Для сучасної соціальної ситуації характерні такі явища, як: девальвація закону, недієздатність загальних правових принципів та норм, конкуренція джерел права або суперечність між різними нормативними актами, хаотичний стан, мозаїчність правової системи і правової регуляції, корпоративний характер різних правомочностей і правових статусів. Так, говорячи про законодавчу діяльність в Україні, можна констатувати невисоку якість, нестабільність багатьох законів (майже у 130 з них внесені, інколи навіть неодноразово, зміни і доповнення), недостатню наукову обґрунтованість їх змісту, відсутність належної системи урахування й використання громадської думки, хиби в застосуванні законодавчої техніки. Замість проголошених у Конституції загальних прав людини та громадянина і всупереч принципам загальної правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративності, діє багато нормативно установлених владою особливих прав — привілеїв, спеціальних правових режимів, різних правових винятків і пільг на користь окремих осіб, груп, професій, соціальних верств, територій тощо[11, c.71].   

    Суперечить  реалізації прав людини так званий правовий популізм, що імітує демократичні процедури, правову державу, правове регулювання існуючих суспільних відносин. Він тісно пов'язаний з правотворчою діяльністю через установлення в юридичних нормах декларативних стимулів (прав, свобод, заохочень) або ж обмежень (обов'язків, заборон, покарань). Але саме в цьому полягає нереальність обіцянок, саме тут розходяться буква закону з ділом. Названа форма правового нігілізму набуває поширення, особливо під час виборчих кампаній — виборів до Верховної Ради та виборів Президента. У даний час кандидати щедрі на обіцянки народу, насамперед щодо забезпечення соціальних прав, які не можуть бути виконані, оскільки для цього не створені економічні умови. Особливо декларативними є зобов'язання, пов'язані з фінансовим та матеріальним забезпеченням: виплата заробітної плати, підвищення життєвого рівня населення, пенсій, мінімальної заробітної плати тощо. Численні обіцянки та їх невиконання викликають справедливе обурення, негативно впливають на свідомість громадян, породжують недовіру, а нерідко негативне ставлення до закону, держави, представників влади.

    Щоб привести права і свободи людини у відповідність з вимогами правової держави, необхідно здійснити велику роботу у багатьох напрямах. По-перше, треба переглянути існуючий перелік  прав і свобод та вилучити з нього  пропагандистські, декларативні та поки що нездійсненні. Суспільство повинне, насамперед, здійснювати ті права людини, які можна не лише обіцяти, а й гарантувати. По-друге, слід визнати міжнародний стандарт прав людини, який повинен бути не остаточним ідеалом, а вихідною точкою вітчизняного економічного і правового прогресу. Досягти цього можна не через ізоляцію чи підкреслювання наших принципових відмінностей, а шляхом творчого сприйняття найціннішого та найгуманішого, що напрацьовано міжнародним співтовариством. Визнанням міжнародної правосуб'єктності фізичної особи без визначення свого ставлення до міжнародних стандартів прав людини проблеми не вирішити. Необхідно дотримуватися принципу пріоритетності міжнародних норм, які регулюють права і свободи особистості, щодо норм внутрішньодержавних. Далі. Треба привести все право у відповідність з чинними міжнародними пактами про права людини. Мається на увазі не лише узгодження чинних норм, а заповнення тих прогалин, що існують у системі права [19, c.59].

    Україна поступово приєднується до вимог європейських структур та міжнародних документів щодо прав людини, хоча вітчизняне законодавство ще не приведене у відповідність з цими вимогами і ще не створено державних інститутів, які повинні належним чином забезпечити виконання законів про права людини. Тому необхідно провести належну роботу з імплементації положень міжнародних пактів з прав людини та інших міжнародно-правових документів. Прийняття України до європейських структур та її приєднання до Конвенції про захист прав людини і основних свобод помітно актуалізували цю проблему.

    Загалом конституційні положення про  права і свободи людини та громадянина  і конституційна концепція праворозуміння є вагомим здобутком України. Водночас ці та інші положення Конституції мають суттєві розбіжності з існуючою практикою через певні суб'єктивні й об'єктивні причини, зокрема, ще невисоку політичну та правову культуру громадян, морально-духовну кризу в суспільстві, важку економічну ситуацію.

    Існує чимало перешкод на шляху здійснення прав людини та громадянина. Ще не відпрацьовано механізм реалізації прав і свобод у системі правоохоронних органів. На сьогодні відсутня офіційно схвалена загальнодержавна, науково обґрунтована стратегія розвитку національної правової системи і системи законодавства. Вони мають хаотичний характер. Це, швидше, законодавчий масив, ніж складний конгломерат нормативних актів, до того ж, переважно, підзаконних. Багато формальних і декларативних елементів у правовій системі механічно запозичені з іноземних систем, тут чимало декларативних формальних принципів. Внаслідок цього відбуваються постійні зміни в законодавстві, що призводить до нестабільності в державі, недовіри до нього і держави взагалі [19, c.62]. 

