Розгляд спорів у залі господарського суду

Слід  звернути увагу й на статтю 59 ГПК  України. Арбітражний процесуальний  кодекс безальтернативно вимагав від  відповідача не пізніше ніж через  три дні після отримання ухвали господарського суду про порушення  провадженні по справі надати відзив на позовну заяву. Ст. 59 ГПК визначає, що відповідач має право після  одержання ухвали надіслати відзив. Отже, по-перше, за змістом правової норми відповідач може надати відзив, а може і не надати. По-друге, ГПК  не встановлює строку надання відзиву, оскільки це випливає з альтернативного  права; отже, відповідача може погоджуватись  чи не погоджуватись з позовними  вимогами іншими законним засобами. Однак, річ у тому, що консерватизм суддів у застосуванні правових норм дається  взнаки і вони постійно ухвалою вимагають  від відповідачів надсилати відзив на позовну заяву, посилаючись формально  на обов’язковість виконання вимог  суду з можливим подальшим застосуванням  санкцій. Вищому господарському суду України  слід звернути увагу на таку практику й надати відповідні роз’яснення.

Потребує  певного доопрацювання ч. 2 ст. 74 ГПК, де йдеться про порядок ведення  засідання. У правовій нормі підкреслено, що суддя оголошує склад суду та роз’яснює учасникам судового процесу  їхні права та обов’язки. Але ж  при цьому, якщо йти за змістом  статті, порушуються вимоги інших  правових норм ГПК. Адже цілком логічно, що спочатку суддя (колегія суддів) має впевнитися, чи є учасники процесу, чи мають вони стосунок до конкретної справи, чи наділені вони повноваженнями представників сторін або інших  учасників судового процесу, і лише після такої процедури оголосити  склад суду та роз’яснити учасникам  процесу їхні права та обов’язки [6].

Незрозумілим  є визначення, передбачене ГПК, як одна з підстав залишення позову без розгляду, якщо громадянин відмовився від позову, який було подано в його інтересах прокурором.

За змістом  статті невідомо, у якому статусі  виступає громадянин як учасник судового процесу при вирішенні господарського спору.

У розумінні  статті 1 ГПК право на звернення  до суду має лише фізична особа, яка  набула статусу суб’єкта підприємницької  діяльності без створення юридичної  особи. Якщо ж це громадянин як фізична  особа, то за положеннями, передбаченими  ГКП, вона позбавлена права на звернення  з позовом до господарського суду і може звертатись лише до місцевого  суду загальної юрисдикції. Можливо, мова йде про громадянина як кредитора  у справах про банкрутство: тоді це має бути конкретизовано у правовій нормі.

Цілу  низку питань викликає внесена до ГПК стаття 81-1. У частині першій правової норми записано, що у судовому засіданні, а також при огляді та дослідженні письмових або  речових доказів у місці їх знаходження складається протокол. Тобто правова норма мала б  визначати вимоги до змісту будь-яких видів протоколів як процесуальних  документів. І разом з тим за подальшими текстом визначені лише вимоги до змісту протоколу судового засідання.

Водночас  зазначена стаття ГПК надає Господарському суду право на здійснення аудіо-чи відеозапису  судового засідання. Сам факт такого дозволу є позитивним моментом судочинства  на сучасному етапі розвитку технологій, але правова норма констатує  таке право, не пердбачивши процесуального порядку застосування технічних  засобів, але за певних умов може спровокувати зазначених засобів (посилання на відеозапис, монтаж і т.п.). Щоб не допустити  подібного, необхідно ці вимоги виписати на зразок тих, що закладені у Кримінальному  процесуальному кодексі України  і апробовані багаторічною практикою  досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ [8].

Чинним  процесуальним кодексом передбачено  укладання мирової угоди сторін. Саме судова практика підтвердила необхідність застосування при вирішенні господарських  спорів мирової угоди, оскільки АПК  не передбачав цього, хоча фактично під  різними назвами господарські суди не застососували таку форму вирішення  спорів. І знову ж таки законодавець не подає вимог щодо змісту мирової  угоди, а це на практиці призводить до невизначеності: сторони укладають мирову угоду, як кому заманеться, а суд звертає увагу тільки на те, чи не обмежені права сторін судового процесу.

За результатами розгляду справи важливого значення набуває прийняте судом рішення  про вирішення господарського спору  по суті. При цьому ст. 82 ГПК наголошує, що у разі розгляду справи трьома суддями, суддя не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, яка згодом приєднується до справи [10].

