Власність та право власності як об'єкт кримінально – правової охорони

Об'єктивна  сторона злочинів проти власності  полягає у: 1) викраденні (ст. ст. 185-188); 2) привласненні (ст. 191); 3) розтраті (ст. 191); 4) вимаганні майна (ст. 198); 5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст. 190); 6) заволодінні ним шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст. 191);7) вчиненні інших дій, спрямованих на порушення права власності (ст. ст. 192-198).

За способом вчинення, предметом злочину, іншими об'єктивними, а також суб'єктивними  ознаками злочини проти власності можна поділити на три групи:

1) діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійснюється, як правило, проти волі власника: крадіжка (ст. ст. 185 і 188); грабіж (ст. ст. 186 і 188); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); шахрайство (ст. 190); привласнення і розтрата, вчинені особою, якій майно ввірене чи перебуває в її віданні (ч. 1 ст. 191); привласнення, розтрата, заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 191),

2) діяння, які характеризуються протиправним, як правило корисливим заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь інших осіб чужого майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна, яке не є чужим (є нічийним): заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї (ст. 193), придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198);

3) некорисливі посягання на власність, пов'язані з заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (ст. ст. 194, 196); погроза знищення майна (ст. 195), порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197).

Злочини першої групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність.

Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим  майном відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не має права на таке майно.

Під безоплатністю розуміється  вилучення майна на користь винного  або інших осіб без еквівалентної  заміни.

Суб'єктом злочинів, передбачених ст. ст. 185-187, 189, ч. 2 ст. 194, може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених ст. ст. 188, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, ст. ст. 195, 196, 198, – осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Суб'єкт злочинів, передбачених ст. ст. 191 і 197, – спеціальний. Ним може бути особа, котрій майно було ввірене чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191), службова особа (ч. 2 ст. 191), особа, котрій доручені зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Види злочинів  проти власності за формою  вини, корисливі та некорисливі  злочини.

 

Вина злочинів проти  власності визнається законом (ст. 23 КК) як психічне ставлення особи до вчинюваного суспільне небезпечного діяння та його наслідків. Психічне ставлення суб'єкта до дії характеризується свідомістю чи відсутністю свідомості її суспільної небезпечності. Психічне ставлення суб'єкта до суспільне небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності полягає у передбаченні цих наслідків та в бажанні або у свідомому допущенні їх настання, або в легковажному розрахунку на їх відвернення, або в непередбаченій можливості настання таких наслідків, коли вона повинна була і могла їх передбачити. Головним у законодавчому визначенні як навмисної (ст. 24 КК), так і необережної (ст. 25 КК) вини є психічне ставлення особи до суспільне небезпечних наслідків її дії (бездії).

Із суб'єктивної сторони, тобто зі сторони ставлення особи до своїх дій, її вини, більшість злочинів проти власності характеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення.

За наявності ряду загальних ознак, що характеризують злочини проти власності, вони істотно  розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Саме це дає можливість класифікувати їх на різні групи, побудувати їх систему. Це можна представити за такою системою.

Злочини проти власності (статті 185-198 ККУ):

1)    корисливі  (статті 185-193 ККУ): пов'язані із обертанням  чужого майна на користь винного  або інших осіб (статті 185-191 ККУ); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193, 198 ККУ);

2)    некорисливі  (статті 194-197 ККУ).

Суб'єктивна сторона  злочинів проти власності першої групи (викрадення, привласнення, розтрати, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем) характеризується прямим умислом і корисливою метою.

Злочин вчинюється з  прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер вчинюваного діяння, передбачає суспільне небезпечні наслідки цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Формула прямого умислу – усвідомлює, передбачає, бажає. Усвідомлювання особою суспільної небезпечності вчинюваного діяння означає, що вона:

1) усвідомлює суспільну  цінність блага, на заподіяння шкоди якому спрямовані її дії;

2) усвідомлює тяжкість  заподіюваної шкоди;

3) усвідомлює практичні  ознаки вчинюваного злочину (предмет,  потерпілого, місце, час, співучасників);

4) усвідомлює забороненість  цього діяння кримінальним законом (не конкретну норму, а взагалі);

5) якщо злочин чиниться  бездіяльністю, особа усвідомлює  свій обов'язок діяти, відвернути  настання суспільне небезпечної  шкоди.

Передбачення  особою настання суспільне небезпечних  наслідків своїх дій чи бездіяльності означає:

1) уяву про майбутні  зміни, викликані діями особи  чи її бездіяльністю, у виді  суспільне небезпечних наслідків;

2) уяву конкретної  шкоди, заподіяної своїми діями,  –  настання смерті потерпілого, знищення майна, спричинення тілесних ушкоджень і т. ін.

3) завбачення розвитку  причинного зв'язку між діями  (бездіяльністю) і наслідками.

Особливе практичне  значення має передбачене особою настання суспільне небезпечних  наслідків. Воно полягає в тому, що якщо встановлено і доказано передбачення особою Їх настання, то це свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Отже, з прямим умислом діяння вчиняються лише тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду об'єкту, тобто тим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з побічним умислом, необережно або невинно.

