Особливости розмищення миського та сильського населення Украини

   Скорочення  темпів приросту населення є характерним  для всіх розмірних категорій  міських поселень,у тому числі  більших і найбільших міст, але  найпомітніше воно саме в малих поселеннях.

   Регіональні  особливості  розміщення  населення  зумовлюються характером поселенської мережі. Міське населення України розміщене досить нерівномірно. Переважна більшість його знаходиться у високо урбанізованому Донецько-Придніпровському регіоні. Особливо висока зосередженість населення у Дніпропетровській, Донецькій  та  Запорізькій областях, на які припадає майже третина всіх міських жителів України.

    Динаміка  міського населення має істотні  територіальні відмінності.У 1996 році

збереглася  тенденція зниження темпів приросту  міських жителів у Донецько-Придніпровському регіоні і незначне  зростання приросту населення у слабоурбанізованих областях (Івано-Франківській,Тернопільській та Хмельницькій). Джерелом приросту чисельності жителів цих областей був природний приріст (відповідно 1, 3;1,3;0,8 тис. осіб).

      Змінюється також співвідношення між типами міських поселень - містами та селищами міського типу. У зазначений період спостерігалося  збільшення кількості міст і зменшення селищ міського типу,що пов’язане і з  наданням селищам міського типу статусу міст, і з переводом  селищ  міського типу в ранг сільських поселень.

    Аналіз  розподілу жителів за типами поселень свідчить про те,що хоча кількість  міських поселень у 1996 році дещо перевищувала 4% усіх поселень України, проте в них проживало понад дві третини населення держави. При цьому міста становили менше третини міських поселень,але  вони концентрували понад 86% міських жителів. До того ж основна їх частка (понад 50°/о) припадала на великі міста з чисельністю жителів понад  250 тис. осіб. У таких містах проживало понад 16 млн. осіб. У малих містах проживало понад 8 млн. осіб.

      Значне територіальне зосередження  міських поселень у Донецько-Придніпровському  регіоні та навколо великих  міст, îñîáливо навколо міст-мільйонерів, а також високе скупчення біля них сільських поселень спричинили формування агломеративних  форм  розселення.Найвиразніших ознак  агломерацій  досягло  розселення  у  Донецькій області, центральній та південній частинах  Луганської області, навколо  таких  великих  міст із суміжними поселеннями, як Запоріжжя, Київ,Харків,Львів  та ін.

     В Україні виділяють такі групи  міських поселень: малі(до 50 тис. чол.), середні (50—100 тис. чол.), великі (100—500 тис. чол.),дуже великі (500—1000 тис. чол.), міста-мільйонери (понад 1000 тис. осіб).

     Найчисленніша група — це малі міста (куди належать і селища  міського типу). Із загальної кількості міст (1356) на цю групу припадає 1247, тобто 92 %, проте в них проживає всього 31,3% міського населення України. Відповідно — середніх міст 55 (11°/о міського населення ), великих — 40 і майже 25 %  міських жителів, дуже великих  —6 міст,у них 11% мешканців. У п'ятьох містах-мільйонерах проживає 21,6%  міського населення (табл. 1). Таким чином, у великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 57, 7 %  міського населення України.

     До  міст-мільйонерів належать міста Київ (2, 6 млн чол.),Харків(1,6 млн чол.); понад 1 млн чол. у містах Дніпропетровську, Донецьку,Одесі . Серед дуже великих Запоріжжя (900 тис. чол.), Львів (810 тис.чол.), Кривий Ріг (737 тис. чол.), Маріуполь (524 тис. чол.), Миколаїв(519 тис.чол.)  і Луганськ (504 тис. чол.).

     Є  частина  міст,  населення  в  яких  зменшилося:Горлівка,Костянтинівка, Макіївка, Перевальськ, Сватове та ін., що пов’язано з деяким зниженням зайнятості населення  у  Східній економічній  зоні  внаслідок кризової ситуації у важкій індустрії.

           Є пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення. Справді, в Україні виділяють кілька областей з високим рівнем міського населення: Донецька — 90 % міського населення, густота населення — 196,2 чол./км² ; Дніпропетровська - відповідно 84% та 120, 8 чол./км² ,Харківська —79% і 98,4 чол./км ² , Львівська — 61% і 126,7 чол./км ² та ін. Густота населення в цих та інших областях

підвищення  за рахунок міського населення.

