Історія створення та становлення служби зайнятості в Україні

У свою чергу, скорочення ринку збуту через дорожнечу призвело до затоварення, згортання промислового виробництва та масового звільнення робітників. Отже, перед радянською владою постала задача відновити рівновагу у розвитку основних секторів економіки держави, зблизити ціни на промислову та сільськогосподарську продукцію, створити нові робочі місця, особливо в легкій промисловості, яка у значній мірі працювала саме на селян, але найголовніше - розширити виробництво засобів виробництва як основи «соціалістичної індустріалізації».

У 1929 році ХI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив перший п’ятирічний план розвитку народного господарства Української Соціалістичної Радянської Республіки на 1928-1932 роки. Його було складено відповідно до директив ХV з’їзду ВКП/б/ і Х з’їзду КП/б/ України. Розробники першої п’ятирічки у своїх розрахунках виходили з визнання поки що досить тривалого характеру безробіття у містах та наявності сільського перенаселення. Але ними вже створювались передумови для того, щоб «соціалістичний план трудових ресурсів» починав витискання ринку праці з його природних позицій, усуваючи від функцій розподілу та перерозподілу робочої сили у народному господарстві.

Наступне скасування ринку праці було вирішальним кроком на шляху становлення спільності праці й мало виключний вплив на усі подальші суспільні процеси в країні. Саме від цього почалося впровадження безтоварної утопії казарменого соціалізму, яка породила небачену досі тоталітарну систему соціально-трудових відносин. Новий, плановий спосіб організації праці передбачав, перш за все, ліквідацію соціально-правового статусу безробіття та органів її регулювання: бірж праці, посередницьких підрозділів, а також самого поняття соціальних гарантій та допомоги безробітним. Процес ліквідації безробіття як об’єктивного явища вилився у націоналізацію та закриття усіх приватних та більшості кооперативних підприємств, в реорганізацію промислової та споживчої кооперації. Одночасно йшла колективізація - з розкуркуленням, конфіскаціями, неможливими податками, висиланням у віддалені райони нового освоєння, на будови народного господарства, вугільні шахти, лісозаготівлю тощо.

«Соціалістичний план» владно вступав в управління економікою країни, у тому числі й зайнятістю населення. Відповідно до постанови Української Економічної Наради від 7 лютого 1929 р. у терміновому порядку було почато реорганізацію Центрального Комітету боротьби з безробіттям та його місцевих органів. Комітет перетворювався на державно-громадський орган при УЕН і позбавлявся будь-яких оперативних функцій. Про матеріальну та адресну трудову допомогу безробітним, про безкоштовні обіди, гуртожитки та усе інше, чим опікувались комборбези, мови вже не було.

3 березня 1930 р. Наркомат праці СРСР направив на місця розпорядження «Про реорганізацію роботи органів праці в галузі надання трудової допомоги безробітним». У документі йшлося, що усі вони перетворюються на учбові центри та школи-фабрики для підготовки робочих кадрів, яких бракувало для потреб широко розгорнутої індустріалізації. Після закінчення навчання нові та перекваліфіковані робітники використовувались у плановому порядку й змінити місце роботи за направленням самовільно не могли.

Колишню боротьбу з безробіттям було замінено боротьбою з плинністю кадрів, а біржі праці перетворювались на територіальні управління кадрів. Вони мали забезпечувати народне господарство робочою силою, здійснювати її планове перекидання та перерозподіл у необхідних для держави напрямках.

Одначе в контрольних цифрах розвитку народного господарства СРСР на 1930/31 рік безробіття усе ще передбачалося, і за станом на 1 серпня на обліку бірж праці в цілому в СРСР перебувало 633 тисяч безробітних. План складався заздалегідь, але тепер відношення до безробіття змінилося. Нове керівництво Наркомату праці /наприкінці липня 1930 року наркома М.О.Угланова /1886-? / замінив А.М.Цихон /1887-1939/ чітко додержувалось партійних настанов у цьому питанні. 23 серпня 1930 р. колегія Наркомпраці СРСР постановила:

«Безробітні, які перебувають на обліку біржі праці, є наслідком неправильної роботи бірж праці та ненадіслання безробітних на роботу та перекваліфікацію. Колегія констатує абсолютну відсутність безробіття, а тому вважати за необхідне роботу органів праці перебудувати у бік їхньої безпосередньої участі в організації праці на виробництві та підготовці кадрів кваліфікованої робочої сили, для чого у найкоротший термін біржу праці докорінно реорганізувати. Запроектовані в контрольних цифрах на 1930/31 рік 408 тисяч безробітних та 30 млн.рублів на видачу допомоги цим безробітним вважати за невірне, а тому скасувати».

