ЗМІСТ 

Вступ 

    Питання прав та свобод людини і громадянина  на сьогодні є найважливішою проблемою  внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав  світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

    У Новій Конституції України від 28 червня 1996 року значно розширений перелік  прав і свобод, насамперед за рахунок включення в нього прав і свобод, закріплених у міжнародно-правових актах про права і свободи людини і громадянина.

    Права і свободи  людини не завжди залежать від соціально-економічного ладу держави  і рівня його розвитку. Вважається, що вони повинні надаватися кожній людині і гарантуватися Конституцією країни і національним законодавством.

    В усіх сферах відносин, регульованих правом, людина і громадянин виступає як суб'єкт  відповідних прав, свобод і обов'язків, що визначені нормами конкретної галузі. Усіма галузями права передбачені й умови її участі як суб'єкта тих або інших видів правовідносин, при реалізації нею своєї правоздатності.

    Інакше  кажучи, правове положення людини і громадянина в повному обсязі характеризується сукупністю прав, свобод  і обов'язків, якими вона наділяється як суб'єкт правовідносин, що виникають у процесі реалізації норм усіх галузей права.

    Практична реалізація всього комплексу прав людини - складна, усеосяжна задача, ступінь  рішення якої безпосередньо характеризує рівень розвитку, прогресивність і гуманізм як окремих країн, так і всієї людської цивілізації.

    Сукупність  конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина  України в суспільстві і державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.

    Виходячи  з вищезазначеного можна сказати, що  на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства актуальним є питання  забезпечення важливих прав людини, які  обумовлені життям і є об’єктивними та необхідними для існування, через  закріплення цих прав в основних нормативних документах держави і реалізацію їх суб’єктами правових відносин.

     Предметом дослідження курсової роботи є теоретичні засади конституційного права.

          Об’єктом дослідження  є нормативно правові та організаційні основи забезпечення прав та свободи людини і громадянам в Україні.

        Метою курсової роботи стало дослідження нормативно правових та організаційних основ забезпечення прав та свобод людини і громадянам в Україні.

     Відповідно  мети дослідження були поставлені й вирішувалися наступні завдання:

     - виокремити поняття поняття прав і свобод людини та громадянина, їх конституційне забезпечення ;

     - визначити види основних прав, свобод людини і громадянина в Україні ;

     - охарактеризувати механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина.

    Структура курсової роботи визначена метою  дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

Розділ  І. Поняття прав і  свобод людини та громадянина, їх конституційне  забезпечення

1.1. Зміст прав і свобод людини

    Питання прав та свобод людини і громадянина  на сьогодні є найважливішою проблемою  внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав  світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

    Вважається  за загальними правилами, що конституційний статус громадянина, носія права,  – єдиний, неподільний і однаковий  для всіх.

    До  поняття правового статусу входять  такі основні елементи (вони складають  його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового  статусу; конституційні права, свободи  і  обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми [6, c.43].   

    Зазначені вище елементи об’єднує те, що утворюючі  їх норми регулюють зв’язки та відносини між державою в цілому і її громадянами. Однак кожний елемент  виконує власну роль в юридичному оформлені статусу громадян в  суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права й обов’язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволенню її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають “допоміжний” характер, - “працюють” на цю мету.

    Права й свободи людини і громадянина, закріплені у чинній Конституції  України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права й свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.

    Конституційні права й свободи громадян, як особливий  інститут, мають властивості і  риси, які виділяють їх із загальної  системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначені соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після закріплення в конституції.

    Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні  начала, за допомогою яких у Конституції  визначаються основні права, свободи  і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і  поведінки в межах конституції та інших законів.

    Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх.

    По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися.   При цьому основні права – це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Це зумовлене, як раз, об’єктивністю права.

    По-друге,   зміст і обсяг цих можливостей  людини залежить насамперед від можливостей  усього суспільства, головним чином  від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище  соціальне, яке породжується суспільством.