     В  Україні виділяються окремі регіони — Полісся,Південь,де густота населення не перевищує 60 чол./км² ,рівень урбанізаці коливається від 48%  у Рівненській області до 61%  у Херсонській (див. Картосхему 1)

     Міське  населення в Україні за 34 роки (1959—1993рр.) зросло.Найбільше це характерно для Заходу і центральних областей,починаючи від Київської,уздовж Дніпра до Автономної Республіки Крим ; у високоурбанізованих областях Сходу і Центру України міське населення зростало повільно. Швидка урбанізація характерна для Рівненської  області, де міське населення зросло більше ніж у 3 рази.

     Середній  вік міського населення в цілому майже на 5 років нижчий,ніж сільського, до того ж тут людей пенсійного віку менше на 10%, ніж у сільській місцевості  України.

     Крім  того, більшість міських жителів проживає у так званих селищах міського типу. Це проміжна ланка поселень між містом і селом.Ці поселення розміщуються навколо промислових підприємств,залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв і мають дві і більше тисяч мешканців,переважно робітників і службовців та членів їхніх сімей.

     Селища  міського типу поділяють на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу.В 1995 р. їх в країні було 907, або 67,2 %  загальної кількості всіх міських поселень України, проте в них проживало тільки 13,2 % загальної кількості міського населення. В цілому селища міського типу поділяють на дрібі (від 2 до 10 тис. чол.) — усього 829 (91 °/о загальної кількості їх). Найбільше селищ міського типу зосереджено у Східній (446) та  в Західній (327) зонах. Найменше їх у Південній економічній зоні — 138.

     Найпоширеніші селища міського типу — індустріальні,що характерно для Східної економічної зони, та мішаного типу(адміністративного-агропромислові) — в Західній економічній зоні; курортні  ж найбільш характерні для Південної економічної зони, а також у регіоні,що прилягає до зони Українських Карпат.

     Частка  населення у селищах міського типу за період,що аналізується, теж  зменшилася на 1,6%.Крім позитивних (високий виробничий потенціал, можливість здобути освіту, отримати медичні,культурні,комунальні послуги тощо), великі міста мають і негативні характеристики : гострі транспортні, житлові проблеми, підвищений рівень забруднення навколишнього середовища, злочинність тощо.

            Значний науковий і практичний інтерес викликає вивчення сільського розселення, географія якого змінюється  досить  швидко. Так,за 1970 - 1979 роки число сільських населених пунктів у республіці зменшилося з 31,3 до 29, 7 тис., причому одночасно знижувалася  загальна кількість сільського населення (з 21, 4 до 19,4 млн чол., або на 9,3%).У наступні роки ці в цілому високі темпи були ще вищими (за 1979—1989рр.чисельність сільського населення скоротилася до 17, 1 млн чол., або на 11,9%).

             Найбільш  інтенсивне скорочення  кількості сільських населених пунктів

відбувалося в областях східної і південної  частини України. В колишньому Південно-Західному  економічному районі, де зосереджено  майже 50% усіх  сіл республіки, кількість  їх зменшилася на незначну величину.В ряді областей даного району (Івано-Франківській, Львівській, Волинській) число сільських поселень практично не скоротилося.

     Депопуляційні процеси в межах сільського населення,що розпочалися  ще у  1979 році,  нині  охопили вже понад 90% сільських адміністративних районів України.

     Порівняно з 1979 роком чисельність сільського населення зменшилася на 15,0%,і сьогодні вона 32,2%  загальної чисельності населення. З 1979 по 1989 рік середньорічне зменшення чисельності сільського населення становило 200 тис.осіб.З 1989  року  темпи зменшення чисельності сільського населення сповільнюються. За 1992 рік міграційне сальдо в сільській місцевості  було  додатним і становило 78, 7 тис.осіб, за 1993 —41,7 тис., за 1994 - 0,5 тис., за 1995 рік міграційне сальдо збільшило чисельність сільського населення на 1З тис. осіб, а за 1996 — 7, 6 тис.

     Сільське  населення на початок 1997 року налічувало 16,4 млн.осіб, що проживали у 28,9 тис. сільських поселень. Сільське населення загалом має довготривалу тенденцію до зменшення. Масштаби цього зменшення були — від 168 тис. осіб у 1989 році до 59, 4 тис. у 1993, 104,1 тис. у 1994,108, 0 тис. у 1995 та 129, 9 тис. осіб у 1996 році .(кількісну та якісну характеристику розселення населення України на сучасному етапі дає графік 1).

