Представництво в цивільному процесі

 

Судове представництво в цивільному процесі – це процесуальна діяльність дієздатних суб'єктів від  імені і в захист прав і інтересів  сторін, що охороняються законом, третіх осіб, заявників і інших зацікавлених у справі осіб. Особи, від імені яких здійснюється процесуальна діяльність, називаються тими, хто представляються, особи, що здійснюють вказану діяльність, – представниками.

 

Як видно  з визначення, судове представництво характеризується трьома ознаками [22, 75].

 

По-перше, воно здійснюється від імені певних осіб, що беруть участь в справі. Представники здійснюють їх процесуальні права і  виконують їх процесуальні обов'язки. Повноваження представників носять завжди похідний характер. Самі особи, що беруть участь в справі, не позбавляють себе всього об'єму наданих їм процесуальних прав і обов'язків, а тільки наділяють ними представників. Тому участь в цивільному процесі представника сторони, третьої особи не позбавляє їх можливості самостійно брати участь в судовому розгляді поряд з повіреним (ст. 43 ЦПК) [19].

 

По-друге, судове представництво в цивільному процесі  характеризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах тих, що представляються. Сам представник, беручи участь в справі, не набуває для себе яких-небудь благ. Всі правові наслідки його дій торкаються осіб, що представляються ним.

 

По-третє, судовий  представник діє в цивільному процесі в межах наданих йому повноважень. Він може здійснювати  тільки такі процесуальні дії, на які  йому дане відповідне право.

 

Судове представництво за змістом може бути ширшим за діяльність особи, яка представлена, якщо здійснюється кваліфікованим представником: юрисконсультом, адвокатом. Її зміст складає надання  особі, яка представлена, допомоги в  здійсненні тих або інших процесуальних дій і безпосередні дії представника по захисту прав і інтересів громадян і організацій при розгляді цивільної справи судом першої інстанції, при розгляді скарг, протестів касаційними і наглядовими інстанціями.

 

Судове представництво можливе по будь-якій цивільній справі не тільки в позовному провадженні, але і у провадженні у справах, виникаючих з адміністративно-правових відносин, і в особливому провадженні.

 

 Розділ 2. Види процесуального представництва

 

2.1. Класифікація процесуального представництва

 

В навчальній і  науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється  на такі види: добровільне, законне, представництво на підставі статутів, положень й на інших спеціальних підставах; законне, статутне і добровільне; добровільне і обов'язкове (добровільне поділяється на договірне і громадське); законне, договірне, громадське і офіційне; законне, добровільне, юридичних осіб, громадське; факультативне і обов'язкове; добровільне (договірне), профспілкове, добровільне юридичних осіб, представництво за недієздатних; договірне, законне, громадське; природне і юридичне: законне (необхідне), фактичне, договірне (добровільне) та ін. Зазначена класифікація процесуального представництва на види свідчить, що вона проведена за змішаними класифікуючими ознаками – одночасно на підставах і за способом виникнення з введенням додаткових критеріїв – за суб'єктами здійснення представництва або ще і за суб'єктами, в інтересах яких воно здійснюється [21, 151].

 

Неоднозначність у визначенні видів процесуального представництва можна пояснити також відсутністю чіткості в правовому регулюванні цього питання. Так, ст. 110 ЦПК [19] «Види представництва» прямо ці види не називає, проте її аналіз дозволяє зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Статтею 101 ЦПК [19] називається третій вид – законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити із змісту ст. 110 ЦПК [19], представництвом громадян.

 

У процесуальній  літературі класифікація судового представництва на види здійснюється за різними критеріями.

 

Передусім потрібно звернутися до ст. 110 ЦПК [19], яка називається  «Види представництва», але, як уже  відмічалося, безпосередньо види представництва, існуючі в цивільному процесі, не визначає. Проте аналіз цієї статті дає можливість зробити висновок, що законодавець виділяє два види представництва за суб'єктним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійснюється представництво в суді [3, 158]:

 

а) представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК) [19];

 

б) представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК) [19].

