Фізико-географічні умови Чорногірського заповідного масиву

     Шишкарі вигодовують своїх малят виключно ялиновим насін­ням, яке достигає в кінці осені. Насіння лишається в шишках на дереві до весни. Під променями весняного сонця лусочки шишок розкриваються, і насіння падає на землю. Природно, що зимою шишкарям легше добути цей калорійний корм. Щоб виліт пташе­нят пройшов у березні, шишкарі-ялинники починають гніздування в кінці січня — на початку лютого. В урочищі Брецкул під Говер­лою щорічно в лютому на вершинах вікових ялин червонопері сам­ці співають серенади зеленуватим самкам, що будують гнізда із сухих стеблин злаків, моху, лишайників, деревної кори і волокна, тваринної шерсті. У шишкарів у цей час воло набите ялиновим на­сінням (до 270 шт.). Гнізда в'ють біля стовбурів ялин на висоті  п'ять метрів, добре прикриваючи звисаючим гіллям. Самка в гли­бокий лоток гнізда відкладає п'ять білих яєць з коричневими плям­ками і смужечками. Це буває в лютому, коли термометр показує —14°. Самка сидить на гнізді дуже міцно, не залишаючи кладки. В цей час її старанно кормить самець. З настанням березня з яєць вилуплюються пташенята — «невагомі», сліпі, безпомічні, вкриті пушком. Вже на другий день у стравоходах пташенят проглядають­ся очищені від лусочок ялинові насінини. Малята мужньо перено­сять морози, дякуючи висококалорійному корму (насіння ялини містить до 50% жиру) і густому пуховому покриву.

Через тиждень у пташенят прорізуються очі, пух стає довшим, густішим і темнішим. Малюки швидко ростуть, вкриваючись пером. В кінці березня покидають своє житло, але тримаються разом з дорослими, які турботливо продовжують їх годувати.

Хребетні європейського широколистяного лісу, який у межах Карпатського заповідного комплексу представлений масивом буко­вих пралісів, мають чимало якісних видових та кількісних (щіль­ність популяцій) особливостей, які .відрізняють їх від фауни темно­хвойних чорногірських угруповань.

За літературними джерелами, в екосистемі букового пралісу нараховується 149 видів хребетних, утому числі земноводних — 11, плазунів — 8, птахів — 83, ссавців — 47. До характерних видів слід віднести: із земноводних — плямисту саламандру, гребінчатого три­тона, квакшу, прудку і трав'яну жабу; із плазунів — прудку ящір­ку, водяного вужа, лісового полоза; із птахів — голуба-синяка, ма­лого підорлика, звичайного канюка, карпатську довгохвосту неясить, дрімлюгу, зеленого, сивого, білостінного і середнього стро­катого дятла, звичайну горихвістку; із ссавців — їжака, великого підковоноса, велику та гостровуху нічницю, сірого вовчка, жовтогорлу та польову мишу, лісового кота, лісову куницю, європейську козулю, карпатського благородного оленя. Ареал багатьох із перелічених видів не обме­жується екосистемою букового пралісу (зустрічаються у суміжніх лісових екосистемах Карпат, в окультуреному ландшафті річкових долин, у населених пунктах).

Більшість видів фауни Угольсько-Широколужанського букового пралісу пануючі і звичайні. Коротко про   найбільш  характерних.

Плямиста саламандра представляє масовий вид хвоста­тих земноводних букових пралісів — одну з найбільших сучасних родин амфібій. У СРСР ця оригінальна холоднокровна тварина во­диться лише в Українських Карпатах — у передгір'ї та гірсько-лі­совому поясі.

Плямиста саламандра красива і барвиста. По блискучо-чорному фону розкидані яскраво-жовті або оранжево-жовті плями. По боках тупо заокругленої голови сидять великі чорні очі, що закриваються повіками. Позаду очей знаходяться опукло-витягнуті залози-паротиди. На міцних коротких лапах є пальці: чотири—па передніх, п'ять — на задніх. Перетинки відсутні. Середня довжина тіла кар­патської саламандри — до 20 см, з яких менше половини припадає на круглий хвіст. На верхніх і нижніх щелепах є зуби.

