Фізико-географічні умови Чорногірського заповідного масиву

Серед численних видів бореального і неморального елементів флори рідкісних видів дуже мало. З них слід згадати ліннею пів­нічну, єдине відоме до цього часу оселище якої знаходиться на полонині Пожижевська, і кілька видів орхідеї, які трапляються в заповіднику на лісових луках, по берегах боліт.

Флора заповідника багата різними життєвими формами: дерева­ми, чагарниками, трав'янистими багаторічниками та однорічниками тощо. Дерев і чагарників є лише 33 види. У лісах і на полонинах росте багато чагарників: чорниця, лохина, сланкі верби, дріада, наскельниця. В багатьох чагарників і чагарничків у процесі еволю­ції виробилася сланка форма як пристосування до несприятливого зимового періоду. Сланкі рослини мають приземний головний стов­бур, прикріплений до грунту додатковими коренями. Такий тип росту властивий рослинам високогір'я і тундри. Особливо рідкісною е ліана атрагена альпійська з великими одинокими темно-голубими квітками, яка трапляється у смерекових лісах та вздовж потоків.

Такі ж рідкісні і подушковидпі рослини. Характерною їх особ­ливістю є низький ріст стебел і наявність численних коротких бо­кових пагонів, що властиве ломикаменю моховидному (зустрічає­ться лише на Попу Івані) та волотистому, деяким видам крупок і первоцвіту маленькому.

Велику групу становлять щільнодернинні, кореневищні і не-щільнокущові злаки, ситниковидні рослини з циліндричним листям, рослини з повзучими надземними пагонами, розетками і високо-травні. Особливої уваги заслуговують розеткові та напіврозеткові рослини: всі представники первоцвітів, арніка гірська, ряд тирли­чів, сіверсія гірська.

Окрему життєву форму становлять рослини, бруньки поновлен­ня яких у несприятливий період року заховані у грунті: кореневищні, стеблобульбисті, кореневобульбисті та цибулясті. Переважна більшість цих рослин — підсніжник, білоцвіт весняний, шафран Гейфелів, нарцис вузьколистий, усі види орхідних — занесено до Червоної книги Української РСР.

Типових лісових видів у заповіднику понад 200, або 28% фло­ри. Це едифікатори лісів, головні лісоутворюючі породи, домінан­ти і компоненти трав'яного покриву лісових фітоценозів, характе­ристика яких подається при їх описі. Невелика частина лісових видів зростав на узліссях, лісових луках, а також на полонинах.

У відкритих ценозах зростає 523 види, або 72% флори. Най­більшу групу становлять едифікатори лучних ценозів — понад 30 видів.

Едифікатори скельних ценозів становлять невелику групу ви­дів: наскельниця лежача, костриця аметистова, родіола рожева, ло­микамінь волотистий, ожика альпійська, тонконіг Дейла. Скельні угруповання, у заповіднику трапляються рідко на виходах піскови­кових порід в альпійському поясі та льодовикових котлах.

Вологолюбні види (гігрофіти) заселяють осокові і сфагнові бо­лота, прируслові та приджерельні ценози. Едифікаторами цих це­нозів є калюжниця приємна та болотна, жеруха Опіца, жовтяниця альпійська, сугайник карпатський, осока носата та здута, пухівка піхв'яста та комиш лісовий. Сюди входять комахоїдні рослини (ро­сянка круглолиста) та багато високогірних видів, які падають цим ценозам гірських рис. Разом з тим у складі ценозіп гірських боліт є багато видів бореальної та аркто-альпійської флори .

2.2 Букові та мішані ліси

Ліси Чорногори — її основне багатство. Займають вони близько 80% площі заповідного масиву. Те­риторіальний розподіл окремих типів лісу відбиває висотно-кліматичну поясність району. Нижні гіпсометричні рівні до висоти 1100—1150 М, до кращі кліматичні умови, займають буково-смереково-ялицеві, буково-ялицево-смерекові, смереково-ялицево-букові та інші мішані лісостани. Стрункі колоноподібні ялиці та сме­реки утворюють тут ярус заввишки до 40 м. Під їх наметом у друго­му ярусі росте бук, який досягає у висоту 20—22 м. Уверх від мі­шаних лісів до субальпійського поясу криволісся тягнеться ши­рока смуга чисто смерекових лісостанів.

На межі своїх ареалів рослинні види тяжіють до карбонатних підстилаючих порід. У бука ця властивість виявлена особливо яскра­во. І якщо він утворює домішку не тільки на карбонатних і дуже вапнистих відкладах, то панувати у деревостанах може лише на них. Чим більший вміст кальцію в ґрунтотворних породах, тим ви­ще піднімається бук. І навпаки, на бідних кальцієм відкладах росте погано і з підняттям у гори зникає із складу деревостанів. У Чорногорі карбонатні і дуже вапнисті ґрунтотворні породи зустрічаються дуже рідко, і букові ліси знаходяться на внутрішній межі свого карпатського ареалу, тому потребують особливо суворої охорони.

