Фізико-географічні умови Чорногірського заповідного масиву

Завдяки високій світловій повноті ялицевих лісів, ярус підліску в них морфологічно не виявлений.

Ялицеві ліси відзначаються багатою трав'яною рослинністю, але специфічних для них видів немає. У покриві переважають мезофільні рослини, здебільшого характерні і для букових лісів. Поруч з ними зростають типові супутники смереки. Багата флора папоро­тей, яка включає майже всі лісові види Карпат. З рослий, що під­лягають індивідуальній охороні, зустрічаються жовтець карпат­ській, баранець звичайний, а також рідкісні представники родини орхідних — коральковець тричінадрізаний, булатка червона і над­звичайно ароматний, рідкісний у Карпатах зозулинець Фукса.

Буково-смереково-ялицеві щитникові ліси займають нижні, транс-акумулятивні тіньові частини схилів. У таких же топографічних умовах на сонячних експозиціях зустрічаються буково-смереково-ялицеві і смереково-буково-ялицеві переліскові угруповання. Вище на середньо- та сильноскелетних грунтах фрагментарно зростають буково-смереково-ялицеві угруповання, в трав'яному покриві яких домінує чорниця.

На межі між ялицевими і буковими лісами, з одного боку, і чис­то смерековими, з другого, широкого смугою простягаються мішані смерекові лісостани. їх нижня межа проходить на висоті 1000— 1150 м, а верхня збігається з межою висотного підняття бука і ялиці, які утворюють помітну домішку в лісостанах.

Найбільшу площу серед мішаних смерекових лісостанів займають ялицево-букові та буково-ялицеві смеречини. У нижній смузі пере­важають високопродуктивні (000—800 м 3/га) буково-ялицеві та ялицево-букові рамені. У трав'яному ярусі неподільно панують евтрофні та мезотрофні види.

Вологі ялицево-букові рамені піднімаються до 1200—1250 м па південно-західному і до 1100—1150 північно-східному макросхилах Чорногори. Флористично вони подібні до смереково-ялицево-букових та ялицевих лісів.

У вологих буково-ялицевих і ялицево-букових сураменях бонітет деревостанів знижується, зменшується участь бука і ялиці.

Співвідношення бука і ялиці у складі деревостану на невітроударних схилах визначається до певної міри едафічними факторами: на ділянках з помітною скелетністю грунтів підвищується участь бу­ка, на слабоскелетних, але не перезволожених грунтах у смугах за­лягання більш м'якого флішу зростає участь ялиці.

Природне відновлення у сураменях хороше, але підріст ялиці і бука часто знищується оленями та косулями. Флористичний склад чагарникового і трав'яного ярусів, подібний до буково-ялицевих раменей, але кількісна участь видів супутників бука у структурі по­криву та його проекційному покритті різко знижується.

За характером трав'яного покриву розрізняють вологі буково-яли­цеві і ялицево-букові сурамені квасеницеві, зеленчукові, щитникові, лісовоожикові, безщитникові та чорницеві. З видів, що підлягають індивідуальній охороні, в них зростає декоративна папороть блехнум колосистий, баранець звичайний, жовтець карпатський, стрептопус листообгортний.

На південно-західному макросхилі (1300—1350 м) зростають ці­каві, рідкісні в Карпатах букові сурамені зірочникові.

Чагарниковий ярус утворюють поодинокі екземпляри верби ко­зячої, вовчого лика звичайного, аґрусу відхиленого. Трав'яний по­крив (95%) флористично багатий. Типові супутники бука, як і смере­ки, представлені рівномірно.

Особливу, цікаву в науковому відношенні групу становлять у за­повіднику так звані літогенні, тобто зумовлені характером ґрунто­творних гірських порід, смерекові лісостани. Окремими смугами та осередками вони зустрічаються в кліматичній зоні букових і ялице­вих лісів, тобто за межами кліматично зумовлених смеречників верх­ньої лісової зони. Літогенні смерекові угруповання відмічені па бід­них супіщаних і легкосуглинистих сильноскелетпих торф'янисто-гірськопідзолистих і темно-бурих грунтах у місцях приповерхневого залягання потужних кварцових пісковиків, на яких знижується жит­тєздатність ялиці і бука.