Взимку саламандри скупчуються під гнилими стовбурами, у дуп­лах, трухлявих пеньках, в старих норах мишовидних гризунів, кротових галереях, серед каміння. Добре переносять низькі темпе­ратури: їх доводиться бачити у листопаді при температурі повітря + 2—4°.

Плямиста саламандра—хижак, живиться дощовими черв'яками, голими слимаками, личинками комах, мокрицями. За один раз до­росла особина з'їдає п'ять середніх дощових черв'яків, але легко переносить і тривале голодування (близько року).

Розмножуються саламандри повільно. Період парування розтяг­нутий — з квітня по жовтень.  Одна самка народжує від 10 до ЗО—40 личинок (рідко більше) завдовжки близько ЗО мм. Вони мають велику круглу голову, сплющене чорне тіло, стиснутий з боків хвіст, три пари зовнішніх зябер. У природних водоймах пе­ретворення личинок завершується у вересні, коли тваринка досягає 50—60 мм. Статева зрілість наступає на третьому-четвертому році життя. Живуть плямисті саламандри понад 15 років. У них мало ворогів, бо мають відлякуюче забарвлення, а шкірні залози виді­ляють отруту.

Саламандра — окраса карпатських лісів, своєрідний компонент фауни хребетних, тому вимагає охорони.

У букових лісах і водоймах водяться бурі лісові жаби (трав'яна, гостроморда і прудка), звичайна ропуха, гірська кумка. Всі земно­водні — активні "винищувачі шкідливих комах і тому заслуговують ретельної охорони.

Чорний лелека — близький родич добре відомого і порівня­но численного білого лелеки. Слід зауважити, що хоч чорний леле­ка зустрічається дуже рідко, проте область його поширення (гніз­дування) охоплює значну територію.

Осінь і зиму він проводить у далекій Центральній Африці, а також у басейні Гангу та на південному сході Китаю (з кінця жовтня до квітня). Свою мандрівку до екватора і назад здійснюють поодинці, долаючи зверх 12 тис. км. У наших лісах з'являється значно пізніше свого білого побратима, від якого відрізняється пе­реважанням чорного з мідно-червоним металічним відблиском ко­льору в оперенні і дещо меншими розмірами (маса білого лелеки близько 4, чорного— приблизно 3 кг). Дзьоб і йоги яскраво-червоні. Дорослі птахи майстерно тріщать (скрекочуть) дзьобами.

Чорний лелека — справжній лісовий схимник. Для гніздування вибирає великі дерева, що ростуть у глибині масиву по сусідству з полонинними мочарами. Пара чорних лелек уникає сусідства на­віть своїх родичів, тому в урочищі звичайно буває лише одне гніз­до, розташоване на бічних гілках у верхній частині крони. Одним гніздом ці птахи користуються по кілька років (іноді десятиріччя), щорічно добудовуючи його. Воно досягає в діаметрі 1,5 м при ви­соті 0,6—0,8 м, складене із сучків і гілок, не має спеціальної під­стилки, проте старанно викладене дрібними прутиками. У травні самка відкладає 3—5 великих брудно-білих із зеленуватим відтін­ком яєць. Насиджує їх почергово з самцем. Через 45 діб вилуплю­ються безпорадні, вкриті пухом пташенята. Дзьоб у них яскраво забарвлений, оранжевий біля основи і зеленувато-жовтий па кінці. На сорокову добу пташенята вже мають оперення і встають на но­ги, у двомісячному віці залишають гніздо. Зрілість наступає у три­річному віці. У серпні чорні лелеки починають пересуватися на південь. Відліт залежить від стану погоди і може затримуватися до кінця жовтня.

Живляться лелеки жабами, водяними комахами, ящірками, ву­жами, рибою. Зрідка хапають дрібних ссавців — полівок, мишей, ондатрят, висмикують болотяні рослини. У пошуках їжі відлітають далеко від гнізда. Годують пташенят 4—5 разів на добу.

