Історія створення та становлення служби зайнятості в Україні

2

Історія створення та становлення служби зайнятості в Україні

Як свідчить аналіз соціально-політичних процесів, що відбувалися й продовжують відбуватися у будь-якому суспільстві, проблеми праці, зайнятості та безробіття завжди знаходились у прямій залежності від кількох чинників - економічних реформ, структурних перебудов народного господарства, змін політичного ладу.

ХХ сторіччя з його суспільними катаклізмами - війнами, революціями та з породженими ними трансформаціями економіки - сповна продемонструвало увесь набір того, що супроводжує ринок праці в часи перемін.

Першу в Україні біржу праці, яка отримала назву Бюро праці, було відкрито в Києві у жовтні 1915 року Київським Воєнно-Промисловим комітетом разом із Комітетом Південно-Західного фронту Всеросійського Земського Союзу. Проте на той час ця біржа не була «класичною» - вона мала терміново вирішувати у першу чергу завдання, пов’язані із забезпеченням підприємств новими працівниками на заміну тим, що були мобілізовані на фронт, а вже потім - працевлаштовувати некваліфікованих робітників, підшукувати роботу для безробітних з числа біженців та військовополонених. 26 серпня 1917р. Київська міська дума постановила взяти Бюро праці у своє відання з усім наявним штатом та приміщенням по вул. Пушкінській, 20 та заснувати справжню Біржу праці.

Для організації боротьби з безробіттям Тимчасовий уряд Росії постановою від 19 серпня 1917 р., підписаною міністром-головою уряду О.Ф.Керенським /1881-1970/ та міністром праці М.І.Скобелєвим /1885-1938/, затвердив «Положення про Біржі праці». Відповідно до нього, біржі засновувались «з метою упорядкування попиту на працю та пропозиції праці» й поділялися на місцеві та обласні. Місцеві біржі відкривалися: у містах з населенням 50 тисяч жителів - за ініціативою міського самоуправління, а якщо менше - за розпорядженням міністра праці. Місцеві біржі повинні були реєструвати попит та пропозицію праці, надавати посередницькі послуги з наймання робітників, здійснювати статистичний облік, збирати відомості про стан місцевого трудового ринку, вживати інших заходів, що мали сприяти упорядкуванню попиту та пропозиції.

Управління місцевою біржею праці доручалося комітету, який створювався з рівного числа представників робітничих професійних організацій та роботодавців, а голову комітету призначала міська Дума. Для об’єднання дій та узгодження практичної діяльності місцевих бірж Міністерство праці створювало обласні біржі, до яких входили кілька місцевих. Послуги бірж праці були безкоштовними, але стосунки з тими підприємствами, де відбувалися страйки чи локаути, негайно припинялися.

На території України біржі праці, на додаток до вже діючої Київської, почали з’являтися ще до законодавчого затвердження Положення про них Тимчасовим урядом - на початку 1917 року. У березні-червні було створено Полтавську губернську мережу бірж праці, які почали працювати у Кременчуці, Кобеляках, Костянтинограді /Красноград/, Лубнах, Миргороді, Пирятині, Золотоноші, Гадячі, Зенькові, Переяславі, Прилуках, Ромнах, Хоролі та Лохвиці. Постанова Тимчасового уряду від 19 серпня 1917 р. прискорила процес створення бірж праці. У жовтні відкрилася біржа в Харкові, у листопаді - в Одесі, Катеринославі /Дніпропетровськ/, Черкасах, Херсоні, Миколаєві, в грудні - у Білій Церкві, Слов’янську, Кривому Розі, Єлизаветграді /Кіровоград/, Маріуполі, Мелітополі. У січні 1918-го запрацювали біржі в Бердичеві, Вінниці, Бахмуті, Луганську, Сумах, Бердянську, у лютому - в Ахтирці, Кам’янському /Кам’янськ-Шахтинський Ростовської області Росії/, Новозибкові /Брянська область Росії/, Новомосковську, в березні - у Житомирі, Юзівці /Донецьк/, Чернігові, Голті /Первомайськ Миколаївської області/, у квітні - в Олександрівську /Запоріжжя/, у травні 1918 року - в Кам’янці-Подільському та Проскурові /Хмельницький/.

