Представництво в цивільному процесі

 

Договірне представництво – це представництво, основою виникнення якого є волевиявлення представника і довірителя, іншими словами в  його основі лежить цивільно-правовий договір доручення (ст. 1000 ЦК). Договірне  представництво може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами і іншими працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками і іншими особами, які допущені судом до здійснення процесуальних функцій представника.

 

З точки зору Комарова В.В., в основі здійснення функцій судового представника юрисконсультом лежить договір доручення, а не трудовий договір, як вважають деякі вчені [3, 160]. Трудовим договором визначається об'єм взаємних прав і обов'язків працівника і роботодавця. Для вступу в правовідносини з іншими суб'єктами юрисконсульту, при виконанні ним своїх трудових обов'язків, необхідне спеціальне оформлення повноважень, передбачене відповідним законом. Згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством повноваження юрисконсульта як судового представника повинні підтверджуватися належним чином оформленою довіреністю, яка є письмовим повноваженням, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦК) [18].

 

 

2.2. Особливості  законного і договірного представництва

 

Законне представництво має місце у випадках, якщо права  і інтереси недієздатних громадян, що охороняються законом, а також  громадян, які не мають повної дієздатності, і громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають в суді їх батьки, всиновлювачі, хранителі або опікуни. У справах, в яких повинен брати участь громадянин, визнаний безвісно відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для охорони і управління майном безвісно відсутнього. У справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, вмерлої або оголошеної у встановленому порядку вмерлим, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони і управління спадковим майном (ст. 111 ЦПК) [19].

 

Законне представництво виникає на основі закону, адміністративного або судового акту при наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки над неповнолітніми, особами, визнаними недієздатними або обмежено дієздатними, призначення опіки над майном безвісно відсутнього і т.д.

 

Згідно ст. 131 КпШС [12] опіка встановлюється над  неповнолітніми, які не досягли п'ятнадцяти  років, і над громадянами, які  визнані судом недієздатними  внаслідок психічної хвороби  або слабоумства. У відповідності зі ст. 132 КпШС [12] опіка встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

 

З моменту надбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту вступу рішення в законну силу, яким відмінене обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність відновлена, функції законного представництва батьків, всиновлювачів, опікунів припиняються.

 

Згідно із загальним  правилом законними представниками, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише повнолітні дієздатні  громадяни. Виключення стосуються батьків, які відносно своїх дітей не тільки в праві, а і зобов'язані виконувати функції законних представників, і в тих випадках, якщо вони самі не досягли повноліття (ст. 60 КпШС [12], ст. 111 ЦПК [19]).

 

У відповідності  зі ст. 132 КпШС [12] опіка може бути встановлена  також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права і інтереси. Опікун, що призначається в цьому випадку не може бути визнаний законним представником, оскільки одного факту опіки недостатньо для здійснення в суді процесуальних дій від імені і в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи в суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що є основою виникнення договірного, а не законного представництва.

 

Особливістю законного  представництва є те, що законні  представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представник (ч. 4 ст. 111 ЦПК) [19], причому останній буде діяти в процесі як договірний представник.

 

На основі законодавства, що раніше діяло в процесуальній  літературі нарівні із законним і добровільним виділявся такий вигляд судового представництва, як суспільне. Насамперед це було зумовлено тим, що юридична консультація ради профспілок мала право надавати безкоштовну юридичну допомогу при реалізації права на судовий захист членам профспілки, членам їх сімей і пенсіонерам (пп. 1.2 Положення про юридичну консультацію ради профспілок, затвердженого Президією ВЦСПС 20 червня 1958 р.) [3, 162].

 

З урахуванням  цього пізніше здійснювалося  тлумачення положень, закріплених ст. 244 КЗпП [10] про право професійних спілок представляти інтереси працівників в сфері виробництва, праці, побуту і культури, та надання профспілкам права публічного захисту в суді суб'єктивних прав і інтересів, що охороняються законом робітників і службовців, здійснення судового представництва без згоди на це особи, хто представлений. Аналогічно тлумачилися і положення чинного цивільного процесуального законодавства, відповідно до яких представниками сторін і третіх осіб можуть бути уповноважені профспілок, діючі виключно на основі довіреності відповідного профспілкового органу (п. 2 ст. 112, п. 3 ст. 113 ЦПК) [19].

