Розгляд спорів у залі господарського суду

3. заміни одної із сторін її правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації.

Усунення  причин, що перешкоджають розгляду справи в даному засіданні, як правило, потребує тривалого часу. Строки розгляду господарських спорів обмежені. Тому час, необхідний для усунення причин, що перешкоджають розгляду, повинен  бути виключений з часу, відведеного  для розгляду спору. Однак здійснення окремих заходів повинно бути виконано в межах загальних строків  для розгляду господарських спорів. В таких випадках питання про  призупинення розгляду справи виноситься на розгляд суду, який може не призупинити , а відкласти розгляд справи [7].

Господарський суд поновлює провадження по справі після усунення обставин, що призвели до його призупинення.

Про призупинення провадження по справі та його поновлення виноситься ухвала. Ухвала про призупинення провадження  може бути оскаржена.

Закінчення провадження по справі без винесення рішення. За загальним правилом, розгляд справи закінчується винесенням рішення. Однак за наявності визначених в законі підстав можливе закінчення провадження по справі без винесення рішення [5].

За  характером підстав та процесуальними наслідками є дві форми закінчення  справи без винесення рішення:

1) закінчення  провадження по справі;

2) залишення заяви без розгляду.

Закінчення  провадження по справі – це закінчення розгляду справи без винесення рішення  по суті спору внаслідок виявлення  обставин, при яких в подальшому розгляд спору в господарському суді є неможливим або безцільним.

Згідно  ст. 80 ГПК України господарський  суд закінчує провадження по справі, якщо:

1. спір не належить розгляду в господарських судах України. Мається на увазі непідвідомчість спору суду та помилкове порушення справи за позовом організації, що не є юридичною особою, а тому не володіє процесуальною правоздатністю;
2. відсутній предмет спору.

     Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/612 від 23.08.94 р. “Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 АПК України” закріпили, що господарський суд закінчує провадження по справі в зв’язку з відсутністю предмету спору у таких випадках:

          1) закінчення існування предмету спору (наприклад, здійснення у встановленому порядку відміни оспорюваного акту), якщо між сторонами в зв’язку з цим не залишилось неврегульованих питань;

          2) спір врегульований самими сторонами шляхом перерозподілу боргу (передачі майна або усунення перешкод в користуванні ним) після звернення кредитора з позовом за умовою надання доказів такого врегулювання; визнання претензії боржником;

3) є  рішення господарського суду  або іншого органу, який у межах  своєї компетенції вирішив господарський  спір між тими ж сторонами,  про той самий предмет і  за тими самими підставами.

В даному випадку мова йде про тотожність позову. Якщо у судді є сумніви  в тотожності позову на момент прийняття  заяви, то він приймає заяву та питання про тотожність вирішується  в ході судового розгляду, приймаючи  відповідне рішення;

4) заявник  не прийняв заходів досудового  врегулювання спору у випадках, передбачених законом, і можливість  такого врегулювання втрачена.

Так названий претензійний порядок позасудового врегулювання спору обмежений спеціальними строками, що не підлягають поновленню, тому його пропуск веде до втрати можливості реалізації обов’язкового попереднього порядку вирішення спору, а тому, і до повної втрати права на судовий  захист;

5) позивач  відмовився від позову, і відмова  прийнята господарським судом.

Відмова позивача від позову не є підставою  до безумовного закінчення провадження. Все залежить від конкретних обставин. Суд приймає відмову позивача від позову лише утому випадку, коли воля позивача не протирічить закону, не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси. в іншому випадку закінчення провадження по справі було б протиправним;

6. сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейським судом;
7. підприємство або організація, що є сторонами, ліквідовані;
8. сторони уклали мирову угоду, і вона затверджена господарським судом.

Мирова угода – розпорядча дія сторін за взаємним врегулюванням виниклого матеріально-правового спору на взаємоприйнятих умовах та закінченням порушеної судом справи []. Судова мирова угода може бути укладена тільки між сторонами і не може бути здійснена іншими особами, що приймають участь у справі.