 

У процесуальній  літературі дану класифікацію умовно називають легальною класифікацією. Такий розподіл є обґрунтованим, оскільки кожний з вказаних видів судового представництва має певні особливості, передбачені чинним процесуальним законодавством (ст. ст. 100-111 ЦПК) [19].

 

По ступеню  обов'язковості і юридичного значення волевиявлення осіб, права і інтереси яких вимагають захисту, можна виділити [3, 158]:

 

а) обов'язкове представництво, для виникнення якого  не потрібна згода особи, права і  інтереси якого захищаються в  суді;

 

б) факультативне  представництво, яке може виникнути  тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб'єкта (довірителя).

 

Практичне значення має класифікація судового представництва по основах його виникнення. З урахуванням  цього критерію представництво ділиться на договірне і законне.

 

Класифікація, що проводиться за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво, – представництво громадян і представництво юридичних осіб, – має загальний характер і не узгоджується з їх можливою конкретною правосуб'єктністю у цивільному процесі як сторін, третіх осіб із самостійними вимогами чи третіх осіб без самостійних вимог, у справах позовного провадження, заявників та заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

 

Оскільки класифікація спрямована на виявлення тих чи інших ознак процесуального представництва, вона можлива: з підстав виникнення, за способом виникнення, за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво в суді, та за ознаками осіб, котрі його здійснюють [21, 152].

 

З підстав виникнення слід розрізняти законне і договірне представництво. За способом виникнення – добровільне і необхідне (факультативне й обов'язкове). За ознаками осіб, інтереси яких представляють, представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб (із самостійними вимогами і без самостійних вимог); заявників і заінтересованих осіб; органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, трудових колективів, які захищають права інших осіб. За ознаками осіб, які здійснюють процесуальне представництво, – представництво, що здійснюється: адвокатами; юрис­консультами та іншими працівниками організацій; уповноваженими профспілок та іншими громадськими організаціями; батьками, опікунами, піклувальниками; співучасниками; громадянами, які допущені судом до представництва конкретної особи по конкретній страві (статті 111, 112 ЦПК) [19].

 

Договірне (добровільне, факультативне) представництво виникає  на підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору, членства в громадській організації та з інших підстав. Воно може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій; уповноваженими організацій, яким надано право захищати права й інтереси інших осіб; співучасниками та іншими особами, які допущені судом до виконання функцій представника [21, 152].

 

Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного  чи судового акта за наявності таких  юридичних фактів як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо. Воно здійснюється батьками, опікунами, піклувальниками (ст. 101 ЦПК) [19]

 

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами. Можливість функціонування адвокатури для подання юридичної  допомоги передбачена ст. 159 Конституції України [9], а організація і порядок її діяльності визначаються Законом від 19 грудня 1992 p. «Про адвокатуру» [5] та іншими законодавчими актами.

 

Відповідно до ст. 1 Закону «Про адвокатуру» [5] адвокатура України  є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокати дають консультації і роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть, подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям, здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності та інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством (ст. 5 Закону) [5].

 

Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють  у межах повноважень, наданих  законом, статутом чи положенням, або  їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК) [19] – юрисконсульти, інші співробітники або адвокати.

 

Професійні  спілки мають право представляти і захищати інтереси працівників  у сфері виробництва, побуту і  культури (ст. 246 КЗпП) [10]. Конкретизуючи це право професійних спілок стосовно цивільного судочинства, п. 2 ст. 112 ЦПК [19] встановлює, що уповноважені професійних спілок можуть здійснювати процесуальне представництво в усіх справах робітників, службовців, членів колективних сільськогосподарських підприємств, а також інших осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється профспілками [21, 153].