Відтак було відмінено усі пільги зареєстрованим на біржі, окрім негайного безвідмовного направлення на роботу незалежно від віку, місця проживання, наявності відповідної професії. У листопаді 1930 року Наркомпраці СРСР ухвалив постанову про розширення кола осіб, які підлягають реєстрації управліннями кадрів, реорганізованими з колишніх бірж праці. Тепер реєструвалися усі безробітні члени профспілки, а також нечлени, якщо вони не були позбавлені права обирати до Рад. Реєстрація здійснювалась у найближчому до місця проживання управлінні кадрів, а направлення на роботу - не пізніше трьох днів від дня реєстрації /демобілізовані з армії - того ж дня/.

Планове забезпечення народного господарства робочою силою здійснювалось територіальними управліннями кадрів на підставі заявок господарських органів. Для цього підприємства та установи подавали плани своєї потреби у робочій сили та плани її покриття.

Спираючись на усі ці реорганізації останнього часу, московська газета «Правда» у святковому номері 7 листопада 1930 р. проголосила: «Пролетаріат СРСР у союзі з трудовим селянством під керівництвом ВКП/б/, розбиваючи класових ворогів та їхніх підголосків, у запеклій боротьбі за соціалізм добилися цілковитої ліквідації безробіття в СРСР». Політично безробіття не вписувалось у створювану більшовиками систему праці, а тому її було командно «ліквідовано» і ринок праці офіційно «закрито». Безробітних тепер можна було примусово залучати до виконання невідкладних робіт.

Проте навіть після «ліквідації» безробіття офіційна статистика продовжувала збирати дані про безробітних. Ті ж із них, хто були «вичищені» зі списків зареєстрованих на біржі, намагалися знайти справедливість, надсилаючи скарги до Наркомату праці у сподіванні на відновлення та повернення права на допомогу. У 1931 році в місті Києві з населенням 539 тисяч на обліку було 17774 безробітних, або 3,3 відсотка, в Одесі з 477 тисяч населення не мали роботи 21786, або 4,6 відсотка, у Дніпропетровську - 4046 безробітних з 323 тисяч, в Черкасах - 2542 безробітних, або 6,5 відсотків усього населення міста.

Це була, мабуть, остання на той час звітність про стан безробіття в Україні. Восени 1931 року, виконуючи директивні настанови, відділи праці перебудовували свою роботу на нові соціалістичні рейки - «у напрямках проведення нагляду та контролю за організованим набором робочої сили самими господарниками, за плановою підготовкою кадрів та за правильною організацією праці». Це, як зазначалося у доповіді Київського міського відділу праці, випливало «з історичної промови тов.Сталіна на нараді господарників».

Проте, після виключення ринку праці та безробіття з системи регулювання суспільно-трудових відносин, відділи праці не зуміли виконати покладені на них завдання - організувати прямий розподіл та перерозподіл трудових ресурсів. З 19 вересні 1933 р. Наркомат праці УСРР й відділи на місцях були ліквідовані та злилися з Всеукраїнською Радою професійних спілок та її місцевими підрозділами. На порядку денному стояли інші методи управління суспільною працею.

Ще два роки перед тим у Москві обговорювалось питання залучення робочої сили в народне господарство шляхом організованого набору. 30 червня 1931 р. вийшла постанова ЦВК та Раднаркому СРСР про відхідництво. Нею передбачалися пільги для колгоспників, щоб стимулювати і зацікавити їх йти «у відхід» /на заробітки/ у міста - в промисловість, будівництво, транспорт. При розподіленні врожаю у колгоспах його частина обов’язково виділялася для забезпечення колгоспників-відхідників, їхнім родинам надавався інвентар для обробки города нарівні з працюючими у колгоспі, була й інша допомога. Колгоспам заборонялося затримувати людей, створювати їм штучні перепони. Керівники промислових підприємств були зобов’язані забезпечувати відхідників житлом, продовольством, оплачувати переїзд. В результаті чисельність робітників та службовців в СРСР збільшилась з 14,5 млн. у 1930-му до 19 мільйонів у 1931 році.

Спочатку організованим набором займався Наркомат праці, а невдовзі після того, як у 1933 році його ліквідували, постало питання про орган, який би керував оргнабором. Це було необхідно, бо процес пішов хаотично, без знання фактичного становища у конкретних колгоспах, із залученням великої кількості вербувальників від різних наркоматів, які конкурували між собою в боротьбі за колгоспника-відхідника, та з іншими неузгодженостями. Справа затягнулася, і тільки 21 липня 1938 р. постановою Раднаркому СРСР був встановлений докладний порядок організованого набору населення. Ним тепер опікувалася відповідна комісія при Економраді. З 1939 року за кожною областю були закріплені одне-два відомства, діяв невеликий штат уповноважених.

На території України ще продовжувались воєнні дії, коли 11 вересня 1943 р. почало працювати Бюро з обліку та розподілу робочої сили при Раднаркомі УРСР. В грудні 1946 року воно було реорганізоване в Українське республіканське управління Міністерства трудових резервів СРСР, а наступного року - в Головне управління ремісничих, залізничних училищ та шкіл фабрично-заводського навчання УРСР Міністерства трудових резервів СРСР.