Бажання настання злочинних  наслідків – вольовий елемент  визначає спрямованість, прагнення  до мети (найближчої: заволодіння чужим  майном – чи до віддаленої через  проміжні, наприклад, до використання чужого майна у своїх цілях).

Вирішальне значення для встановлення прямого умислу має психічне ставлення суб'єкта до злочинних наслідків своїх  дій. Визначення вольового моменту  умислу тільки з урахуванням психічного ставлення суб'єкта до своїх дій (чи бездії) недостатнє [21].

Суб'єктивна сторона  злочинів проти власності другої групи (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, привласнення особою знайденого або  чужого майна, що випадково опинилося  в неї, придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом) також характеризується прямим умислом і, як правило, корисливим мотивом.

Злочини проти власності, які становлять третю групу, з  суб'єктивної сторони характеризуються умисною (умисне знищення або пошкодження  майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов'язків щодо охорони майна) формою вини.

Корисливий мотив при  вчиненні злочинів проти власності  полягає в прагненні винного  протиправне обернути чуже чи нічийне  майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь.

Відсутній злочин проти  власності у випадку, коли кошти, недостача яких встановлена, витрачались  не на особисті потреби службової  особи, яке їй було ввірене чи було у її віданні, чи на потреби інших осіб.

 Судова практика не визнає також таким злочином заволодіння особою майном однієї державної чи колективної організації виключно для того, щоб використати вилучене в інтересах іншої державної чи колективної організації, оскільки у такому випадку винний здійснює протиправне заволодіння майном не у власних інтересах чи інтересах близьких йому осіб, а прагне забезпечити нормальні умови для виробничої діяльності на конкретному підприємстві чи в організації.

Викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб, поєднане з умисним знищенням чи пошкодженням чужого майна, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – як викрадення чи інше протиправне заволодіння та умисне знищення або пошкодження такого майна.

 

Розділ 2. Злочини проти власності за способом їх вчинення

Поняття "викрадення" є родове, що поєднує спільні ознаки цілої низки посягань на чужу власність: крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства, привласнення тощо. Різні види розкрадань відрізняються способом їх вчинення. Способи викрадення визначені кримінальним законом:

1) крадіжка – таємно (стаття 185 КК);

2) грабіж – відкрито  та із застосуванням насильства (стаття 186 КК);

3) розбій – способом  нападу (стаття 187 КК);

4) шахрайство – обманом  (стаття 190 КК);

5) привласнення чи розтрата – способом зловживання довір'ям відносно чужого майна (стаття 191 КК);

6) вимагання – способом  психічного насильства – погроз  та шантажу (ст. 189 КК);

7) привласнення, розтрата  – способом зловживання посадовими  повноваженнями (ст. 191 КК) [11].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1. Таємно і відкрито

Відповідно до ч. 1 ст. 185 КК крадіжкою  є таємне викрадення чужого майна. Таким  чином, від усіх інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення  такого майна – таємність.

Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Крадіжкою визнається також протиправне вилучення чужого майна і тоді, коли воно здійснюється у присутності потерпілого або інших осіб (наприклад, ці особи спостерігають за діями винного на певній відстані), але сам винний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчинюється у присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них.

Таємним викрадення є і у випадку, коли воно вчинюється у присутності потерпілого чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний стан (сон, сп'яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна.

Викрадання визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи інших підстав (родинні зв'язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні злочину тощо)[21].

Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяльності лише мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.).

Найбільшу складність становить визначення того, таємний чи відкритий характер має викрадення чужого майна в тих випадках, коли воно вчиняється в присутності сторонніх осіб. За таких обставин викрадення визнається таємним чи відкритим залежно від оцінки винним ставлення присутніх до його поведінки. Якщо винний вважає, що присутні при цьому байдуже ставляться до них, то викрадення визнається таємним. [5].

Вирішальним для розмежування таємного і відкритого викрадення є суб'єктивний чинник – думка, міркування винної особи, її оцінка сприйняття присутніми його дій. Викрадення визнається таємним навіть тоді, коли в дійсності дії винного хтось спостерігав і розумів – вчинюється викрадення. І навпаки, якщо викрадення ніхто не бачив, але винний через якісь особливі обставини вважав, що його дії хтось спостерігає.

Крадіжка визнається закінченою з  моменту протиправного вилучення  майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися  чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема його властивостей, розміру, ваги) місця, з якого воно було вилучено (територія заводу, сільськогосподарські угіддя, сейф, магазин тощо) та інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на власний розсуд [21].

Викрадення визнається вчиненим відкрито (грабіж), якщо його бачать, усвідомлюють і розуміють  власники, володарі, охоронці, а також сторонні особи, які, на думку винного, не схвалюють його дій.

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, не дивлячись на це, продовжені винною особою з метою заволодіти майном або його утримати, кваліфікуються як грабіж. А коли винний застосував насильство чи висловлював погрози його застосувати, його дії кваліфікуються як грабіж чи розбій залежно від характеру насильства чи погроз [5].