 

Подібне тлумачення вказаних положень закону пояснюється  передусім проведенням політики максимального регулювання державою приватноправового життя громадян.

 

У даний момент з урахуванням здійснюваних перетворень  в правовому житті суспільства  проводиться ідея обмеження надмірного регулюючого втручання держави  в приватне життя індивідуума, що в принципі виключає можливість публічного захисту прав громадян профспілками або іншими громадськими організаціями. На здійснення будь-якого права, що належить суб'єкту, в тому числі і права на судовий захист, необхідна його згода, його волевиявлення. При цьому тільки від самого суб'єкта права повинно залежати, буде він це право реалізовувати особисто або через представника.

 

Невипадково новий  Закон України «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності»  від 15.09.1999 р. [8], наділяючи профспілки, їх об'єднання правом представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звертання за захистом суб'єктивних прав до судових органів, до Уповноваженого Верховної Ради по правах людини, а також в міжнародні судові установи (ч. 4 ст. 19 Закону) [8], передбачає, що виборний орган профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації має право представляти інтереси працівників при розгляді трудових індивідуальних суперечок тільки за їх дорученням (п. 8 ч. 1 ст. 38 Закону) [8].

 

Це, з точки  зору Комарова В.В., дає всі підстави стверджувати, що представництво профспілок є за своєю правовою природою договірним (добровільним). У основі його виникнення повинен лежати договір доручення між профспілкою і особою, права якого підлягають захисту [3, 164].

 

У той же час  потрібно звернути увагу на певну специфіку цього представництва, зокрема на особливості його виникнення. Вони зумовлені закріпленими у вказаному вище Законі України положеннями, відповідно до яких професійна спілка (профспілка) – це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами по роду їх професійної (трудової) діяльності (навчання) створення якої здійснюється з метою представництва і захисту трудових, соціально-економічних прав і інтересів членів профспілки (ст. ст. 1 – ч. 1 ст. 2 Закону) [8].

 

При цьому важливо  підкреслити, що на відміну від чинного  трудового і цивільного процесуального законодавства (ст. 244 КзпП [10], ч. 2 ст. 112 ЦПК [19]) що передбачає необмежене право  профспілок по здійсненню представницьких  функцій і захисту прав робітників і службовців, новий Закон надає їм таке право при розгляді в суді індивідуальних трудових суперечок виключно відносно членів відповідної профспілкової організації (ст. 2, ч. 1 ст. 19 Закону) [8].

 

Враховуючи  викладене, можна зробити висновок, що основою виникнення представництва профспілок, при розгляді в суді індивідуальних трудових суперечок, по-перше, є факт членства робітника або службовця у відповідній профспілковій організації, що має згідно із законом право надавати юридичну допомогу своїм членам при реалізації ними права на судовий захист, і, по-друге, наявність доручення від імені, права якого підлягають судовому захисту, на здійснення представницьких функцій відповідною профспілковою організацією.

 

Право здійснення представництва і захисту інтересів робітників і службовців незалежно від їх членства в профспілковій організації закон надає професійним спілкам тільки при вирішенні колективних трудових суперечок (ч. 2 ст. 19 Закону) [8].

 

Відповідно  до чинного законодавства підлягають розгляду в суді справи про визнання страйку незаконним (ст. 23 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових суперечок (конфліктів)» від 03.03.1998 р. [9]).

 

Крім цього, у випадках, передбачених цим законом, і коли рекомендації Національної служби посередництва і примирення по дозволу колективної трудової суперечки (конфлікту) сторонами не враховані, Національна служба посередництва і примирення може звертатися із заявою про дозвіл колективної трудової суперечки (конфлікту) відповідно в Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласний, Київський і Севастопольський міські суди (ст. 25 вказаного Закону) [9].