    Нині  в Україні, незважаючи на прийняття  нової Конституції, становище з правами та свободами людини не можна вважати благополучним. Адже їх потрібно втілювати в життя і гарантувати виконання останніх.

Розділ  ІІ. Види основних прав, свобод людини і громадянина  в Україні

2.1. Різні погляди  до класифікації  прав і свобод

    Конституційні норми різних країн щодо прав і свобод людини і громадянина можна поділити на [17, c.106]:

    1) природні, громадянські та політичні  права і свободи, проголошені  буржуазними революціями;

    2) соціально-економічні права, які  ґрунтувалися на соціалістичному вченні;

    3) колективні, або солідарні, права,  проголошені, головним чином, країнами третього світу.

    Права і свободи, які стосуються перших двох видів, належать кожному індивідові. Права третьої категорії можна назвати правами людини і народів (право на здорове довкілля, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

    За  іншою класифікацією можна виділити загальні та особливі права, свободи  та обов'язки людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших — тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей).

    Основні права та обов'язки можна класифікувати  також на основні (участь у керівництві  громадськими справами) і додаткові (виборче право).

    Класифікація  може здійснюватися на різних підставах. У результаті одні й ті самі права  і свободи одночасно належатимуть до двох, а то й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, будуть досить розмаїтими.

    Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-технічною революцією, медична етика, наприклад.

    Нарешті, права і свободи людини і громадянина  можуть бути згруповані за сферами  життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод та обов'язків і однотипність норм, що її закріплюють.

    2.2. Система прав і  свобод людини  і громадянина 

    За  сферою життєдіяльності у Конституції  України виділяють такі основні групи прав і свобод:

    Природні (особисті) права і свободи людини, які надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні.

    Конституція України у ст. 3 визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.

    Ця  група прав відображена у таких  статтях конституції:

    ст. 21, згідно з  якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.

    Особливо  важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має  невід'ємне право на життя.

    Право на життя — універсальне, загальновизнане природне право людини і громадянина, яке закріплено в міжнародно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.

    У Конституції України це право  відповідно до ст. 3 Загальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріплення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов'язок захищати життя людини (ст. 27).

    Відповідно  до цієї статті кожна людина має невід'ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього е те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).

    У свою чергу, крім держави, кожний має  право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я  інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).

    Особисті  права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного  втручання держави у всі сфери  цього життя.

    Це  пояснюється тим, що ліберальна (європейська) концепція прав і свобод людини, на підставі визнання якої Конституція України закріплює всю сукупність прав і свобод людини і громадянина, виходить з принципу належності їм природних, невід'ємних прав, які не надаються людині державою, а згідно з природно-правовою теорією, виникають як невід'ємні, або з розуму, або з божественної волі, або з природи самої людини.

    При цьому держава відіграє щодо цих  прав службову роль, яка виявляється  в гарантуванні природних прав людини і в першу чергу основного права — права на життя.

    Держава повинна також проводити цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю. На особливу увагу в сучасний період заслуговують злочини проти життя. Серед них до категорії особливо небезпечних належать злочини проти життя, за вчинення яких глава ІІІ Особливої частини бувшого Кримінального кодексу України 1961 р. передбачала смертну кару. Проте, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 грудня 1999 р. смертна кара взагалі не передбачалася [17, c.126].   

    Це  питання безпосередньо пов'язано  з вимогами Ради Європи щодо вступу України до цієї організації. Воно випливає зі ст. 2 і Протоколу № 6 Європейської конвенції з прав людини, яку Україна ратифікувала і яка зобов'язує її відмовитися від застосування смертної кари.

    За  ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, яка набула чинності з вересня 1953 р., право кожного на життя охороняється законом. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що їх вчинено фізичними особами або державними службовцями, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин.

    У ст. 2 Конвенції зазначається, що нікого не можна умисно позбавити життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчинені злочину, за який законом передбачено таке покарання.

    Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в  ст. 2, ні в Протоколі № 6, в якому  міститься вимога скасувати смертну  кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

    З цього загального правила у Конвенції  є певні винятки (п. 2 ст. 2). Так, позбавлення  життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення згаданої статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили, зокрема:

    — при захисті будь-якої особи від  незаконного насильства;

    — при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі  особи, яка законно тримається під  вартою;

    — при вчиненні правоохоронних дій  для придушення заворушення або повстання.

    Незважаючи  на ці винятки, Протокол № 6 вимагає, крім надзвичайно обмеженої кількості  випадків, щоб країни, які ратифікували цей Протокол, скасували смертну  кару. На жаль. Рада Європи застосовує при цьому подвійні стандарти: до країн, які вступили до цієї організації раніше, ці вимоги не пред'являються.