Цікаво відмітити ще одну особливість поширення букових лісо­станів, яка характерна для Карпат у цілому. Незважаючи на те, що бук теплолюбніший, ніж смерека, він часто утворює ліси на прохо­лодних північних мезосхилах, у той час як теплі південні, а також низинні місцеположення займають корінні ялицеві та смерекові лі­состани. Це явище відмічене дослідниками Карпат Є. Волощаком, Й. Міклашевським, С. Соколовським, І. Федцем.

Основна частина букових лісів Чорногірського масиву знаходить­ся на південно-західному макросхилі Карпат в урочищі Рогнєска у верхній правобережній частині басейну річки Богдан. Власне в цьому урочищі проходить східна і верхня межа величезних буко­вих пралісів, характерних для південно-західного макросхилу Кар­пат. Ці праліси ніколи не піддавалися суцільним рубкам. У їх складі до висоти 1150 м над рівнем моря відмічаються клен гостро­листий, ясен звичайний та ільм гірський, які майже повністю зник­ли у багатьох районах Карпат, зокрема в басейні Білої Тиси, і трап­ляються лише у важкодоступних місцевостях.

Для букових лісів урочища Рогнєска характерна домішка смере­ки і ялиці природного походження, які тут погано відновлюються, проте біологічної стиглості досягають лише поодинокі дерева. Пра­ліси звичайно різновікові. Завдяки високій тіневитривалості бука, вікова різниця окремих дерев у межах однакового ступеня товщини може дорівнювати 100 рокам. Але візуально у деревному ярусі ви­діляються три, а на окремих ділянках чотири покоління. Хоч бук росте за II класом бонітету, але на кращих ділянках запас деревини досягає 500 м3/га. Букові ліси відзначаються високою вітростійкостю, забезпечують хороше природне відновлення: кількість підросту в пе­рерахунку на 1 га становить 25—30 тис. Найбільш характерними представниками трав'яного покриву цих лісів є рослини ефемероїди та ефемери, зокрема лілувато-фіолетові рясти і зубниці, підсніжники, білоцвіт весняний, золотисто-жовта анемона жовтецева, молочно-біла анемона дібровна тощо. У бучинах південно-західного макросхилу Чорногори досить часто зустрічається чемерник червонуватий — вид рідкісний, занесений до Червоної книги Української РСР. Специ­фічним видом букових лісів є маренка запашна і багаторядник ши­пуватий (декоративна папороть з блискучими гострозубчастими темно-зеленими шкірястими листками, добре витримує затінення), а також лілія лісова. За квітку надзвичайно красивої форми лілію називають ще «царськими кучерями». Вона також підлягає охороні. З чагарникових видів під наметом букових лісів поодиноко зустрі­чаються вовче лико звичайне, горобина звичайна, жимолость пух­наста й чорна, ліщина, верба козяча. Всі ці види світлолюбні і тому зростають переважно на ділянках із зрідженими деревостанами.

Залежно від характеру трав'яного ярусу в чистих букових лісах (в урочищі Рогнєска і на хребті Озірний у Говерлянському лісни­цтві) розрізняють кілька асоціацій.

Букові ліси переліскові займають переважно транселювіальні та трансакумулятивні місцеположення (до 1000 м над р. м.), грунти яких збагачуються за рахунок дрібнозему та мінеральних речовин, що надходять з розташованих вище схилів. Вони характеризуються флористично багатим трав'яним ярусом з досить високим (40—60%) проекційним покриттям. Домінує переліска багаторічна із значною домішкою маренки запашної, зубниці бульбистої та залозистої, ане­мони дібровної, живокосту серцевидного, багаторядника Брауна, кос­триці лісолюбної, воронця колосистого, молочаю мигдалевидного та карніолійського. Зустрічаються подекуди лілія лісова, чемерник чер­вонуватий, аконіт молдавський, а також ендемічний жовтець карпат­ський з великими, до 3 см у діаметрі, золотисто-жовтими квітами. Ці види підлягають охороні.

Букові ліси живокостеві займають транселювіальні частини схилів (1000—1180 м над р. м.) з середньопотужними середньоскелетними грунтами. Від угруповань попередньої асоціації відрізняються мен­шим флористичним багатством і меншим проекційним покриттям. У трав'яному ярусі домінує живокіст серцевидний, звичайними ви­дами є анемона дібровна, зубниця залозиста, переліска багаторічна, зірочник гайовий.

Букові ліси зубницеві тяжіють до схилів південних експозицій (1125—1150 м над р. м.). У пізньолітньому аспекті, коли зникають ефемероїди, у трав'яному ярусі трапляються щитник чоловічий, безщитник жіночий, голокучник Робертів і дубовий та інші. Зрідка можна знайти аконіт молдавський та жовтець карпатський, які охо­роняються.

Бучини маренкові зустрічаються (до 1100 м над р. м.) фрагмен­тарно (200—250 м2) па трансакумулятивних частинах схилів. Проек­ційне покриття трав'яного ярусу високе — до 75%. Домінує маренка запашна з участю анемони дібровної, зубниці залозистої та бульбис­тої, зеленчука жовтого, переліски багаторічної, досить поширені папороті. З рідкісних видів заслуговує уваги лілія лісова. Природні мішані букові ліси па території заповідника майже повсюдно замінені культурами смереки. Мішані бучини вузькою смугою оточували осе­редки чистих букових лісів на відрогах хребта Озірний у Говерлянському лісництві, в урочищі Рогнєска, фрагментарно зустрічалися в басейні потоку Білого.