    По-третє, ці можливості за їх основними показниками  мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

    Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися  будь-ким, не можуть бути і предметом “дарування” з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи [5, c.26].

    Під правами людини розуміють певні  її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.

    Конституційне право людини і громадянина –  це певні можливості суб’єкта конституційно-правових відносин, тобто юридичні можливості задоволення особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства і держави.

    Свободи людини і громадянина як конституційно-правова  категорія – це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів  і мети; це можливість власного незалежного  вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку, або право громадянина на невтручання органів держави й інших громадян у сферу його особистих переконань.

    Формою  реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. Водночас деякі конституційні права й  обов’язки громадянина і людини можуть здійснюватись і без останніх (таємниця листування, виконання законів тощо).

    Із  вищезазначеного можна зробити  висновок, що поняття прав людини більше відноситься до категорії об’єктивної, оскільки такі права зумовлені життєвою необхідністю. В свою чергу, поняття  прав громадянина – є суб’єктивною категорією, оскільки такі права встановлюються в тій чи іншій державі для тих суб’єктів, що знаходяться з нею у правовому зв’язку.

    Треба констатувати, що найбільш виразно  права людини виявляються в її суб’єктивних правах.

    Суб’єктивне право – це забезпечена законом  міра можливої поведінки особи (громадянина  або організації), спрямована на досягнення цілей, пов’язаних із задоволенням її інтересів[1]. Передумовою суб’єктивного права є правоздатність, тобто загальна здатність мати права. Суб’єктивне право – необхідний елемент конкретного право відношення, тому воно виникає на основі юридичного факту. Суб’єктивне право включає  як можливість самостійно здійснювати  чи не здійснювати  певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб’єктивного права. Так, власник землі вправі володіти, користуватися і розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій.  Таке суб’єктивне право являється абсолютним, воно захищається законом від дій будь-кого , хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.

    За  депутатським запитом депутат має  право вимагати від посадових  осіб або певного державного  органу  вчинення певних дій. Таке суб’єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них ) стосуються певної особи або певних осіб.

    У випадку порушення суб’єктивного  права воно захищається законом  у примусовому порядку шляхом пред’явлення у суді або іншому установленому законом державному органі вимоги до порушника суб’єктивного права.

    Система прав, свобод та обов'язків людини і  громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства. Конституція фіксує основні права, свободи та обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

    Уся система прав та обов'язків, їх співвідношення зумовлені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини — з іншого.

1.2. Конституційне забезпечення  прав людини в  Україні

    Україна як молода демократична, правова і незалежна держава перебуває на початковому етапі становлення. Воно відбувається в умовах глибокої кризи, що охопила суспільство. В Конституції України права і свободи людини та громадянина вперше закріплені не на основі революційних мрій чи класових постулатів, а на підґрунті природного права. По суті, здійснено перехід від неправа до права, до нового право розуміння, заснованого на загальнолюдських цінностях.

    На  шляху до правової держави, як і в  реалізації прав і свобод людини та громадянина, доведеться долати значні труднощі. Серед них — тривалий і серйозний за наслідками спад виробництва, недосконале законодавство, що регулює всі сфери суспільного життя, зокрема, і проблеми забезпечення прав і свобод людини, затяжна глибока криза, яка породила у населення настрої розпачу і нігілізму, відсутність дійового ринку, розвиненої демократії, занепад моральності, ослаблення законності та зростання злочинності, що в цілому є причинами існування та джерелом, які живлять правовий нігілізм.

    Було  б помилкою вважати, що розпад тоталітарної держави автоматично призведе до визнання прав людини, утвердження  її пріоритету. Недовіра до людини, її прав, правового регулювання суспільних відносин культивувалися десятиліттями, а тому ще тривалий час позначатимуться на житті суспільства. Проблеми правового нігілізму не зникли з розпадом СРСР, а постали в новій площині, що відповідає сучасному стану розвитку нашої демократії, історичному досвіду, рівню політичної та правової культури, бажанню будувати свою незалежну демократичну, правову державу [10, c.53].