Буково-ялицево-смерекове чорницеве угруповання відмічене в лівобережному верхів'ї річки Богдан па висоті близько 1000 м. Ча­гарникова флора подібна до ялицевих лісів, але трав'яний покрив різко відрізняється.

Ялицево-смерекові чорницево-дікранові угруповання поширені па висоті 900—1000 м у правобережній частіші басейну Пруту, а також в урочищі Погорілець Високогірного заповідного лісництва.

Отже, розміщення природної рослинності в поясі мішаних лісів Чорногірського масиву має свої особливості: угруповання з доміну­ванням бука, ялиці або смереки приурочені до певних геологічних субстратів і чергуються па місцевості згідно з приповерховим заля­ганням відповідних їм відмін флішу. З одного боку, це ускладнює структуру рослинного покриву і вносить корективи в генералізовані схеми висотної поясності, з другого — створюється можливість вста­новлювати місцезнаходження корінних лісів певних типів, виходячи з геологічної будови території.

2.3 Смерекові ліси

Українських Карпатах смерекові ліси мають важливе не лише економічне, але й екологічне значення, оскільки сприяють стабілізації середо­вища гірських ландшафтів у найбільш холодній і вологій кліматич­ній зоні. Їх загальна площа в трьох заповідних лісництвах Чорно-гірського масиву становить 6881 га, з яких чистих смеречин — 2597 га.

Смерекові ліси Чорногори— цінний об’єкт для вивчення історії розвитку рослинного покриву. Вони панували тут ще в дольодовиковий період. У плейстоцені (1млн. років тому) під впливом зледенін­ня смерека відступила, але у сприятливих екологічних умовах Схід­них Карпат збереглися окремі осередки, з яких згодом смерека мі­грувала в Татри і суміжні регіони. Під час кліматичного оптимуму в середньому голоцені (3—4 тис. років тому) вона займала значно вищі гіпсометричні рівні, ніж тепер.

Заповідні смерекові ліси Чорногори мають вагоме лісогосподарсь­ке значення. Передусім, вони виконують у цьому регіоні важливу водо- і ґрунтозахисну функцію і служать природним еталоном для ведення лісового господарства у штучно створених прилеглих лісо­вих масивах. У Чорногорі, як відомо, зберігся багатий і різноманіт­ний генофонд смереки, що поширена тут від 800 до 1600 м над рів­нем моря і вище. Результати досліджень географічних культур, ство­рених в ЧССР в 1938 і 1964—1968 роках за програмою Міжнародної Ради лісових науково-дослідних установ, показали, що для Цент­ральної Європи оптимальною є географічна раса смереки, що зро­стає у Герцинській та Карпатській областях (Війні, Ванчура, 1979).

У заповідному масиві смерека поширена у прохолодній та помір­но-холодній кліматичних зонах з сумою активних температур від 1000 до 600°. Температура найтеплішого місяця тут становить 11— 13,° найхолоднішого —8,5—10°.

3 ТВАРИННИЙ СВІТ МАСИВУ

3.1 Зоогеографічні особливості та історія фауни

Фауна хребетних Угольсько-Широколужанського та Чорногірського масивів належить до Карпатської гірсько-лісової зоогеографічної округи. Підставою для виділення Карпатської гірської системи в цей зоогеографічний ранг є істотна відмінність фауни цих гір від фауни суміжних лісостепових зон. Угольсько-Широколужанський і Чорногірський масиви, як невід’­ємні складові Українських Карпат, заселені комплексом бореальних незначною кількістю гірсько-альпійських видів тварин, які не зустрічаються на суміжних рівнинах чи плато. До них нале­жать: струмкова форель, харіус, альпійський та карпатський три­тони, плямиста саламандра, прудка жаба, карпатська довгохвоста неясить, трипалий дятел, кедрівка, біловолий, або гірський дрізд, гір­ська вівсянка, альпійська тинівка, чи завирушка, гірська плиска, гірський щеврик, оляпка, або водяний горобець, альпійська буро-зубка, мала водяна полівка, карпатська білка, снігова полівка, бу­рий ведмідь та інші хребетні. Є тут і специфічні безхребетні, зо­крема молюски та комахи.

