Власність та право власності як об'єкт кримінально – правової охорони

Деякими статтями Особливої частини КК (зокрема ст.ст. 133, 164, 165, 201) рецидив тотожних злочинів (так званий спеціальний рецидив) передбачено як кваліфікуючу вчинення злочину обставину. Ця обставина як правило формулюється шляхом вказівки на вчинення відповідного злочину "особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею" або іншим подібним чином.

Якщо рецидив законом  не визнається кваліфікуючою ознакою  відповідного злочину, то він може бути врахований як обтяжуюча покарання  обставина (п. 1 ч. 1 ст. 67).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.5. Розмір заподіяної шкоди як кваліфікуюча ознака злочинів проти власності

Згідно з п. 2 примітки до ст. 185, у ст. ст. 185, 186, 189 та 190 КК значна шкода визначається із врахуванням  матеріального становища потерпілого  та якщо йому завдані збитки на суму від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, незважаючи на законодавче визначення поняття "значна шкода", ця ознака значною мірою залишається оціночною. Закон лише вказує на два критерії, за допомогою яких ця ознака має визначатися на практиці.

Перший критерій передбачає необхідність при визначенні значної  шкоди враховувати матеріальне  становище потерпілого. При цьому  така можливість знову ж таки обмежена зазначеними вище рамками суми спричинених  потерпілому збитків.

Другий із них стосується розміру завданих потерпілому збитків  – сума незаконно вилученого майна, яка дає підстави визнавати відповідний  злочин проти власності таким, що заподіяв значної шкоди потерпілому, має становити від ста до двохсот  п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У першому випадку дії винної особи за відсутності інших кваліфікуючих ознак потрібно кваліфікувати за ч. 1 ст. 185, ч. ч. 1 чи 2 ст. 186, ч. 1 ст. 189 та ч. 1 ст. 190, а у другому – за ч. ч. 4 або 5 ст. 185, ч. ч. 4 або 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 188, ч. ч. 3 або 4 ст. 189, ч. ч. 3 або 4 ст. 190, ч. ч. 4 або 5 ст. 191.

Розмір майна, яке вилучив чи яким заволодів винний в результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише його вартістю, яка виражається у грошовій оцінці (ціні) конкретної речі [21].

Крім вартості викраденого  майна, враховуються також вага, обсяг, кількість викраденого та значущість його для власника. Але вирішальною  є грошова вартість викраденого  майна, оскільки в ній відбиваються і всі інші ознаки.

У справах про викрадення державного майна, коли заподіяні матеріальні  збитки стягуються у кратному обчисленні (наприклад, при розкраданні м'яса  та м'ясопродуктів), дії винних за ознакою  значного, великого або особливо великого розміру викрадення у всіх випадках кваліфікуються, виходячи з вартості викраденого, яка визначається залежно від виду продукції за роздрібними, закупівельними або іншими державними цінами.

Вартість викраденого  майна, визначена із застосуванням  коефіцієнта, має враховуватися як при обчисленні розміру матеріальних збитків, так і при кваліфікації злочину.

При викраденні майна  та інших цінностей, відносно яких законодавством встановлено особливий порядок  визначення розміру заподіяної шкоди (дорогоцінні метали, каміння тощо), вартість викраденого визначається за цим порядком. Кваліфікація викрадення при цьому проводиться, виходячи з однократної вартості викраденого, без урахування додаткових коефіцієнтів.

При кваліфікації викрадень  іноземної валюти, платіжних документів, фондових цінностей в іноземній валюті їхню вартість визначають за курсом Держбанку на день вчинення злочину, а розмір відшкодування заподіяних злочином збитків – за відповідними цінами на час вирішення справи в суді [11].

При визначенні розміру викраденого враховується:

1) все майно, викрадене  з одного і того ж місця,  одним і тим же способом;

2) все майно, викрадене  групою осіб, незалежно від частки  кожного із співучасників;

3) все майно (та гроші), використане, реалізоване чи повернуте.

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на викрадення у великому розмірі, але фактично викрадення було вчинене лише на незначну суму, дії винного кваліфікуються як замах на викрадення у великому розмірі за ст. 15 і відповідною частиною статей Особливої частини (ч. 4 ст. 185, ч. 4 ст. 186, ч. 3 ст. 189 або ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 191 КК).

У разі вчинення винною особою кількох злочинів проти власності, одні з яких були закінченими, а інші – ні, незакінчені злочини кваліфікують окремо з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК.

Згідно з приміткою 4 до ст. 185 КК викрадення чужого майна  визнається вчиненим в особливо великих  розмірах, якщо воно вчинене однією особою чи групою осіб на суму, яка у  шістсот і більше разів перевищує  неоподатковуваний мінімум доходів  громадян, встановлений законодавством України.

При визначенні особливо великого розміру викрадення враховуються:

1) усі викрадення, вчинені  винним, незалежно від місця, способу,  форми і часу вчинення злочинів;

2) уся вартість викраденого  групою осіб незалежно від  частки, отриманої кожним співучасником (вирішальним є не розмір прибутку кожного злодія, а розмір майнової шкоди, заподіяної власникові внаслідок їх спільних дій).

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на викрадення в особливо великих розмірах, але з не залежних від нього причин він не зміг досягти цих наслідків, його дії кваліфікуються як замах на викрадення майна в особливо великих розмірах за ст. 15 і статтею КК, яка передбачає відповідальність за викрадення чужого майна таким способом.

При вчиненні посягання на власність групою осіб за попередньою змовою або організованою групою розмір визначається вартістю всього незаконно вилученого майна. Таким чином, якщо розмір такого майна був великим чи особливо великим, то всі учасники злочину проти власності несуть відповідальність за викрадення, шахрайство, привласнення, розтрату, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, вчинене у великому або особливо великому розмірах, чи вимагання, що заподіяло майнову шкоду у великих або особливо великих розмірах.

