місця лише побіжно згадаю найголовніші укази та розпорядження, за допомогою яких російські шовіністи вбивали україн-ську мову. 

     Насамперед  це сумно-звісний циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва (1863).  Він забороняв видавати підручники, літературу для народного читання  та книжки релігійного змісту українською мовою. Не менш зловісним був і таємний Емський указ імператора Александра ІІ, яким категорично заявлялося "украинского языка не было, нет и быть не может". Цим же указом заборонялося ввозити українські книжки з-за кордону, друкувати оригінальні твори і переклади "на том же наречии", окрім історичних пам'яток та документів і творів художньої літератури, із засторогою, щоб "не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания". 

     З'явився закон і про заборону українського театру і друкування українських текстів до нот. Як завше, заохочувалося зро-сійщення українського населення, але й тут не обходилося без певних заборон. Так, в указах 1869 і 1888 років писалося про доплату царським чиновникам "в десяти юго-западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев". Після жовтневого перевороту 1917 року більшовики, не змінюючи тактики царів, розробили далекосяжну стратегію знищення україн-ської мови, як і її головного носія - народ. Щоб якнайповніше виявити провідників національної ідеї, новітні країни впровадили в 20-х роках т.зв. українізацію. Цього, як показав процес СВУ (1929), виявилося замало, і тоді Москва заходилася ліквідувати резерв українського національного духу - селянство. Було вчинено небачений в історії людства геноцид - голод 1932-1933 рр., який забрав близько 10 мільйонів селян. 

     Разом з голодомором і великим терором 1937-1938 рр. розпочався політико-волюнтаристський наступ на внутрішню структуру української мови. 1933 року затверджено новий правопис. На фонетичному рівні вилучено літеру Ґ, замінено грецьку "тета" на позначення Т. Позбавлено йотації голосних а, у, о (ія, ю, йо) у словах іноземного походження (аудиторія замість авдиторія). 

     Щоб розхитати морфологічний рівень української мови, було вчинено грубе втручання в її флексійну структуру, зокрема вилучено закінчення И в родовому відмінку однини іменників третьої відміни (радости - радості, любови - любові) і т. д. Зросійщення так глибоко вкорінилося в мовний організм, що сучасні покоління трактують його як органічний розвиток української мови. Варто згадати постанову ЦК КПРС 1983 року, за якою вчителям доплачували 16 відсотків надбавки до платні за навчання російської мови і літератури в школах і вузах. А як розуміти "рекомендації" хрущовської доби про відмову "за бажанням" батьків вивчати українську мову в школах? 

     Наш "меч духовний" (Л. Баранович) спрямували проти нас самих або, кажучи словами  поета: "Що чуже - то наше. /А що наше - нам же й чуже/ Наша доля ворожа / Нас доріже - нашим ножем" (В. Стус). І нині в незалежній Україні ми зробили українську своєю державною мовою, захистивши і зберігши її. 

     Але беручи до уваги такі традегіні факти  історії треба пам’ятати іще  один важливий закон: треба берегти, любити рідну мову та водночас поважати інші. Слово не стоїть на місці...   Воно безперервно рухається з однієї мови в іншу... І в нашій мові повно таких цікавих слів.До найбільших з кількісного погляду належать німецькі. 