Як свідчить судова практика, ця вимога була внесена  до АПК ще 13.05.97 і за аналогічним  змістом перенесена до ГПК. Однак  ні у 1997, ні у 2001 році не внесені уточнення, які б узгоджувалися із ст. 22 ГПК  про право сторін на ознайомлення з матеріалами справи. Але за відсутністю  посилань у правовій нормі необхідно  розуміти, що окрема думка не оголошується з прийняттям рішення по суті спору, а це обмежує права сторін.

Потребує  також уточнень ст. 85 ГПК щодо оголошення рішення набрання ним законної сили.

Відповідно  до оголошеної правової норми рішення  Господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного  строку: в одному випадку – з  дня його прийняття, тобто після  оголошення судом рішення у повному  обсязі після закінчення розгляду; в іншому, якщо за згодою сторін оголошені  тільки вступна та резолютивна частини  рішення, - з дня його підписання; іншими словами з дня підписання повного тексту рішення.

Якщо  взяти до уваги, що судді надається  ще п’ять днів на підготовку судового рішення після дня вирішення  спору, то постає питання: як визначити  день його підписання (сторона, яка  може бути незгодна з рішенням і  хоче звернутись зі скаргою до Апеляційного суду, повинна чекати, телефонувати, приїжджати та брати копію рішення  під розписку). Не всі сторони  перебувають за місцезнаходженням  Господарського суду; вони мають повертатися  за юридичною адресою, готувати апеляційну скаргу, обгрунтовуючи її додатковими  доказами, що також потребує часу, після  чого знову їхати до місцевого  Господарського суду зі скаргою, аби  він переслав матеріали. На все це потрібен додатковий час, якого може не вистачити для вчасного заернення до Апеляційного суду [6].

Є особливе питання, яке потребує уточнення  та приведення його у відповідність  з цілою низкою правових норм ГКП. Йдеться про види підсудності  справ господарським судам залежно  від наведених у кодексі підстав. Якщо виходити з положень статей 15 та 16 ГКП, ними передбачені територіальна  та виключна підсудності. Однак зазначений перелік не узгоджується з іншими правовими нормами кодексу, які  передбачають не тільки таке поняття, як предмет спору, а й такий  вид підсудності, як предметна підсудність.Звернімося хоча б до статей 26, 27, 80, 104, 111-7, 111-10, у  яких визначено предметну підсудність. Сам факт наявності таких неодноразових  законодавчих визначень спонукає до внесення до інституту підсудності  також предметної підсудності.

Слід  звернути особливу увагу на передбачений ст. 111-17 ГПК порядок перегляду  постанов Вищого господарського суду України Верховним Судом України  у касаційному порядку, який визначає, що перегляд має місце при згоді  хоча б одного судді на засіданні  колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України. Це не що інше, як пряме порушення конституційного  права суб’єктів господарських  правовідносин на судовий захист. Чому, власне, вирішення питання, порушити чи не порушити розгляд скарги (подання), має залежати не від закону, а  від згоди чиновника, хай навіть найвищого рангу, тоді як ст. 8 Конституції  України – це найвища судова інстанція, рішення якої є остаточним і оскарженню не підлягає. То ж як у державі  в цьому випадку мають бути захищені порушені права та охоронювані  законом інтереси, якщо законодавчо закріплена чиновницька воля [5].

Викладене торкається лише невеликої частки тих  положень Господарського процесуального кодексу України, які можуть і  повинні стати предметом широкого обговорення з метою подальшого вдосконалення його норм.

У процесі  діяльності господарюючих суб’єктів  між ними, між ними і державою в особі відповідних органів  виникають, функціонують та припиняються численні відносини. Ринковий механізм, як і будь-яке інше складне явище, не може розвиватися без зіткнень, конфліктів, що призводять до суперечностей між суб’єктами господарської діяльності.

Такі  суперечності між підприємствами, організаціями, державами та іншими установами називаються  господарськими спорами. Чинне законодавство  дозволяє господарюючим суб’єктам, щоб вони в досудовому порядку  вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів з іншою  стороною.

Відповідно  до загальної теорії права досудовий  або претензійний порядок врегулювання спорів – це сукупність заходів, які  підлягають здійсненню стороною, права  якої порушено, для безпосереднього  вирішення спору , що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів[5].