1917 року та у перші місяці 1918-го в Україні було відкрито 48 бірж праці. У своїй діяльності вони керувалися Положенням, затвердженим Тимчасовим урядом Росії. Це відповідало Закону Центральної Ради від 25 листопада 1917 р., де зазначалося: «Усі закони та постанови, які мали силу на території Української Народної Республіки до 27 жовтня 1917 р., оскільки вони не змінені й не скасовані універсалами, законами та постановами Української Центральної Ради, мають силу й надалі як закони та постанови Української Народної Республіки».

У квітні 1918 року існувала тільки одна обласна /крайова/ біржа праці - Київська, яка об’єднувала 21 місцеву. Серед них - Полтавська, відкрита ще у 1916 році, Кременчуцька, заснована 22 березня 1917 р., Черкаська, започаткована 29 листопада 1917 року. Усього по Київській крайовій біржі у травні 1918-го було зафіксовано 31800 безробітних, з яких одержали роботу лише 8220 осіб. На Миколаївській міській біржі у лютому 1918 року зареєструвалися 2107 безробітних, найчисельнішу групу з яких становили металісти - 627 осіб. На Херсонській біржі переважали чорнороби - 2162 безробітні з 4663, або 46,4 відсотків. Київська міська біржа у травні мала такі показники: зареєстровано 17910 безробітних, серед яких 7433, або 41,5 відсоток - чорнороби, металісти - 31 відсоток, конторські службовці - 11 відсотків, хатня прислуга - 8 відсотків від загального числа тих, хто сподівався знайти роботу через біржу.

Проте за даними, якими оперували біржі праці, не можна було скласти правдиву картину безробіття в Україні, адже мали право реєструватися і реєструвалися далеко не усі. На початку 1918 року обрахункова чисельність безробітних була такою: Катеринослав - 40 тисяч, Київ та Одеса - по 20, Мелітополь - до 10 тисяч осіб тощо.

Контроль за діяльністю бірж як державних установ здійснювало Генеральне секретарство праці Української Народної Республіки /потім - Міністерство праці/. Воно знаходилося у колишньому особняку відомого цукропромисловця, благодійника і мецената Н.А.Терещенка /1819-1903/ - діда міністра Тимчасового уряду М.І.Терещенка /при наступних владах міністерство залишалося там само, а тепер у тій будівлі по бульвару Т.Шевченка,12 розміщується Музей Т.Г.Шевченка /.

Першим керівником відомства праці, затвердженим на посаді Центральною Радою 1 листопада 1917 р., був М.В.Порш /1879-1944/ - економіст, громадсько-політичний діяч, публіцист. З 11 січня 1918-го він одночасно очолював два міністерства - праці та військових справ. Микола Порш був відомий як автор робіт з економічної статистики України, що виходили друком, починаючи з 1905 року. Він одним з перших почав відокремлювати статистику України поміж загальних статистичних даних Росії, досліджував проблему визиску Російською імперією України та її значення в економічному піднесенні Росії.

Міністерство праці та в цілому Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки вважали боротьбу з безробіттям одним з нагальніших своїх завдань. Підвищення вартості робочої сили, запровадження 8-годинного робочого дня, розлад на транспорті, припинення постачання сировини та палива, а також інші причини призвели до того, що багато заводів і фабрик вимушені були скорочувати виробництво або закриватися зовсім. Внаслідок повного припинення воєнних дій відпала необхідність у продукції цілих галузей промисловості та в роботі багатьох військових і громадських установ. Але при цьому робочу силу не було залучено до мирної творчої праці.