     Питання сільського розселення дуже актуальне  на сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства. Чисельність  сільського населення в Україні  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

постійно  зменшується. Так, якщо його частка  в 1913 році становила 81% всього населення в України, то в 1995 р. — тільки 32,0%. Чисельність сільського населення за цей самий період зменшилася в 1,7  раза. Сільське населення переважає ще у Вінницькій (53 %), 3акарпатській (61 °/о), Івано-Франківській (56 %), Рівненській (52 %), Тернопільській (56%), Чернівецькій (57 %) областях, тобто в західній частині України та на  Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході нашої країни. Найменша частка сільського населення у Донецькій (10%), Луганській (14°/о), Дніпропетровській (16 %), Харківській (21%)  областях та ін.

     Сільське  населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується. За період 1961—1993 рр. кількість сіл скоротилася з 42229 до 28858,тобто майже в 1, 5 раза. Половина сіл зосереджена у Західній економічній зоні —51%.

   Використання  результатів переписів населення  за ряд років дозволяє визначити  певні тенденції в сільському розселенні, виявити головні причини, що обумовлюють дані процеси.

   За 1970—1989 роки число малих сільських поселень України (з населенням менше 50 чол.) скоротилося — з 1499 до 1336. У той же час зросла кількість поселень з населенням 51—100 чол.— відповідно з 2251  до  2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно  зменшилась. Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нараховувалось 637 сіл з населенням понад 3 тис. чол. в кожному, то в 1979 р. кількість їх скоротилася —до 581, у 1989 р.— до 516. Крім того, за вказаний період кількість сіл з населенням 1001—3000 чол. також помітно зменшилася - з 6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту питомої ваги невеликих сіл (з населенням до 100 чол.). Так, якщо в 1970 р. їх частка в Україні становила 12% від загальної кількості сільських населених пунктів, в 1979 р.—15, 3%, то в 1989 р. їх питома вага уже зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21, 8%, 20, 4% до 17,8%.

   Спостерігаються значні міжобласні відмінності в  розмірах  сільських поселень. Більшість  сіл з населенням до 50 чол. в 1989 р. було зосереджено в колишньому Донецько-Придніпровському районі (близько 60% всіх такого розміру сіл України).Лише в Харківській, Сумській і Полтавській областях кількість таких сіл складала близько третини загальної кількості їх у республіці. Досить мала кількість сіл вказаних розмірів (до 115) припадає на Закарпатську, Хмельницьку, Рівненську, Тернопільську і Волинську області. Більш крупні сільські населені пункти переважно зосереджені в центральній і східній частинах республіки.

   Помітні територіальні зміни відбулися  в людності сільських населених  пунктів. Середня людність населеного пункту України за 1970-1979 роки зменшилася з 685,4 до 654,7, або на З0,7 чол., за 1979—1989 роки - з 654, 7 до 600, 7 жителя, або на 54 чол. Ці досить значні зміни свідчать про  високу інтенсивність тих процесів, які відбуваються в сільському розселенні республіки. Найбільш крупні села зосереджені в колишньому Південно-Західному економічному районі (їх середня людність становила близько 750 чол.). Саме в даному районі середня людність сіл зростала найменше.

   Поряд зі збільшенням кількості невеликих  сіл помітно зросла кількість  їх жителів.У селах України з  населенням  до  50 чол  загальна чисельність їх населення  за 1959-1979 роки зросла з 42,3 до 56,9 тис.чол.,за 1979 - 1989 роки— з 56,9  до 74,8 чол.; з населенням 51—100 чол.— відповідно з 171, 8 тис. до 188,5 тис. і 200, 4 чол. Тим часом населення великих сіл зменшилося: в селах з кількістю жителів понад 5000 чол.—з 809 тис. до   692, 2 тис. і до 630, 3 тис чол., 3001—5000 — з 1875 тис. до 1753,5 і до  155, 5 тис чол., 2001—-3000— з 2905, 4 тис. до 2549, 5  і 207,4 тис.чол., 1001 2000 жителів — з 6882, 3 тис. до 6037, 6 і до 5051 тис.чол.Словом,найбільш значне скорочення сільського населення відбувається,як уже зазначалося, за рахунок жителів не малих, а великих сіл. Ця особливість,що характерна майже для усіх областей, не відповідає нашим традиційним уявленням про зміни, які відбуваються останнім часом в сільському розселенні України. За  1970— 1989 роки питома вага сільського  населення, яке проживає в поселеннях з числом жителів понад 1 тис.чол., скоротилася з 58, 2 до приблизно 55%, тоді як питома  вага  населення невеликих сіл (з числом жителів до 100 чол. зросла з 1 до 1, 5%).