Так, за станом на 1 лютого 2000 р. Протокол № 6 ратифікували лише 35 країн—членів ЄС, а смертна кара застосовується в ряді країн, зокрема навіть у Люксембурзі та Ліхтенштейні.

    До  речі, далеко не всі країни світу  скасували смертну кару. Це стосується США, країн Латинської Америки, Африки, 12 країн Ради Європи, а також більш як 100 країн світу.

    Щодо  країн СНД, які бажають вступити до цієї міжнародної організації, скасування смертної кари є обов'язковою умовою прийняття до Ради Європи.

    Як  зазначалося. Конституційний Суд України  ще у 1999 р. визнав положення ст. 24 Загальної  частини та положення санкцій статті Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як міру покарання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Тому положення цього Кодексу, що визнані неконституційними, було визнано такими, що втратили чинність з дня ухвалення судом цього рішення.

    Виконуючи вимогу ЄС в Україні скасовано застосування смертної кари. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 р. внесено зміни до 26 статей КК України, в яких передбачалося застосування смертної кари. Замість неї за вчинення, передбачених цими статтями злочинів передбачено позбавлення волі на певний строк, а за вчинення особливо тяжкого злочину — довічне позбавлення волі [18, c.135].   

    За  ст. 64 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р., довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кодексом, якщо суд не вважатиме за можливе застосування позбавлення волі на певний строк.

    Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у  віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які  були в стані вагітності під час  вчинення злочину або на момент ухвалення вироку.

    Взагалі природні права людини і громадянина  поділяються на дві підгрупи: перша, більш загальна включає такі основоположні права як право на життя, право на свободу особи, право на свободу думки тощо; друга — права, визначені державою, які конкретизують ті, які належать до першої групи (недоторканність особи, життя, свобода пересування тощо);

    Другу групу становлять громадянські права. Ці права є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

    Вони  охоплюють широкий комплекс дій  усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини. До них, зокрема, належать: проведення Українською державою миролюбної зовнішньої політики, яка  виключала б війни та воєнні конфлікти (ст. 18); забезпечення особистої недоторканності людини (ст. 29); недоторканність житла (ст. 30); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); кожному, хто на законних правах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України і право в будь-який час повертатися на неї (ст. 33); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); належний рівень охорони здоров'я, медичної допомоги (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); захист прав і свобод людини судом (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); принцип презумпції невинності (ст. 62); право кожного на повагу до його гідності (ст. 28); право звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб (ст. 40); діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; права на відшкодування збитків (ст. 56); право захисту своїх прав та обов'язків (ст. 57); право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення (ст. 58); право невиконання незаконних розпоряджень і наказів (ст. 60); право індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61); право підсудного на захист (ст.63).

    Економічні  права. До цієї групи належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); кожен, хто працює, має право на відпочинок.

    Соціальні права включають: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).

    Культурні права і свободи. До цієї групи прав належать право на освіту (ст. 53) і свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

    Політичні права і свободи включають: право на свободу об'єднання у політичні та громадські об'єднання (ст. 36); право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському референдумі, обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

2.3. Взаємозв’язок елементів  системи прав і  свобод

    Норми, які становлять систему прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні, виступають як  [18, c.142]:

    — принципи системи прав, свобод та обов'язків  людини і громадянина (статті 21, 22, 23, 24 та 64 Конституції);

    — права громадян — норми, які є  основою обов'язків держави щодо особистості (право на працю, на охорону  здоров'я і соціальне забезпечення, на освіту та ін.);

    — свободи громадян — норми, які  гарантують індивіду невтручання в  його особисте життя (свобода переконань і думок, совісті та віросповідання);

    — обов'язки громадян — норми, які  покладають на особистість обов'язки здійснювати певні дії або утримуватися від них;

    — матеріальні гарантії реалізації прав і свобод;

    — конституційні рекомендації щодо встановлення законодавчого регулювання у сфері громадянських прав, свобод та обов'язків;

    — конституційна директива стосовно політики держави у сфері прав і свобод людини і громадянина  [11, c.73].   

    Сукупність  конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина  України в суспільстві і державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.

    Система конституційних прав, свобод та обов'язків  громадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між елементами, з яких вона складається. Найтиповіші з них такі.

    1. Здійснення одних конституційних  прав, свобод та обов'язків служить  підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.

    2. Реалізація одних прав та обов'язків  може бути підставою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на матеріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, передбачених трудовим договором.

    3. Порушення будь-яких прав і  невиконання громадянами обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до порушення його права на відпочинок та права на матеріальне забезпечення.

    Класифікація  конституційних прав, свобод та обов'язків  будується не довільно, а з урахуванням  наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честі, гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

    Ці  конституційні права, свободи та обов'язки є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші та найістотніші сфери життя і діяльності людини — соціальну, економічну, політичну, а також розвитку їх індивідуальних фізичних і духовних якостей.

    Розділ  ІІІ. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина

    3.1. Конституційно-правовий  механізм захисту  людиною своїх  прав

    З прийняттям нової Конституції України  питання про місце основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, про основи взаємовідносин держави та її органів з індивідами було вирішено в дусі часу.

    Усі колишні радянські конституції  законодавче закріпляли примат держави над особою, бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав та обов'язків людини. Особливо це виявилося у першій Конституції Української РСР 1919 р. Становище не змінилося і після 1948 р., коли ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, хоч вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р.. коли положення Загальної декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав і свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після розділу І Конституції [7, c.94].   

    Нова  Конституція України значно розширила  обсяг прав і свобод людини і громадянина, практично включила до неї основні права і свободи, закладені у Загальній декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав і свобод людини над державою.

    Структурно  розділ про права, свободи й обов'язки людини і громадянина розміщено одразу після розділу І Конституції "Загальні засади".

    Безумовно, розділ містить багато статей, яких немає у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитетних джерел: французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р.. Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято з'їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.

    Це  стосується і норми, яка закріплює  положення про те, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах (ст. 1 французької Декларації, далі — Декларації; ст. 1 Декларації ООН, ст. 1 Союзної декларації, ст. 21 Конституції України), а також принципів примату природних і невід'ємних прав людини (ст. 2 французької Декларації і ст. 22 Конституції), дозволеності робити все, що не заборонено законом (ст. 5 Декларації та статті 19 і 33 Конституції), недоторканності особи (ст. 7 Декларації та ст. 29 Конституції), презумпції невинуватості (ст. 9 Декларації та ст. 62 Конституції), свободи вираження думки й слова.

    Проте, при всій важливості закріплення  прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.

    Наука конституційного права, на жаль, не має теоретичного обґрунтування того, яким має бути конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав. Звичайно, поняття "механізм" розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об'єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення охоронного суб'єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і реалізується у рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, що перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин  [9, c.81].   

    Право на захист — це матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного суб'єктивного права на стороні потерпілого.

    Треба виділити дві риси правоохоронних відносин. По-перше, право на захист означає  можливість вдатися у необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб'єктом правоохоронних відносин, як правило, має бути державний орган, без якого такий примус неможливий. Тому контрагентами цих правовідносин, з одного боку, є носій права на захист, а з іншого — державний орган влади. По-друге, властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедуру застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності та захисту.