Несподівана для народного господарства демобілізація вивільнила армію від солдат, але не повернула їх до роботи, якою вони займалися у мирний час. Ані уряд, ані земські та міські самоврядування перебудуватися не встигли, а тому на безробітних перетворилися ті, хто до того отримували свій заробіток з казенної каси. З метою якось зберегти робочі місця, міністр праці М.Порш видав наказ, у якому пропонував власникам підприємств «не робити без відому міністерства ліквідації підприємств», але така «сувора» пересторога не могла, ясна річ, вплинути на хід подій.

Вживаючи заходів щодо управління ситуацією з безробіттям, Центральна Рада 2 березня 1918 р. ухвалила статут про громадські роботи. У пункті першому зазначалося: «Задля боротьби із ростом безробіття, а також задля доцільного вжитку вільних робочих рук, котрі полишилися без роботи через демобілізацію промисловості та армії, видається цей статут про організацію необхідних для Держави і громадянства робіт». При Міністерстві праці утворювалась відповідна Рада на чолі з міністром або його заступником, яка мала координувати діяльність на місцях.

У Києві, наприклад, за рахунок громадських робіт запланували спорудити захисну дамбу проти повеней на Подолі та Оболоні, побудувати новий газовий завод, розширити гавань, закріпити грунт на схилах Дніпра, розпланувати кілька міських вулиць, виконати ремонти на мережах водопроводу та каналізації тощо. Реалізація усіх цих накреслених містом заходів могла надати роботу близько п’яти тисячам безробітних, але було потрібно 10 млн. карбованців. Проте брак коштів та часу не дозволив Центральній Раді реалізувати наміри на практиці.

З приходом до влади 29 квітня 1918 р. гетьмана Української Держави Павла Скоропадського /1873-1945/ курс на боротьбу з безробіттям в країні не змінився. Першим міністром праці у новому уряді став Ю.М.Вагнер /1865- ?/ - зоолог, дослідник фауни України, професор Київського політехнічного інституту.

Розуміючи необхідність системного підходу до справи, міністерство скликало 23-28 травня 1918 року Всеукраїнську нараду завідуючих та інструкторів бірж праці.

Спираючись на вже набутий досвід боротьби з безробіттям, учас- ники наради проголосили такі основні висновки:             

- держава повинна неухильно виявляти ініціативу щодо покращання умов праці та створення нових робочих місць на своїх підприємствах; - уся потреба держави у робочій силі повинна задовольнятися тільки через біржі праці;

- державне страхування - це єдиний засіб боротьби з безробіттям;

- біржі праці не можуть безпосередньо брати участь у наданні безробітним продовольчої та іншої допомоги, але їхні представники повинні входити з правом вирішального голосу до контролюючого органу, який визначає право безробітних на допомогу;

- обласним біржам праці необхідно зосередитися на організації мережі місцевих бірж праці та реєстраційно-кореспондентських пунктів.

Всеукраїнська нарада звернулася з заявою стосовно гарантій діяльності бірж праці, у якій говорилося: «Заслухавши повідомлення з місць про похід відновлених дореволюційних самоврядувань на біржі праці, нарада висловлює свій протест проти утисків на такі важливі й для держави, й для суспільства соціальні інститути. Нарада вважає необхідним, щоб Міністерство праці не дозволило розвалитися установам, що виникли, та вжило активних кроків до забезпечення на місцях усіх гарантій, передбачених законом 19 серпня 1917 року».

У травні 1918-го в Україні здійснювали діяльність вже 62 місцеві та три краєві біржі праці - у Києві, Харкові, Одесі. Але закон про самі краєві біржі праці з’явився пізніше - 26 листопада. Ним визначалося, що «краєві біржі праці, діяльність яких обнімає одну або декілька губерній, засновуються Губернськими Земськими Зібраннями по їх власному почину або по загаданню Міністерства праці». Їхнє завдання полягало в об’єднанні, обопільному порозумінні та загальному керуванню місцевими біржами.

