Гарантії реалізації основних прав i свобод громадян Украiни

— розвиток свідомого ставлення до використання прав і свобод;

— державний і суспільний контроль, спрямований на охорону прав і свобод;

— підвищення рівня знань кожним своїх прав, свобод і обов'язків;

— розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

              Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод людини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

              Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і приналежними людині від народження. Конституція України закріплює, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1 статті 64).

              Даною статтею підтверджується невідчужуваність і непорушність закріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх звуження. Проте, з огляду на можливі об'єктивні обставини, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Конституція України все ж припускає можливість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Конституція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайного або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначений законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що тимчасово допускає встановлені даним законом обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додаткові обов'язки.

              Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядування й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише при наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення котрої іншими засобами неможливо.

              На період надзвичайного стану можуть уводитися наступні заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування територією, де впроваджений надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3) посилення охорони суспільного порядку й об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення і народного господарства;

4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів;

5) заборона страйків.

У разі потреби також можуть бути додатково вжиті наступні заходи:

1) введення комендантської години (заборона знаходитися на вулицях і в інших суспільних місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби);

2) призупинення після відповідного попередження діяльності політичних партій, громадських організацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань громадян, якщо ця діяльність перешкоджає нормалізації обстановки;

3) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках — проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових помешкань і житла громадян;

4) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отрутних і сильнодіючих хімічних речовин,спиртних напоїв;

5) тимчасове вилучення в громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в підприємств, установ і організацій — також навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів, що отруюють, і сильнодіючих хімічних речовин;

6) введення цензури, обмеження на випуск газет;

7) висилка порушників суспільного порядку, що не є жителями даної місцевості, у місце їхнього проживання або за межі місцевості, де введений надзвичайний стан, за їхній рахунок;

8) заборона виготовлення і поширення інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку;

9) особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути застосовані наступні заходи:

1) тимчасове виселення людей із місць, небезпечних для проживання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових житлових помешкань;

2) тимчасова заборона будівництва нових, розширення чинних підприємств та інших об'єктів;

3) установлення карантину і проведення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

4) введення особливого порядку розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності;

5) мобілізація ресурсів державних підприємств, установ, організацій, зміна режиму їхньої роботи, переорієнтування на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, необхідні для проведення аварійно-рятувальних і відбудовних робіт;

6) використання ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності для відведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичайних обставин;

7) відсторонення від роботи на період надзвичайного стану керівників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нормалізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово виконуючими обов'язки зазначених керівників. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій і катастроф у мирний час може проводитися цільова мобілізація, обсяги і термін проведення якої визначаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, припускається притягнення працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазначених робіт за умови обов'язкового забезпечення безпеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, що можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і перевищення посадовими особами своїх повноважень, включаючи порушення гарантій прав громадян, установлених законом, спричиняють відповідальність, передбачену законом.

Друга частина статті 64 Конституції України передбачає неможливість навіть в умовах військового або надзвичайного стану обмеження перерахованих у ній прав. Мова йде про право на: рівність громадян перед законом (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (ст.27); повагу гідності людини (стаття 28); свободу й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи державної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшкодування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'язків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряджень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили закону (стаття 58); про неможливість повторного притягнення до юридичної відповідальності за одне і те ж правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинності (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу, їхнє використання повинно грунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування.

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання своїх прав кожною людиною, без порушення приписів закону, виходу за рамки, насамперед, конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'язків іноземців і осіб без громадянства з правами громадян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають громадянство іноземних держав, а під особами без громадянства (апатридами, аполідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливо наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й іноземних громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

Більш детально основні права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешкають або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Україною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

              Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України» (стаття 9 Конституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і правове значення особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що по своїй правовій силі дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до виконання на її території, а також про повагу норм міжнародного права. По-друге, вони до деякої міри дають відповіді на питання практичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їхнє співвідношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою-правонаступницею Української РСР і однією із держав-правонаступниць Союзу РСР, зобов'язалася після конституювання незалежної держави виконувати міжнародні договори, прийняті не тільки УРСР, але і СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних договорів на території України». Цей закон містив положення, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства».

Право народів на самовизначення

«Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно установлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток» (стаття 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були проголошені і незмінно проводяться в життя Українською державою. Його перші конституційні акти проголосили державний суверенітет і незалежність України, виходячи з права народу на самовизначення. Верховна Рада Української РСР у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

              У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших об'єднань або окремих осіб переслідуються за законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затвердження суверенітету українського народу стало проголошення Верховною Радою У РСР 24 серпня 1991 року незалежності України і створення самостійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за самі тяжкі злочини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину... Це покарання може бути здійснено тільки у виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.