Представництво в цивільному процесі

 

 

 

 

 

Курсова робота

«Представництво в цивільному процесі»

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ.

 

Розділ 1. Поняття  та значення процесуального представництва.

 

1.1. Поняття процесуального  представництва.                                                                                                               

 

1.2. Інститут  судового представництва в теорії  цивільно-процесуального права.                     

 

1.3. Суб'єкти  судового представництва.

 

Розділ 2. Види процесуального представництва.

 

2.1. Класифікація  процесуального представництва.

 

2.2. Особливості  законного і договірного представництва.

 

Розділ 3. Повноваження процесуального представника.

 

3.1. Процесуальне становище  процесуального представника.

 

3.2. Повноваження процесуального  представника.

 

Висновки.

 

Література.

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  теми. Реалізація громадянами і юридичними особами права на судовий захист в іноземних державах забезпечується наданою законом можливістю ведення  ними справи в цивільному процесі  особисто або через представника.

 

Представництво – врегульована законом діяльність однієї особи від імені й в інтересах іншої особи в цивільному судочинстві. Правове регулювання представництва в цивільному процесі країн СНД, в яких прийняті нові ЦПК, характеризується спільними положеннями, властивими для ЦПК України, за окремими винятками.

 

Конституція України  закріплює право громадян і юридичних  осіб на отримання правової допомоги при реалізації Конституційного  права на судовий захист (ст. 59).

 

У цивільному судочинстві  правова допомога при здійсненні захисту прав і інтересів громадян, що охороняються законом і юридичних осіб реалізовується, зокрема, в формі судового представництва. Таким чином, інститут представництва в цивільному процесуальному праві є одним з передбачених законом способів реалізації права на судовий захист.

 

Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає  в тому, що необхідність вивчення цивільного законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить  становлення правової системи, створюється  нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

 

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує  цивільно-процесуальні правові відносини.

 

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є загальна характеристика інституту представництва в цивільному процесі України.

 

Мета дослідження. Мета дослідження  полягає у теоретичному вивченні інституту представництва в цивільному процесі України.

 

Мета роботи передбачає виконання  таких завдань:

 

–      Визначення поняття та значення процесуального представництва;

 

–      Вивчення видів процесуального представництва;

 

–      Визначення повноважень процесуального представника.

 

Згідно ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи юридичних осіб ведуть в суді їх органи, діючі в межах повноважень, наданих їм законом, статутом або положенням, або їх представники.

 

Необхідність  в судовому представництві зумовлена різними обставинами: неможливістю дотримання змагального начала судочинства при розгляді цивільних справ, в яких беруть участь недієздатні особи (по віковому критерію – неповнолітні; по медичному критерію – громадяни, визнані недієздатними в судовому порядку); неможливістю юридичних осіб, очолюваних колегіальними органами (наприклад, правліннями), безпосередньо брати участь в розгляді справи; бажанням зацікавлених осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді справи в суді і т.д.

 

 

 

 

 

Розділ 1. Поняття  та значення процесуального представництва

 

1.1. Поняття  процесуального представництва

 

Представництво  в цивільному процесі є процесуальним  засобом реалізації громадянами  права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) [9] та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридичне грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів [21, 146].

 

Стаття 110 ЦПК [19] надає право громадянам вести  свої справи в суді особисто або  через представника. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє  його права мати по цій самій справі представника. Оскільки громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну правосуб’єктність сторін і третіх осіб (у справах позовного провадження), заявників і заінтересованих осіб (у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження), всі вони можуть вести справи через представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (статті 101, 111 ЦПК) [19].

 

Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК) [19]. Через представників здійснюють свої повноваження в цивільному процесі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та їх об'єднання як суб'єкти захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб, державних і громадських інтересів (ст. 121 ЦПК) [19].

 

Отже, всі особи, які беруть участь у справі, можуть вести справи в цивільному судочинстві через своїх представників, а положення статей 98, 112, 113, 117 ЦПК, що надають можливість здійснювати представництво лише сторін і третіх осіб, не відображають реальної дійсності і входять у колізію з іншими нормами ЦПК, зокрема, зі статтями 110, 121 [19].

 

Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку  цивільного судочинства, на всіх стадіях  його розвитку, починаючи з порушення  справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.

 

Таким чином, представництво в цивільному процесі – це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів  іншої особи, яка бере участь у  справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в постановленні законного і обҳрунтованого рішення [21, 147].

 

Процесуальний представник  діє в цивільному процесі від  імені і в інтересах іншої особи в межах наданих нею повноважень.

 

Правовідносини, що складаються  між представником і особою, яку  він представляє (довірителем), представником  і судом, у цивільному процесі  мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві в громадській організації, факті родинних зв'язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Процесуально-правові відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень представника в цивільному процесі (статті 112-115 ЦПК) [19]. Правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права і є процесуально-правовими (статті 110-116 ЦПК) [19].

 

Питання про правову природу  представництва в цивільному процесі  в юридичній літературі вирішується  неоднозначне. Переважає думка, що представництво в цивільному процесі – це самостійний інститут цивільного процесуального права, хоч окремі автори розглядають його як окремий вид цивільного представництва. Цивільно-процесуальне представництво відрізняється від цивільного представництва за виконуваними функціями і змістом право­відносин, що існують між його суб'єктами, за підставами їх виникнення [21, 147].