Деякі автори вважають, що досудове врегулювання господарських  спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права  яких порушені, для безпосереднього  вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові  права та інтереси, до звернення  з позовом до господарського суду[7].

Вирішення спору в досудовому порядку, іншими словами, це вирішення спору за допомогою  інституту претензії.

Претензія – це письмовий документ, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника  з вимогою відновити ці права  та інтереси буз втручання юрисдикційних  органів.[3].

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного  впливу на господарську діяльність з  боку контрагентів. Добровільне задоволення  претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора. В цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його додаткових витрат на судові видатки.

Досудовий порядок господарських спорів регулюється  Господарським кодексом України, Господарським-процесуальним  кодексом України, Цивільним кодексом України та іншими нормативно правовими  актами.

Але, порядок  досудового врегулювання спорів не поширюється  на спори: про визнання договорів  недійсними; спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств і організацій, які  не відповідають законодавству і  порушують права та охоронювані  законом інтереси підприємств і  організацій; спори про стягнення  заборгованості за опротестованими  векселями; спори про стягнення  штрафів Національним банком України  з банків та інших фінансово-кредитних  установ; спори про звернення  стягнення на заставлене майно[3].

Досудове  врегулювання господарських спорів, як стверджують науковці, має свої переваги та недоліки

Недоліки [9]:

- відсутність  можливості отримання акта преюдиційного характеру: ухвали чи рішення суду, в яких безпосередньо встановлюються факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин, наприклад, договірних, і, відповідно, дається юридична оцінка вчиненим діям (резолютивна частина рішення);

- немає  жодної гарантії на позитивне  вирішення конфлікту (за статистикою  всього лише 5% спорів вирішуються  в досудовому порядку);

- ймовірно, що винна сторона не відповість  у встановлений законом термін  на претензію або просто проігнорує  її. Це дасть їй можливість  затягнути вирішення спору й  виграти мінімум 2-3 місяці до  звернення до суду;

- претензійний  порядок дасть винній стороні  можливість спотворювати обставини  справи, перекручувати факти на  свою користь, давати неповний  перелік документів, приховувати  обставини справ й ухилятися  від відповідальності;

- визнання  або навіть часткове визнання  претензії ще не свідчить, що  вимоги будуть виконані.

Переваги:

- за умови  досудового врегулювання спору  немає потреби сплачувати державне  мито, витрати на інформаційно-технічне  забезпечення судового процесу,  у разі необхідності і витрати  на проведення експертизи. До  того ж за результатами розгляду  справи в суді можлива сплата  первинної суми, наприклад, штрафу, що визначався договором або  рішенням контролюючого органу;

- судовий  розгляд у першій інстанції  може зайняти 2-3 місяці й більше, крім того, не виключено, що  боржник-відповідач буде оскаржувати  рішення суду першої інстанції  в апеляційному порядку, а ця  процедура може зайняти ще  кілька місяців. Та й отримання  рішення суду, яке набрало законної  сили - ще не вирішення проблеми, оскільки його ще треба виконати, а цим займаються відділи державної  виконавчої служби. Тому від подання  позовної заяви до суду до  фактичного виконання отриманого  рішення можуть минути роки.

- сторони  вільні в обранні зручного  часу та місця для обговорення  та знаходження консенсусу. Більше  того, все може бути вирішено  за допомогою телефонного зв’язку,  інтернету, факсу тощо.

Отже, в  контексті господарського судочинства  досудове врегулювання спору має  як переваги, так і недоліки. Тому, досудове врегулювання господарських  спорів доцільно застосовувати лише тоді, коли суб’єкт господарювання впевнений в добросовісності  свого контрагента.

Крім  того, на сьогодні перед господарськими судами при вирішенні корпоративних  спорів постають численні правові проблеми, пов’язані з нечіткістю або і  відсутністю правового регулювання  правовідносин у цій сфері.

Після скасування державної монополії на засоби виробництва  набули поширення підприємства, засновані  на власності фізичних та/або юридичних  осіб. Внаслідок цього почали виникати нові, невідомі радянській правовій науці, відносини, зокрема, відносини, пов’язані  із заснуванням підприємств недержавних  форм власності та з реалізацією  управлінських і майнових прав засновників, учасників, акціонерів цих підприємств. Такі відносини, запозичивши іноземну термінологію, ми почали називати корпоративними (від терміна «корпорація», під яким розуміються недержавні компанії (підприємства)).