Смереково-букові ліси збереглися на незначній площі на хребті Озірний у басейні Пруту на висоті близько 1050 м і представлені ценозами асоціації смереково-букових лісів живокостових. Смереково-ялицево-букові та ялицево-смереково-букові ліси зустрічаються фрагментарно в урочищі Рогнєска на висоті понад 1100 м. Відзна­чаються високого продуктивністю (700—800 м3/га), багатшою тра­в'янистою рослинністю, відсутністю мертвопокривної стадії, протя­гом другої половини вегетаційного періоду. Значна участь у трав'я­ному ярусі квасениці звичайної, яка інколи створює половину про­екційного покриття.

Хвойно-букові ценози пов'язані переважно із слабоскелетними суглинистими грунтами. Смерека і ялиця (середня висота 33 м) зна­ходяться у І ярусі, утворюючи намет із світловою повнотою 0,2—0,3. Ростуть за І бонітетом, відзначаються високого товарністю і добрим (до 20 тис./га) поновленням, але уражуються вітровалами та вітро­ломами. Бук II бонітету зростає у другому ярусі з висотою 18—20 м і світловою повнотою 0,6—0,7. Добре відновлюється. Смереково-ялицево-букові та ялицево-смереково-букові переліскові угруповання займають місцеположення, аналогічне для букових лісів переліскових, але відрізняються від них значною участю (5—10%) У покриві квасениці звичайної і папоротей. Смереково-ялицево-букові ліси маренкові зустрічаються на сонячних схилах. У дещо перезволоже­них схилових депресіях та вздовж потоків до висоти 1150 м зустрі­чаються ялицево-смереково-букові ліси кременові. Характеризують­ся багатим трав'яним покривом з проекційним покриттям 100%. До­мінує кремена біла з домішкою гадючника звичайного. Під наметом кремени зростають тіневитривалі вологолюбні рослини: жовтець пов­зучий, зірочник гайовий, вербозілля гайове, цирцея альпійська, жов­тяниця черговолиста.

Окрему групу становлять смереково-букові та ялицево-смереково-букові лісостани природного, але післявітровального походження. Зустрічаються вони у смузі корінних ялицево-буково-смерекових лі­сів на південно-західному макросхилі Чорногори, де зосереджені у верхніх частинах вітроударних схилів, або перпендикулярно голов­ним річковим долинам, в яких повітряні потоки також набувають особливої сили. Бук у післявітровальних угрупованнях переважає кількісно, але росте за III класом бонітету і характеризується неви­сокого товарністю.

У Говерлянському лісництві подекуди трапляються осередки вторинних деревостанів з перевагою бука. Це недорубки мішаних ялицевих і смерекових лісів, де крони бука зімкнулися після знищен­ня порід верхнього ярусу й освітлення.

Другою, після бука за поширенням листяною породою є клен-явір — красиве дерево з твердого світлого деревиною. Явір піднімаєть­ся в гори значно вище від бука, в пояс смерекових лісів. Восени явір є справжньою окрасою гір: його листя полум'яніє всіма відтін­ками жовтого й оранжевого кольорів.

Важливою лісоутворюючою породою у заповіднику є вільха сіра. Вона по займає таких площ, як ліси з участю явора, однак частіше утворює деревостани, в яких домінує. Характерні місцезнаходження для сіровільшняків — це нижні річкові тераси з перезволоженими, але добре дренованими грунтами.

В деревному ярусі трапляються явір і смерека, яка не доживае до потенціально максимального віку: сильно пошкоджується вітро­валами.

На мулувато-болотних слабодренованих грунтах вільха сіра утворює чисті деревостани , які фрагментарно поширені у пониженнях терас й об'єднуються в асоціації мокрих вільшняків трясучковидпо-осокових, калюжницевих і гадючникових. У деревному ярусі домінує вільха сіра з підростом смереки, що швидко відмирає; чагарники практично відсутні. Трав'яний покрив бідний.

Природні листяні ліси в Чорногірському масиві займають незнач­ні площі. Переважають томнохвойні угруповання із смереки та ялиці білої. Ялицеві лісостани в Чорнпогорі раніше займали друге місце після чистосмерекових, але на сьогодні збереглися на дуже обмеже­ній площі. Основні їх масиви вирубані до організації заповідника. На цих ділянках нині зростають переважно смерекові ліси культур­ного походження.

Ялицеві ліси серед корінних карпатських деревостапів відзна­чаються найвищою продуктивністю (від 900—1000 до 1100— 1200 м3/га). Крім того, ялиця менше, ніж смерека, уражується віт­ровалами. Прогресуюче скорочення площі природних яличників висуває їх охорону у число найбільш актуальних завдань заповідної справи. Саме тому осередки ялиці в заповіднику повинні підлягати пайсуворішій охороні. Корінні ялицеві ліси поширені до 1050—1100 (1150) м над рівнем моря.