Корені походження сучасної фауни Карпат і Закарпаття йдуть з кінця палеогену і глибин неогену (понад 8—7,5 млн. років до п. е.). Гірські системи Карпат, Балкан і Малої Азії в час їх утво­рення були нижчими, ніж тепер, що необхідно враховувати при палеозоологічному аналізі. Тут у геологічному минулому жили ти­пові лісові, лісостепові та степові види хребетних. У відкладах, що датуються пізнім олігоценом, у Внутрішніх Карпатах виявлені рештки свиноподібного копитного елотеріума та невеликого хижака з креодонтів (М. Крецой, 1941). У міоценових відкладах па захід­ній околиці Південних Карпат знайдені кістки антракотерія і анхі­терія та давнього вовчка, або сіру соню. З відкладів середнього міо­цену Внутрішніх Карпат відомі знахідки морських ссавців — тю­ленів та дельфінів, а також різних представників гіпаріонового (трипалі коні) фауністичного комплексу. Кістки динотерія та ан­тилоп з групи трагоцерусів зареєстровані південніше Малих Кар­пат. З пізпьоміоценових хребетних на південних схилах Західних Карпат відмічені рештки ведмедя, гіпаріонів та інших ссавців.

У кінці сармату із зменшенням площі морського басейну вста­новлюється постійний зв’язок Карпатської гірської країни з балкано-малоазіатським суходолом. Цілком вірогідно, що відтоді й по­чинається формування сучасної фауни Карпат. Уже у пізньоміоценовій фауні карпатського регіону є елементи, які мають своїх прямих нащадків у сучасному тваринному світі. Це зайці, бобри, олені. Щодо власне гірських видів, то з кінця пізньоміоценового пе­ріоду почалась їх фізико-географічна та біологічна ізоляція у горах. У гірські форми стали перетворюватися види, які до цього часу бу­ли рівнинними, зокрема предки альпійських бурозубок, гірських бабаків, снігових полівок, серн, баранів, цапів.

Пліоценова фауна хребетних Паннонської низовини не була ізольована від суміжних територій. Відсутність тут у той час пев­них видів хребетних пояснюється не фізико-географічними, а еко­логічними причинами. Пліоценові хребетні мало відрізняються від ранньоантропогенових видів. Пізньопліоценова фауна була значно багатшою і різноманітнішою, що свідчить про сприятливі лапдшафтно-географічні та кліматичні умови на межі пізнього пліоце­ну та раннього антропогену. Екологічний аналіз тогочасної фауни вказує па перебування на цій території типових лісових хребетних (глухар, дрімлюга, дятли, крутиголовка, сойка, бобер, білка, вовч­ки, або соні, борсук, росомаха, олень тощо). Крім них, тут спосте­рігалися також степові або саванні тварини (паліобатрахус, жовто­брюх, зелена ящірка, лунь, боривітер, сіра куріпка, франколін, сіпоставці, строкатка, ховрахи, сліпаки, дикобраз, лов, гієна, корсак, велетенський олень, етруський носорог, тощо). Виявлено чимало амфібіонтів (ставкова жаба, водяних вуж, чирок, косар, деркач, ре­мез, трогонтерій, деякі полівки тощо). Отже, південні схили Кар­пат і прилеглі до них рівнини в той далекий час являли собою своєрідне саванно-лісостепове угруповання.

Плейстоцен-голоценові види підтверджують, що склад викопної антропогенової фауни цього регіону був значно різноманітнішим порівняно з сучасною фауною. Всі тварини, які зустрічаються те­пер, жили в плейстоцені і голоцені (40—10 тне. Років тому), але чисельність їх популяцій і географічне поширення були цілком іншими.

У вапнякових печерах Малої Угольки виявлено (К. А. Татаринов та Г. О. Бакинський, 1968) рештки плейстоценових звірів, серед яких найчисленнішим був печерний ведмідь. Важливою кліма­тичною групою плейстоценових хребетних у фауні Карпат були північний олень, песець, заєць біляк, копитний лемінг, вузькочерепна полівка, біла куріпка. Їх поява пояснюється міграцією з пів­ночі, викликаною зміною клімату під впливом часткового матери­кового зледеніння.