У цей період державна політика у галузі зайнятості реалізовувалась через оргнабір та профпідготовку. Так, народногосподарським планом на 1948 рік по Українській РСР передбачався організований набір для промисловості, будівництва та транспорту 116350 робітників. Плановий призов молоді на навчання у ремісничих училищах та школах становив 318165 учнів. Проте статистика свідчила, що далеко не усі випускники цих навчальних закладів потім працювали на робочих місцях. Так, у 1946 році з училищ вийшли 99338 молодих робітників, а залишились на виробництві тільки 43743, у 1947-му з 170443 випускників поповнили робітничий клас лише 59865. Решта використали навчання просто як законний спосіб виїзду з села.

У травні 1953-го на базі відділу оргнабору Головного управління союзного Міністерства трудових резервів було створене окреме Головне управління організованого набору робітників при Раді Міністрів УРСР. Паралельно з вересня 1944 року діяло при Раднаркомі /з березня 1946 р. - при Раді Міністрів/ УРСР Управління в справах евакуації та розселення українського та польського населення. 1951 року воно реорганізувалося у Переселенське управління при Раді Міністрів УРСР, у 1953-му увійшло до складу Міністерства сільського господарства, через рік - знову у підпорядкуванні Ради Міністрів.

1 серпня 1955 р. в результаті об’єднання Головного управління оргнабору робітників та Головного переселенського управління було створено Головне управління організованого набору робітників та переселення при Раді Міністрів УРСР. Його наступником став створений постановою Ради Міністрів УРСР №116 від 18 лютого 1967 р. Державний комітет Ради Міністрів УРСР з використання трудових ресурсів. Його завдання полягали у перепідготовці робітників та їх перерозподілі відповідно до потреб виробництва, у працевлаштуванні населення, в оргнаборі та переселенні робочих кадрів.

Наступним своїм рішенням Рада Міністрів /постанова №353 від 18 грудня 1976 р./ реорганізувала цей комітет у Державний комітет Ради Міністрів УРСР по праці. Функції та обов’язки відомства розширились: заходи щодо раціонального використання трудових ресурсів, покращання умов праці, сприяння соціалістичному змаганню, підвищення кваліфікації робочих кадрів, а також наукові дослідження з проблем праці та соцзабезпечення.

Указом від 20 липня 1978 р. Президія Верховної Ради УРСР підвищила статус комітету - він був названий Державним комітетом Української РСР по праці. Через 10 років до сфери діяльності відомства додалися соціальні проблеми і його нові завдання було визначено постановою Ради Міністрів УРСР від 26 липня 1988 р. «Про перебудову діяльності та організаційної структури Державного комітету УРСР по праці і соціальних питаннях».

Через два роки Державний комітет по праці був перетворений у Міністерство праці УРСР, напрямки його роботи та структура затверджені постановою Ради Міністрів УРСР від 13 вересня 1990 р. №252. Зокрема, Республіканський центр по працевлаштуванню, перенавчанню і профорієнтації населення було перейменовано у Республіканський центр зайнятості і профорієнтації населення при Міністерстві праці УРСР.

Невдовзі розпочався новий етап у діяльності Міністерства праці та його підвідомчих організацій. Він був окреслений постановою Ради Міністрів УРСР від 21 грудня 1990 р. №381 «Про створення державної служби зайнятості в Українській РСР».

Перехід до ринкових відносин, що супроводжувався змінами у галузевій структурі народного господарства та ліквідацією збиткових виробництв, вимагав широкомасштабного перерозподілу працівників та поліпшення якості їх підготовки. Для цього було необхідно перебудувати діючу службу працевлаштування шляхом створення централізованої структури державних органів, які б комплексно вирішували питання, пов’язані з регулюванням зайнятості населення, його професійною орієнтацією, працевлаштуванням та соціальною підтримкою тимчасово непрацюючих. Рада Міністрів УРСР визнала за доцільне створити в системі органів по праці Української РСР на базі існуючої служби працевлаштування державну службу зайнятості в складі республіканського, обласних, районних, міських та районних у містах центрів зайнятості. Республіканський центр зайнятості і профорієнтації населення при Міністерстві праці перетворено у Республіканський центр зайнятості Міністерства праці.

З метою реалізації Закону України «Про зайнятість населення», введеного в дію постановою Верховної Ради УРСР від 1 березня 1991 року, Кабінет Міністрів УРСР своєю постановою від 24 червня 1991 р. №47 затвердив положення про державну службу зайнятості, про державний фонд сприяння зайнятості населення, про порядок реєстрації безробітних та виплати їм матеріальної допомоги, про організацію оплачуваних громадських робіт, про контроль за додержанням законодавства про зайнятість населення.