 

Уповноваженими  професійних спілок виступають особи, які виділяються ними для надання  допомоги в захисті прав й інтересів у суді. Ними можуть бути члени профспілок, але, як правило, їх функції здійснюють постійні працівники профспілкових комітетів (консультанти, інспектори та ін.), які мають юридичну освіту і здатні надати членам профспілок кваліфікований правовий захист.

 

Правом здійснення процесуального представництва в цивільному судочинстві наділені також уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, – у справах  членів цих організацій (п. 3 ст. 112 ЦПК) [19]. Такими є громадські організації, якими відповідно до Закону від 16 червня 1992 p. «Про об'єднання громадян» [6] будуть об'єднання громадян, створені для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. 3) [6]. Ними є масові рухи, жіночі, ветеранські організації, організації інвалідів, молодіжні і дитячі організації, наукові, технічні, культурно-освітні, культурно-спортивні та інші добровільні товариства, творчі спілки, земляцтва, фонди, асоціації та ін. (ст. 1) [6]. Правову допомогу раціоналізаторам і винахідникам подають Товариство раціоналізаторів та винахідників України, його обласні, міські, районні ради. В необхідних випадках відповідна рада виділяє своїх представників для кваліфі­кованого ведення в суді справи по захисту авторських прав винахідників та раціоналізаторів незалежно від членства їх у цій громадській організації [21, 154].

 

Членство в  громадській організації само по собі не є підставою для виникнення процесуального представництва. Для цього додатково необхідне волевиявлення особи, яка потребує представництва. За відсутності на це згоди уповноважений громадської організації не може бути допущений судом до здійснення функції процесуального представника.

 

У справах, що виникають  з авторських, суміжних, інших прав інтелектуальної власності, процесуальне представництво можуть здійснювати  на договірних засадах уповноважені державного підприємства Українського агентства з авторських і суміжних прав (УААСП), яке перебуває у сфері управління Державного департаменту інтелектуальної власності, створеного в системі Міністерства освіти і науки України за постановою Кабінету Міністрів України № 601 від 4 квітня 2000 p. [21, 154]

 

У справах, в  яких беруть участь сторонами декілька позивачів чи декілька відповідачів, співучасники можуть доручити ведення справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК) [19]. Такий співучасник буде суміщати в одній особі виконання функцій сторони (позивача чи відповідача) і процесуального представника іншого співучасника (п. 5 ст. 112 ЦПК) [19].

 

Процесуальними  представниками сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути також особи, допущені судом  на їх прохання до участі в справі (наприклад, родичі, співробітники, друзі – п. 6 ст. 112 ЦПК) [19].

 

Кодекс законів  про шлюб та сім'ю України покладає захист прав й інтересів неповнолітніх  дітей на їх батьків, які діють  без особливих на те повноважень. Уразі одруження неповнолітніх (ст. 16) [12] вони набувають дієздатності в повному обсязі з моменту одруження і здійснюють захист своїх прав самостійно (ст. 60 КпШС) [12]. Опікуни і піклувальники мають право і зобов'язані захищати права та інтереси осіб, які перебувають під опікою і піклуванням (ст. 143 КпШС) [12]. Трансформуючи ці нормативні правила стосовно цивільного судочинства, ч. 1 ст. 111 ЦПК [19] встановлює, що права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники.

 

У справах осіб, визнаних у встановленому порядку  безвісно відсутніми, процесуальними представниками є опікуни, призначені для охорони й управління майном безвісно відсутнього (ст. 44 Цивільного кодексу [18] ст. 111 ЦПК [19]).

 

У справі, в якій повинен брати участь спадкоємець померлої чи оголошеної в установленому порядку померлою особи, якщо спадщина ще ніким не прийнята, процесуальним представником виступає опікун, призначений для управління та охорони спадкового майна (ч. 3 ст. 111 ЦПК) [19].

 

Законні представники можуть доручити вести справу в суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК) [19].

 

Основами виникнення судового представництва є юридичні факти, внаслідок яких одну особу  уповноважують здійснювати представницькі функції в суді з метою захисту прав іншої особи.