Можливість  мирового врегулювання господарських  спорів – важлива передумова рівноважного стану господарських відносин. А  саме, цей процесуальний інститут:

а) сприяє економії часу, сил та засобів  суду та учасників процесу;

б) засновує вирішення спору на соціально-економічних  факторах, які всебічно враховують інтереси сторін, а не лише на формалізованих встановленнях;

в) усуває конфліктний стан господарських  відносин, так як сторони за спором, мирно вирішивши господарський  спір, в більшій мірі, ніж при  розгляді судом спору, схильні до продовження господарського співробітництва [5].

Згідно  ст. 78 ГПК України умови мирової  угоди сторін викладаються в адресованій  господарському суду письмовій заяві, яка залучається до справи. Ця заява  підписується власне позивачем, відповідачем або обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський  суд тлумачить сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на здійснення цих дій у представників сторін. Мирова угода може торкатися лише прав та обов’язків сторін відносно предмету позову.

Однак діючим господарським процесуальним  законодавством сьогодні не в повній мірі врегульовані такі питання як порядок примирення сторін, вмотивування відмови господарського суду затвердити мирову угоду, розмежування мирової  угоду та інститутів визнання боргу  або відмови від позову, істотні умови мирової угоди, категорія справ, за якими мирова угода не припускається, та ін.

Передбачений  ст. 80 ГПК України перелік підстав  закінчення провадження по справі є   вичерпним та поширеному тлумаченню не підлягає.

У випадку  закінчення провадження по справі виноситься ухвала, в якій повинні бути вирішені питання про розподіл між сторонами  судових витрат, про повернення державного мита з бюджету, а також можуть бути вирішені питання про стягнення  штрафів, передбачених Господарським  процесуальним кодексом України [3].

Ухвала  про закінчення провадження по справі може бути оскаржена.

Розпочата в господарському суді справа не може закінчити винесенням рішення також  і в тому випадку, коли при її розгляді виявиться недодержання порядку  пред’явлення позову або порушення  позивачем деяких обов’язків в процесі. В таких випадках позов залишається  без розгляду .

Залишення заяви без розгляду – закінчення провадження по справі без винесення рішення, що не перешкоджає можливості повторного звернення до суду з тотожною заявою [3].

Господарський суд залишає позов  без розгляду, якщо:

1. позовна заява підписана особою, що не має права її підписувати, або особою, посадове положення якої не зазначено;
2. у провадженні господарського суду або іншого органу, що діє у межах своєї компетенції, є справа з господарського спору між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав;
3. позивач не прийняв заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених законом, і можливість такого врегулювання не втрачена;
4. позивач не звертався в установу банку за отриманням з відповідача заборгованості, коли вона у відповідності з законодавством повинна бути отримана через банк;
5. позивач без поважних причин не надав витребуваних господарським судом матеріалів, необхідних для вирішення спору, або представник позивача не з’явився за позовом на засідання господарського суду, і його нез’явлення  перешкоджає вирішенню спору.

Застосування  даної умови можливо лише у  наступних випадках: 1) додаткові  документи є витребуваними лише, коли про це зазначено у відповідному процесуальному документі; 2) витребувані  документи або з’явлення представника позивача дійсно необхідні для розгляду спору; 3) позивач не надав витребувані документи або не направив свого представника на засідання господарського суду без поважних причин (Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02 – 5/612 від 23.08.94 р. “Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 АПК України)

6) громадянин  відмовився від позову, наданого  в його інтересах прокурором.

Таким чином, у складі підстав залишення  позову без розгляду в господарському процесі чітко виділяються випадки, коли позов повинен бути залишений  без розгляду, а також випадки, коли  це питання вирішується  на розсуд суду.

Із  врахуванням обставин кожного конкретного  випадку суд може і не залишати позов без розгляду, а відкласти  слухання справи на певний строк. Обставини, що слугують підставою для залишення  позову без розгляду, - це завжди недоліки процесу, які можна усунути. Відповідно з цим визначаються процесуальні наслідки застосування даного інституту: позивач має право пред’явити позов на загальних підставах, якщо умови, що слугували підставою для  пред’явлення позову без розгляду, будуть усунені ( ст. 81 ГПК України). Залишення справи без розгляду свідчить про неправомірне виникнення процесу  внаслідок припущених позивачем  порушень. Тому пред’явлення позову, за яким провадження закінчилося без  винесення рішення, не впливає на хід строків позовної давності. Сторони  повертаються до процесуального стану, і хід строку позовної давності продовжується [7].