Київська крайова біржа була формально заснована у березні 1917-го, але практично розпочала свої дії лише 7 жовтня того року. Вона призначалася для обслуговування Київщини, Полтавщини, Волині, Поділля та Чернігівщини, і кількість місцевих, що входили до сфери впливу крайової, збільшилась до 25 бірж. По Київській міській за перше півріччя 1918 року було зафіксовано 12254 пропозиції праці при попиті - 5723 місця. Направлення на роботу отримали 6549 осіб, але фактично прийняли тільки 3001 особу, або 24,5 відсотка. На Полтавській біржі цей показник дорівнював 30 відсоткам.

За оцінками Міністерства праці, загальна кількість безробітних в Україні в червні 1918 року становила 200 тисяч й реально, на думку фахівців-економістів, загрожувала ближчим часом зрости до півмільйона. За таких умов єдиним вірним рішенням було широке запровадження громадських робіт. Тому міністр праці Ю.М.Вагнер звернувся до уряду з пропозицією асигнувати у 1918 році для цієї мети 100 млн. карбованців. У доповідній записці міністр зазначав, що це - терміновий тимчасовий захід, поки не буде розроблено загальної програми боротьби з безробіттям. Міністерство вже мало кілька десятків конкретних проектів на суму 630 млн. крб., з яких на 30 мільйонів було відхилено, на 65 - схвалено і на 535 млн. крб. розглядалися фахівцями.

Серед поданих тоді пропозицій на проведення громадських робіт був проект вирішення проблеми місцевості Звіринець у Києві, де 6 червня 1918-го стався катастрофічний вибух артилерійських складів, що залишалися з Першої світової війни. На Звіринці та прилеглих вулицях було зруйновано близько 900 будівель, а кількість загиблих та поранених перевищила 1000 осіб. Постраждали також Свято-Троїцький та Видубицький монастирі.

Урядом гетьмана Скоропадського було вирішено, що житло у цьому районі не відновлюватиметься, а натомість буде зведено комплекс будівель вищих державних органів влади, урядових установ та наукових і культурно-просвітницьких закладів. Але влада гетьмана Скоропадського, яка приймала такі перспективні рішення, виявилась надто нетривалою /29 квітня-14 грудня 1918 р./, а тому плани не здійснилися.

В останні два місяці Гетьманату міністрами праці були: М.А.Славинський /1868-1945/ - громадсько-політичний діяч, публіцист, поет, потім в еміграції - професор українських інститутів /у 1945 р. заарештований в Празі, вивезений до СРСР, де загинув у в’язниці/; з 23 серпня посаду товариша /заступника/ міністра, а потім міністра праці займав В.А.Косинський /1864-після 1921/ - економіст, фахівець з аграрних відносин, професор Київського політехнічного інституту.

Кожній черговій владі залишалися в спадок усі ті ж самі проблеми, породжені війною, політичними змінами та розладом народного господарства. Треба було розв’язувати їх й затвердженому 20 листопада 1918 р. Відділу праці при Тимчасовому Робітничо-Селянському Уряді України. У питаннях безробіття політика нової Української Соціалістичної Радянської Республіки базувалася на законі Радянської Росії про біржі праці від 31 січня 1918 року. Відповідно до нього біржі переходили під завідування профспілок й засновувались у містах з населенням тепер вже не менше 20 тисяч жителів. Управління передавалося комітетам, де більшість належала представникам робітників. Таким чином біржі праці перетворювались в органи професійного робітничого руху, що діяли в інтересах робітничих організацій.

В «Обов’язковій постанові для усіх торгово-промислових підприємств, контор, фабрично-заводських комітетів, організацій, урядових, громадських та приватних установ та приватних наймачів про наймання робітників та службовців», підписаній 14 січня 1919 р. завідуючим Відділом праці Уряду України Б.Й.Магідовим, визначалося: «Наймання робітників та службовців має здійснюватись виключно через міські біржі праці. Наймання робітників через агентів та посередників забороняється. Усі приватні контори та бюро з наймання службовців та робітників з моменту опублікування цієї постанови скасовуються».