У межах ареалу чорного лелеки майже немає високостовбурних лісів, а заболочені ділянки інтенсивно осушуються. Ці птахи поз­бавлені необхідних, умов, і тому їх чисельність різко скорочується. Чорний лелека занесений до Червоної книги СРСР та Червоної книги Української РСР. їх треба всемірно охороняти, намагатися не турбувати в час гніздування.

Кіт  лісовий, якого звуть ще європейським або диким, зов­нішнім виглядом, особливо забарвленням, нагадує звичайного свій­ського кота. Однак лісовий кіт значно кремезніший, набагато біль­ший (особливо самець), з товстим (через пухнастість шерсті) від­носно довгим хвостом. На хвості — чотири-шість темних кілець, кінець його чорний, наче обрубаний. Саме за формою хвоста лісо­вого кота легко відрізнити від його дрібного свійського побратима. Голова дикого кота широка, щелепи короткі, вуха посаджені ши­роко, без китиць, проте на самому кінчику шерсть трохи подовже­на. Баків немає, вуса білі, а гола частина носа м'ясного кольору. Очі великі, райдужини жовто-зелені, зіниці вертикальні. Хутро за висотою рівномірне, пухнасте й густе. Загальний тон забарвлення вохристо-сірий з темними плямами-смугами. Вздовж хребта — чор­на смуга, а на голові — чотири темпі смужки. Довжина тіла самців досягає 85, а самок — 75 см, маса дорослих особин — від 4,5 до 8,5 кг, звичайна — 6—7 кг.

Ареал дикого кота — Середня й Південна Європа, Мала Азія і Кавказ. У Карпатах заселяє букові праліси до висоти 1 350 м над рівнем моря. Добре лазить по деревах, хоч полює в основному на землі. Живиться мишами, полівками, білками, сонями, різними пта­хами, ящірками, рибою, зрідка жуками і молюсками. Віддає пере­вагу глухим, безлюдним місцям, а оскільки таких стає все менше, то й дикий кіт поступово зникає.

Дикі лісові коти легко схрещуються із свійськими, тому чисто­кровних диких котів у Середній і Північній Європі стає все менше (у Французьких і Швейцарських Альпах — 44,1%, Угорщині — 61,6, НДР — 63,1,  Шотландії — 66,1, Польщі — 73, в Українських Карпатах — близько 88%), тому охорона їх у заповіднику має особ­ливе значення для науки.

У Закарпатській області за 30 післявоєнних років, тільки за да­ними заготівельних організацій, добуто 1 390 лісових котів, на Бу­ковині і Прикарпатті — не менше. Щоб відновити і примножити чисельність європейського лісового кота, його взято під абсолютну охорону і включено до Червоної книги Української РСР.

              ВИСНОВКИ             

Розташований на південних макросхилах однойменного гірського хребта в межах висот від 700 до 2061 м н. р. м., включаючи південно-західний схил найвищої вершини України - г. Говерли (2061 м). Сучасна площа масиву складає 16375 га.

Головний хребет Чорногори утворений флішовими породами: apгiлітами, пісковиками, гравілітами тощо. Більша частина масиву має середньогірний тип рельєфу у вигляді круто-схилових відрогів головного хребта та хребтів нижчих порядків. Вони розчленовані численними притоками Білої Тиси (Рогнескул, Германескул, Говерла, Лавка та інші). Для високогір'я характерний м'яко-випуклий гребінь головного хребта з окремими льодовиковими формами - карами та троговими долинами.

Клімат Чорногори помірно континентальний із значною кількістю опадів, що обумовлює наявність добре розвинутої гідромережі. На території масиву знаходяться основні витоки річки Біла Тиса.

В межах лісового поясу характерні гірсько-лісові буроземи. У високогір'ї переважають буроземи альпійські i субальпійські короткопрофільні та слаборозвинені.