          Вони так органічно адаптувалися в нашому мовному вжитку, що в багатьох випадках не сприймаються як слова іншомовного походження. Це, наприклад, будувати, гаптувати, гамувати, коштувати, мусити, мордувати, мурувати, керувати, плюндрувати, вага, варта, груба, келих, кухоль, комин, лантух, ганчірка, кучер, крам, шафа, шина, смак, рятунок, рама, кімната, картопля, крейда, будинок та багато інших назв реалій, пов’язаних з побутом і різними сферами давніх ремісничих виробництв. Німецькі лексичні запозичення вживають також на позначення предметів, понять і процесів у царині техніки та будівництва (верстат, домкрат, кельма, клейстер, клапан, кран, муфта, стамеска, фуганок, шпунт, шланг, штукатурка), військової справи (бруствер, гаубиця, гауптвахта, єфрейтор, офіцер, солдат, фельдмаршал, фланг, штаб, штурм), мистецтва (арфа, балетмейстер, камертон, капельмейстер, лейтмотив, танець), друкарства (абзац, кегль, форзац, шрифт), гірництва (шахта, шихта, штольня, штрек, шурф), торгівлі та фінансів (бухгалтер, вексель, касир, маклер, штраф), побутових речей (кітель, фартух, футляр, ширма). Слова французького походження потрапляли до української мови спочатку через польське, а потім російське посередництво. Тут бачимо суспільно-політичну термінологію (абсолютизм, альтернатива, асамблея, бюлетень, бюрократ, демонстрація, імперіалізм, комюніке, націоналізм, режим, саботаж, шантаж), мистецькі терміни і поняття (акомпанемент, амплуа, ансамбль, балет, бюст, гравюра, натюрморт, рояль, шедевр), армійську лексику (авангард, ар’єргард, амбразура, арсенал, гарнізон, дирижабль, парашут), назви одягу, тканин, предметів побуту (блуза, вуаль, велюр, драп, пальто, трикотаж, абажур, одеколон, ридикюль). 

     Цікаві  приклади Нижче наведено декілька іншомовних слів, до яких ми вже так звикли. Але  кожне з них має свою власну таємничу історію... Червона китайка Що це за тканина — “червона китайка”? Виявляється, що це шовк червоного кольору. Від китайки — “китайської тканини — до слова шовк стелиться довга і далека дорога, хоч виходять обидва слова з одного поняття — “китайський”. 

     У латинській мові тканина звалася  серікус — “китайська” (тканина), бо Китай по-латині Серес. Потрапивши в середні віки до Скандінавії, слово  перетворилося на селькі, а прийшовши  у нашу землю, стало звучати, як шёлк (російське), шовк (українське). Тому застаріле українське китайка спочатку означало “шовк” (кажуть, що завозився переважно цупкий синій шовк), а пізніше китайкою звалася бавовняна тканина, яка вироблялася в Росії. Атлас Схожа на шовк блискуча і гладенька тканина — атла'с — має назву тюркського походження (атлас — “гладенький, рівний”). В українську і російську мови це слово могло прийти через польську або німецьку мову (зверніть увагу на наголос, тканина — атлас, збірник географічних карт — а'тлас). 

     Димка У художніх творах XIX ст. та в сучасних історичних романах можна зустріти назву тканини, нам незнайомої, — димка. У давнину цю тканину у нас не виробляли, її завозили зі Сходу. Назва її походить від турецького дим — сорт тонкої, легкої, напівпрозорої тканини. У свою чергу, це слово у турецькій мові — запозичення з грецької, в якій було слово дімітос — “двонитяний”, “зітканий у дві нитки”.

Пізніше димкою звали товсту смугасту бавовняну  тканину. 

     Серпанок  І ще одна назва може нам зустрічатися в тих же романах і повістях — серпанок. Слово це теж позначало легку прозору тканину, з якої робили головні убори для заміжньої жінки. Походить слово серпанок від перського сарапак — “жіночий головний убір”. Тканини давно немає, а от слово серпанок залишилося — воно позначає легкий прозорий туман, який по-російськи називають дымка. Так і живуть обидва слова в переносному значенні. 

     Оксамит Якщо димку ткали у дві нитки, то оксамит — у шість ниток (букв. значення цього грецького  слова). У російській мові слово оксамит  не збереглося (його замінив бархат), в українській воно живе й досі, вживаючись у прямому й переносному значенні (оксамитова сукня, оксамитові брови, голос, руки, шкіра). Ситець Такою ж давньою є назва тканини, популярної і в наш час, — ситець. Оскільки це тканина, яка виробляється з бавовни, то цілком очевидно що вона у нас була привізною, “заморською”. 

     Назва її прийшла до нас з голландської мови, в якій до невпізнання було перероблене слово вивезене з  Індії разом з тканиною, — шітс. Слово це у бенгальській мові означало “строкатий”, “пістрявий”. Мабуть, ця тканина відзначалася саме яскравими різноманітними барвами. Синтетичні тканини: нейлон, лавсан... Досі мова йшла про тканини з натуральної сировини — шовку, бавовни.