ВИСНОВКИ

Отже, злочини проти  власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних  діянь, оскільки вони посягають на одне із найбільш цінних соціальних благ –  право власності.

Право власності –  це, відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України "Про власність", врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Суспільна сутність злочинів проти власності полягає в  тому, що вони руйнують, пошкоджують  або навіть і зовсім знищують економічні відносини власності, позбавляють власника можливості володіти, користуватися і розпоряджатися майном (грішми, цінними паперами тощо).

Об'єктом злочинів проти  власності є суспільні відносини  власності, що охороняються кримінальним законом як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави.

Родовим об'єктом злочинів проти власності є врегульовані законом суспільні відносини  власності, передусім відносини  з приводу володіння, користування і розпорядження майном.

Додатковими обов'язковими об'єктами злочинів, які вчиняються з використанням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна) виступають здоров'я, життя, психічна або фізична недоторканість людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковими факультативними об'єктами можуть виступати громадський порядок екологічна безпека.

Особливе значення для  цих злочинів має їх предмет. Ним  є приватне, колективне або державне майно. Предметом злочинів проти  власності може бути як рухоме, так і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба та насадження на земельній ділянці, вироблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також будь-які дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні (ст. 189 ККУ) та шахрайстві (ст. 190 ККУ).

Чужим слід визнавати  майно, яке не перебуває у власності  чи законному володінні винного.

Злочини проти  власності розрізняються:

1) корисливі (статті 185-193 ККУ): пов'язані із обертанням  чужого майна на користь винного  або інших осіб (статті 185-191 ККУ); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193, 198 ККУ);

2) некорисливі (статті 194-197 ККУ).

Способи викрадення визначені кримінальним законом:

1) крадіжка – таємно (стаття 185 КК);

2) грабіж – відкрито  та із застосуванням насильства (стаття 186 КК);

3) розбій – способом  нападу (стаття 187 КК);

4) шахрайство – обманом  (стаття 190 КК);

5) привласнення чи  розтрата – способом зловживання  довір'ям відносно чужого майна  (стаття 191 КК);

6) вимагання – способом  психічного насильства – погроз та шантажу (ст. 189 КК);

7) привласнення, розтрата  – способом зловживання посадовими  повноваженнями (ст. 191 КК).

Загальними  кваліфікуючими ознаками викрадень  є:

а) повторність;

б) вчинення викрадення за попередньою змовою групою осіб;

в) у великих розмірах;

г) вчинення викрадення у  особливо великих розмірах, або

д) організованою групою.

 

Особливими  чи спеціальними кваліфікуючими ознаками викрадення є вчинення їх:

а) з проникненням у  житло, приміщення чи інше сховище –  ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186 та ч. 3 ст. 187 КК;

б) із застосуванням насильства – ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 189 КК;

в) викрадення, поєднане із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень  – ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК;

г) викрадення, яке завдало  великої шкоди потерпілому, –  ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186, ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 190 КК;

д) викрадення в особливо великих розмірах – ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 191 КК;

є) викрадення, вчинене  організованою групою, –  ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 189 КК.

Чинне законодавство  як кваліфікуючу ознаку розрізняє величину шкоди, що заподіяна при вчинені  злочинів проти власності.

Таким чином, знання із галузі з проблем кримінальної відповідальності за злочини проти власності дають змогу покращити методику їх розслідувань, вдосконалити кваліфікацію діянь і правильно вирішувати питання про кримінальну відповідальність.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Конституція України. – Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. – ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Атіка, 2003. – 416 с.

4. Закон України "Про власність" від 26 березня 1991 р. // Відомості Верховної Ради 1991. – № 20. – Ст. 249.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти власності" від 6 листопада 2009 р.

6. Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Харьков: Консум, 2005. – 104 с.

7. Бурчак Ф.Г. Квалификация преступлений. – К.: Политиздат Украины, 2007. – 141 с.

8. Галиокрабов Р.Р.  Квалификация групповых преступлений / Отв. Ред. В.И. Артемов. –  М.: Юрид. лит., 2002 – 80 с.

9. Дьяков С.Б., Игнатьев А.А., Карпушин М.П. Ответственность за государственные преступления. – М., 2008.

10. Коментар судової практики з кримінальних справ. – К.: Юрінком, 2009. – 176 с.

11. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2008. – 640 с.

12. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. – К.: Юрінком, 2009. – 144 с.

13. Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина Особлива – К.: Генеза, 2008. – 592 с.

14. Криминальная мотивация / Отв. Ред. В.Н. Кудрявцев. – М.: Наука, 1986 – 304 с.

15. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1999 – 352 с.

16. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений: Учеб. пособие для вузов. – М.: Изд-во МГУ, 2002. – 181 с.

17. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Частина Особлива – К.: Знання, 2010. – 773 с.

18. Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України / Порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.– К.: Атіка, 2001.– 212 с.

19. Навроцький В.О. Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації. – К.: Аттіла, 2008. – 418 с.

20. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.

21. Практика судів України в кримінальних справах / Гол. Ред. В.С. Ковальський – К. : Юрінком, 2009. – С. 69-79.

22. Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства: Міжвузівський збірник наукових праць. – Київ: Українська академія внутрішніх справ, 2007.

23. Сташис В.В., Бажанов М.І. Злочини проти власності у ККУ та судовій практиці. – Харьков: Высшая школа, 2006. – 216 с.

24. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судебной практике. – К.: Юринком, 2005. – 208 с.