Чорногірський заповідний масив характеризується значною різноманітністю рослинного покриву. Панівним типом рослинності є ліси. Чисті букові ліси поширені слабо. Лісовий покрив складений, в основному, мішаними деревостанами з бука, ялиці білої та смереки. 3 висотою вони змінюються чистими зональними середниками, які, в свою чергу, переходять в добре виражений пояс криволісся із ripcької сосни, вільхи зеленої та ялівцю сибірського. Верхня межа лicy проходить на висоті 1500 - 1600 м н. р. м. Під впливом надмірного випасу в багатьох місцях вона є штучно зниженою. Вище розташовані ділянки субальпійських та альпійських лук, представлені трав'янистими формаціями щучки дернистої, куничника волохатого, біловуса стиснутого, осоки вічнозеленої, костриці лежачої та ситника трироздільного з фрагментарною участю осоки зігнутої та лерхенфельдії звивистої.

Характерною рисою флористичного та фауністичного комплексів Чорногірського масиву є значна видова різноманітність і високий процент участі ендемічних видів.

Флора Чорногірського масиву представлена, в основаному, групою монтанних, субальпійських та альпійських видів. У високогір'ї зустрічаються такі рідкісні рослини, як анемона нарцисоцвіта, аконіт міцний, атрагена альпійська, гірчак живородний, наскельниця лежача, осока зігнута, дзвоники альпійські, жовтяниця альпійська, зозулині сльози серцелисті, королиця круглолиста, медунка Філярського, перестріч скельний, родіола рожева, рододендрон східнокарпатський, соссюрея Порціуса, сон білий, тирличі безстебловий, весняний, війчастий, жовтий і крапчастий, шолудивник кільчастий. В межах лісового поясу - гронянка півмісяцева, волошка Кочі, лілія лісова, чемерник червонуватий, вовчі ягоди звичайні та інші.

Центральним ядром фауни хребетних Чорногірського масиву є види тайгового та альпійського комплексів. У високогір'ї на висоті біля 1800 м зустрічається снігова нориця та альпійська тинівка, занесені до Червоної книги України. Лише в Чорногірському масиві зареєстровано татранську норицю. Характерними мешканцями хвойних та мішаних лісів Чорногори є трипалий дятел, жовтоголовий корольок, біловолий дрізд, глухар, рись, ведмідь тощо. Загалом, у фауні Чорногірського масиву добре представлені види, характерні для всього лісового поясу Карпат. Чимало видів безхребетних - карпатських та східно-карпатських ендеміків - зареєстровано в Українських Карпатах тільки в Чорногорі. Це жуки: красотіл інквізитор, турун трансільванський, трехус плікатулус, дюваліус рутенський тощо. 3 рідкісних комах, занесених до Червоної книги України, в Чорногірському масиві відмічено веснянку велику, акантоліду сланцеву та жовтоголову.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ НА ДЖЕРЕЛА

1. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989. – 53 с.

2. Гамор Ф. Д., Покиньчереда В. Ф. Карпатський бiосферний заповiдник i проблеми розвитку туризму та рекреацiї на Закарпаттi // Розвиток рекреацiйно-туристичного комплексу Закарпаття: шляхи i перспективи. Матерiали науково-практичної конференцiї. - Ужгород, 1997. - 138-147 с.

3. Загороднюк I., Покиньчереда В., Киселюк О., Довганич Я.О. Теріофауна Карпатського бiосферного заповiдника // Вестник зоологии.- 1997.- suppl. N 5.- 60 с.

4. Гамор Ф. Д., Покиньчереда В. Ф. Карпатський бiосферний заповiдник. - Рахів: видавництво Карпатського біосферного заповідника 1998. - 12 с.

5. Антосяк В. М., Довганич Я. О., Павлей Ю. М., Покиньчереда В. Ф., Поляновський А. О., Чумак В. О. Природно-заповідний фонд Закарпатської області. – Ужгород, 1998. – 304 с.

6. Гамор Ф., Покиньчереда В. Карпатський біосферний заповідник // Заповідники і національні природні парки України. - Київ, Вища школа, 1999. – С. 28–39.