 

Крім профспілок, згідно з чинним цивільним процесуальним  законодавством, представницькі функції  в суді можуть здійснювати і інші громадські організації, якщо їх статутом або положенням їм надано право захищати права і інтереси членів цих організацій (п. 3 ст. 112 ЦПК) [19]. Твердження про можливості здійснювати представницькі функції в суді іншими громадськими організаціями засновується також на розширювальному тлумаченні ст. 20 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992 р. [6], що передбачає, що об'єднання громадян, які признаються політичною партією або громадською організацією незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка і ін.), користуються правом представляти і захищати законні інтереси своїх членів (учасників) в державних і суспільних органах.

 

Потрібно зазначити, що аналіз статутів, на основі яких функціонують існуючі в Україні громадські організації, дозволяє зробити висновок, що правом здійснювати представництво в суді з метою захисту суб'єктивних прав членів цих організацій вони не наділені.

 

 

І це, з точки  зору Комарова В.В., цілком обґрунтовано, оскільки громадські організації створюються з метою задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів (ст. 3 Закону України «Про об'єднання громадян» [6]), що передбачає здійснення представницьких функцій лише у відносинах з державними і іншими органами, в яких вирішуються питання, пов'язані з реалізацією прав і обов'язків цих організацій і їх членів, зумовлених предметом і сферою їх діяльності згідно з статутом або положенням [3, 168].

 

Враховуючи  сказане, вважаємо, що необхідні основи для здійснення громадськими організаціями, крім профспілок, представницьких функцій в суді відсутні, а положення, закріплене п. 3 ст. 112 ЦПК [19], потрібно визнати що не відповідає правовій природі і основним принципам інституту судового представництва в цивільному судочинстві.

 

Отже, договірне  представництво виникає тільки по волі громадянина, організації і при  згоді представника захищати їх інтереси в суді. Цей вид представництва отримав назву договірного, оскільки в його основі лежить договір між конкретною особою і представником, внаслідок якого представник отримує повноваження на ведення справи в суді. У взаємовідносинах між громадянами судове представництво виникає на основі договору доручення. Представництво від імені юридичних осіб часто здійснюється на основі трудового договору. Юрисконсульт, поступаючи на роботу, укладає трудовий договір з організацією, що покладає на нього в числі інших обов'язків виконання функцій представника.

 

Згідно ст. 48 ЦПК [19] справи недієздатних осіб ведуть їх законні представники. Психічно хворі, недоумкуваті, визнані у встановленому порядку недієздатними, і неповнолітні не можуть призначити свого представника. Тому їх представники придбавають повноваження внаслідок прямої вказівки закону. Звідси, власне, і виникає назва даного виду представництва. Але норми права не просто встановлюють представництво від імені недієздатних, а зв'язують його виникнення з певними юридичними фактами [22, 78]:

 

а) представництво внаслідок батьківських відносин. У  відповідності зі ст. 53 КпШС України батьки є представниками неповнолітніх дітей на основі факту спорідненості. Вони виступають в захист їх прав і інтересів у всіх установах, в тому числі судових, без особливого на те повноваження. До цього ж виду відноситься і представництво всиновлювачів від імені усиновлених;

 

б) представництво на основі адміністративного акту створюється  для захисту прав і інтересів  неповнолітніх дітей, що не мають  батьків, повністю або частково недієздатних громадян, а також осіб, хоч і  дієздатних, але, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Уповноважені органи держави призначають таким особам опікунів. Згідно ст. 135 КпШС України опікуни виступають в захист прав і інтересів підопічних у всіх установах, в тому числі і судових, без особливого повноваження. Осіб, визнаних у встановленому порядку безвісно відсутніми (якщо у справі вони повинні брати участь як сторона або третя особа), представляють опікуни, призначені для охорони майна, що належить ім. Точно так само вирішується питання про представництво спадкоємців у випадках, коли спадщина не прийнята, а в суді збуджена справа по позову кредиторів спадкодавця. Представником спадкоємців буде опікун, призначений для охорони майна.