Розвиток голоценової фауни проходив так само, як і в плейсто­цені. У ранньому голоцені згадані вище північні види були звичай­ними в карпатському регіоні. Процес їх зникнення тривав довго, майже до XIX століття. Отже, крім цих мігрантів, основний видо­вий склад фауни залишився без змін, за винятком тварин, яких ви­нищила людина.

3.2 Формування фауни високогір’я

Характерною особливістю фауни Чорногорки є мінімальна кількість типових високогірних, особливо альпійських, видів, що пояснюється відсутністю в Українських Карпатах справжнього ви­сокогір’я. Це стосується представників майже всіх класів тварин: земноводних, плазунів, птахів, ссавців, комах, молюсків. Цікаво відзначити, що в Українських Карпатах, зокрема й у Чорногорі, поширені безокі комахи печерного тішу, які мешкають у порожни­нах під камінням. Таких видів небагато, але вони зустрічаються повсюдно. У Карпатах зареєстровано 20 видів альпійських твердо­крилих (в Альпах понад 80).

Малі висоти в Карпатах існували під час усього процесу форму­вання гірської фауни ,що не сприяло розвитку характерних альпійських видів. Плейстоценове зледеніння було незначним і локаль­ним, тому печерна фауна жуків не була відтиснута далеко на пів­день. Безокі печерні жуки викликають інтерес як чудові індикатори ландшафтно-кліматичних, фізико-географічних умов геологічного минулого: вони негативно реагували на зледеніння (Л. В. Арпольді, 1958).

Малакофауна, або видовий склад молюсків, у Чорногорі пред­ставлений наземними (35—40) та прісноводними (5—8) видами. Виключно гірських наземних видів мало, приблизно п’ять. Отже, малакофауна високогір’я, так само як і ентомофауна, і склад хре­бетних свідчать про те, що в умовах помірно теплого клімату, який панував тут у неогені, межі ліаново-листяних лісів знаходилися на рівні найвищих вершин стародавніх Карпат, які в той час (при­близно 1 млн. років тому) були значно нижчими, ніж в середині антропогену. Тому для розвитку альпійської фауни не було відпо­відних умов.

У плейстоцені (100 тис. років тому) в карпатському регіоні ма­ло місце загальне похолодання, що викликало зниження верхньої межі лісу. З’явився субальпійський пояс, представлений полонина­ми і криволіссям. Очевидно, було незначне зледеніння. Одночасно з цими суттєвими кліматичними змінами спостерігалося піднесення гір, але за відносно короткий відрізок часу, який почався з момен­ту інтенсивного гороутворення, нова альпійська фауна в Карпатах сформуватися не мала змоги. Гірські елементи, ймовірно, сформу­валися з середньогірних поселенців шляхом просування альпій­ських форм у пізньоаптропогеновий період. Отже, основне ядро хребетних і безхребетних виникло тут у плейстоцені і на кінець го­лоцену фауна набула сучасного вигляду.

До складу Карпатської гірсько-лісової зоогеографічної округи входить три зоогеографічні райони: Татранськнй, Українсько-Карпатський і Трансільванський, з яких лише другий розміщений у межах Української РСР.

Порівняно з Татранським та Трансільванським зоогеографічни­ми районами Українсько-Карпатський, до складу якого входять Чорногірський та Угольсько-Широколужанський заповідні комп­лекси, характеризується відносно збідненою фауною хребетних. Тут відсутні такі птахи, як стінолаз, альпійська галка, а з ссавців — альпійський бабак, серпа. Зрозуміло, що саме у Чорногірському за­повідному комплексі необхідно провести заходи но відтворенню фауни недалекого минулого та абсолютному збереженню тих видів, які мають мінімальну чисельність. В екосистемах смереково-ялицевих і букових лісів треба примножити чисельність тетеревиних пта­хів, зокрема глухаря, тетерева, рябчика, лісового кулика, вальдшне­па, або слукви, припутня, усіх сов, екзотичної оляпки та інших го­робиних. Фауну ссавців лісових екосистем Чорногорії, Угольки і Широкого Лугу слід поповнити реакліматизованим видом — зубром європейським, а чисельність таких видів, як бурий ведмідь, рись, лісовий кіт, борсук, благородний олень, всі види рукокрилих до­вести до оптимальної.