Про залишення заяви без розгляду виноситься ухвала, в якій можуть бути вирішені питання про розподіл між  сторонами судових витрат, про  повернення державного мита з бюджету, а також про стягнення штрафів, передбачених Господарським процесуальним  кодексом України.

Ухвала  про залишення позову без розгляду може бути оскаржена.

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ТА ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

 

Господарський процесуальний кодекс зберігає сукупність норм, що регулюють господарський  процес, а саме передбачає собою  досудове врегулювання господарських  спорів; підвідомчість та підсудність  спорів господарським судам; учасники судового процесу; докази; судові витрати; процесальні строки; подання позову; порушення провадження по справі та підготовка матеріалів для розгляду в першій нстанції; забезпечення позову; вирішення господарських спорів в першій інстанції; перегляд судових  рішень в касаційному порядку; перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом  України; перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за поновленими  обставинами; виконання рішень, ухвал, постанов; провадження у справах  за участю іноземних підприємств, організацій.

Аналізуючи  проблеми правового регулювання  вирішення господарських спорів в Україні, слід відмітити, що на сучасному  етапі розвитку ринкових відносин діяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого саморядування  та й самих суб’єктів господарювання не завжди належним чином сприяє становленню  цих відносин, що призводить до порушення  прав та охоронюваних законом інтресів суб’єктів господарювання [8].

Зрозуміло, що прийняті закони ніколи не бувають  цілковито узгоджені з практикою  їх застосування. Саме практика коригує  правові відносини та об’єктивно спонукає вносити зміни і доповнення до чинного законодавства. Як свідчить практика, положення чинного законодавства не завжди сприяють відновленню у громадян порушених прав та охоронюваних інтересів.

Так, ст. 5 нині діючого Господарського кодексу  України, визначає, що спори, які виникають  з договору перевезення та договору про надання послуг зв’язку, можуть бути передані на вирішення Господарського суду лише за умов додержання встановленого  порядку їх досудового врегулювання. Цілком обгрунтованою є вимога щодо договору, заснованого на державному замовленні. У цьому пріоритетному  випадку захищаються державні інтереси, і деталізація можливого вирішення  спору в досудовому порядку очевидна. Але яку особливість законодавці  знайшли в договірних відносинах про надання послуг з перевезення  чи надання послуг зв’язку, крім втрати оперативності вирішення спору Господарським судом [8].

Вбачається  також певна невиваженість при  внесенні змін до ГПК України.

Раніше  правова норма передбачала, що у  разі визнання боржником претензії  і неперахування ним коштів заявник  через 20 днів з дня отримання претензії  боржником міг звернутися з платіжною  вимогою до банку боржника про  безспірне списання боргу. Такий  порядок був доцільним, оскільки на поточному рахунку могли знаходитись  грошові кошти і це давало можливість задовольнити вимоги кредитора. Цей  порядок лише у виняткових випадках спонукав кредиторів звертатися до Господарського суду про зміну способу задоволення  вимог, передбачену ГПК, що в подальшому покладалося на державну виконавчу службу [9].

На перший погляд, у цьому є логіка: виконавча  служба покликана діяти згідно із Законом України “Про виконавче  провадження”. Проте, якщо звернутися до аналізу практики, то він засвідчить, що державні виконавці, враховуючи їхні обмежені штати, перевантаженість, відсутність  транспортних засобів, нерідко порушують  строки виконавчого провадження, необгрунтовано ухвалюють постанови про неможливість виконання рішень, щов подальшому стає цілком достатньою підставою для  судового оскарження. Все це спостерігалося ще до внесення змін до ГПК. Можна лише уявити, якою може бути якість виконавчого провадження, коли на виконавців додатково лягла велика кількість визнаних претензій. Та, крім цього, треба мати на увазі, що тепер усі рішення Господарського суду також виконуються державними виконавцями [9].