 

У цивільних правовідносинах  суб'єктивні права і обов'язки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб'єкта.

 

Процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві (за винятком законних представників – батьків, опікунів, піклува­ль­ників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати в цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їх батьками, усиновителями, опікунами чи піклуваль­никами не позбавляє таких громадян права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками зазначених осіб (ст. 111 ЦПК) [19].

 

Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення  і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 1000 Цивільного кодексу [18].

 

Процесуально-правове становище  цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних  процесуальних правовідносин у  цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК (статті 98, 111, 116, 117) [19], і лише пов­новаження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 115 ЦПК) [19].

 

Отже, цивільне процесуальне представництво – це такі юридичні відносини, за якими одна особа – представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції – захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону «Про адвокатуру» [5]. В Англії, Франції, Бельгії та інших державах здійснення правозаступництва відособлено від представництва. В Англії функцію правозаступництва виконують баристери (адвокати), а функцію представництва соліситори (повірені). Перші подають юридичні поради, складають важливі судові папери, виступають з промовами в суді; другі – проводять збір і підготовку фактичного матеріалу і доказів у справі, подають і одержують процесуальні папери [21, 148].

 

Процесуально-правове  становище процесуального представника в цивільному судочинстві України  визначається в складі осіб, які  беруть участь у справі (статті 98, 99 ЦПК) [19]. ЦПК більшості країн, що входять  до складу СНД, не включають представника до цієї групи суб'єктів. По-різному вирішується дане питання і в теорії цивільного процесуального права. Більшість авторів на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, що беруть участь у справі, відносять до них і представників. Заперечення противників протилежної позиції зводяться, зокрема, до того, що представники не мають самостійних прав, вони здійснюють права довірителів у всіх випадках від їх імені. Виключаючи процесуальних представників зі складу осіб, які беруть участь у справі, одні автори зазначають, що вони матеріально і процесуальне не заінтересовані у вирішенні справи. На думку інших, представник не має ні матеріально-правового, ні державного, ні громадського інтересу у вирішенні справи, його інтерес до наслідків судочинства процесуальний [21, 149].

 

Загальною ознакою, на підставі якої об'єднані особи, які  беруть участь у справі, є наявність  заінтересованості в результатах  розгляду справи, що властиве і представникам  у цивільному процесі. Їх юридична заінтересованість  у справі (службова, громадська, особиста) визначається інтересом тих осіб, від імені і на захист прав яких вони здійснюють свою діяльність. Виходячи з цього, їх процесуально-правове становище порівняно до інших осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, роботи з них витяги, одержувати копії рішень й інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування і заперечення тощо (ст. 99 ЦПК) [19]. А це свідчить, що вони мають ознаки осіб, які беруть участь у справі.

 

Представництво  широко застосовується на практиці і  може здійснюватися особами, склад  яких визначено статтями 111, 112 ЦПК [19]. Представниками можуть бути [21, 149]:

 

1)    члени  органів управління, працівники  державних підприємств, установ,  організацій, кооперативних організацій  – у справах цих підприємств,  установ та організацій;

 

2)    уповноважені  профспілок – у справах працівників, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

 

3)    уповноважені  організацій, яким їх статутом  чи положенням надано право  представляти інтереси членів  цих організацій, – у справах  членів цих організацій;

 

4)    адвокати  – в справах громадян України,  іноземних громадян, осіб без  громадянства, юридичних осіб (ст. 1 Закону «Про адвокатуру») [5];

 

5)    один  із співучасників за дорученням  інших співучасників (ст. 104 ЦПК) [19];

 

6)    батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. 3 ст. 101 ЦПК) [19];

 

7)    інші  особи, допущені судом, який  розглядає справу, до представництва  в цій справі.

 

Представниками  в цивільному процесі можуть бути громадяни, які досягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво. Це правило встановлено пп. 1, 2 ст. 116 ЦПК [19] і означає, що необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Але у визначенні цивільного процесуального становища обмежено дієздатних осіб допущена колізія між окремими нормативними правилами. Так, положення ч. 1 ст. 111 ЦПК [19] про те, що особи, визнані в установленому порядку обмежено дієздатними, не можуть особисто брати участь у цивільному процесі, а їхні права й інтереси захищають у суді піклувальники, і правило п. 2 ст. 116 ЦПК [19], згідно з яким такі особи не можуть здійснювати представництво в суді, підлягає критичній оцінці. Відповідно до ст. 27-42 Цивільного кодексу [18] обмеження дієздатності громадян поширюється лише на розпорядження ними майном, одержання заробітної плати, пенсій чи інших видів прибутків і розпорядження ними. Щодо здійснення особистих немайнових прав дієздатність таких осіб не обмежується. Вони можуть реалізовувати свої політичні та трудові права, нести дисциплінарну та кримінальну відповідальність. Обмеження цивільної процесуальної дієздатності не передбачене також чинним законодавством. Частина 2 ст. 260 ЦПК [19] надає обмежено дієздатному громадянинові право порушити цивільний процес у справі про скасування обмеження в дієздатності. Отже, зміст ст. 111 і п. 2 ст. 116 ЦПК [19] у цій частині не узгоджується зі ст. 27-42 Цивільного кодексу [18] ст. 260 ЦПК [19], з відповідними нормами інших галузей права і потребує приведення у відповідність з ними [21, 150].