Історія створення та становлення служби зайнятості в Україні

Згідно з наступними рішеннями, бюро праці окремих профспілок увійшли до складу місцевих бірж як професійні секції, було підтверджено їхню монополію на здійснення посередництва, визначено загальні правила регулювання ринку праці, налагоджено облік безробітних, запроваджено статистику безробіття та повну гласність про роботу органів працевлаштування.

Держава надала біржам праці право контролю за обов’язковими щоденними відмітками зареєстрованих безробітних, які отримували допомогу по соціальному страхуванню. На біржі праці покладалися функції територіального перерозподілу робочої сили у разі народногосподарської необхідності. Керівництво діяльністю бірж здійснювали відділи праці Народного комісаріату праці, заснованого 20 січня 1919 р. та відповідні відділи на місцях. Це забезпечувало цілісність державної політики зайнятості.

Так, Київський обласний комісар праці Б.Каган наказом від 14 березня 1919 р. нагадував підприємцям, що «будь-яке звільнення робітників та службовців повинно відбуватися, згідно з декретом Наркомпраці Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду УСРР, обов’язково через фабрично-заводські комітети та професійні спілки». 21 березня комісар Каган видав ще один наказ: «Нагадую, що відповідно до декрету Раднаркому прийом службовців до державних установ та наймання робітників та службовців на фабрики, заводи, майстерні здійснюється виключно через міську біржу праці».

26 квітня 1919 р. голова Раднаркому УСРР Х.Г.Раковський /1873-1941/ та призначений наркомом праці Б.Й.Магідов підписали декрет, яким затверджувалось «Положення про районні Біржі праці». Воно мало багато спільного зі статутами попередніх обласних та краєвих бірж, але разом з тим одержавлювало ці органи працевлаштування. Районні біржі праці, зазначалося у декреті, створювались відділом ринку праці Наркомату праці «з метою успішного розподілу робочої сили та координування діяльності місцевих бірж в однорідних економічних районах». Структурно біржі складалися з трьох відділів - розподільчо-позаміського, місцевого та обліково-статистичного. У тих випадках, коли в пунктах заснування районної біржі праці вже існувала місцева біржа, вона об’єднувалась з районною, створюючи її місцевий відділ. Управління районною біржею покладалося на колегію у складі п’яти представників від місцевих об’єднань профспілок, по одному - від губернської або місцевої Ради робітничих депутатів та губернського або місцевого раднаргоспу. Загальне керівництво здійснював відділ праці місцевої Ради. Цікаво, що відділи районної біржі мали фінансуватися з різних джерел: місцевий відділ - з бюджету місцевої Ради, позаміський та статистичний - центральною владою.

Діяльність самих відділів праці місцевих Рад визначалася декретом Раднаркому УСРР від 14 червня 1919 року. Їхнє призначення полягало у «всебічному обслуговуванні інтересів праці та проведенні у життя заходів, що випливають з діючих законів про працю». До обов’язків відділів відносилась організація бірж праці та облік робочої сили через них. У червні 1919-го, за даними Київської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Таврійської, Херсонської, Подільської та Волинської губерній, було зареєстровано 286285 безробітних, а направлено на роботу лише 72802 особи. У порівнянні з березнем кількість безробітних збільшилась на 104 тисячі.

15 червня 1919 р. у Києві відкрився черговий Всеукраїнський з’їзд завідуючих біржами праці. Серед його керівників були колишній завідуючий Харківською біржею, а нині відповідальний працівник Наркомпраці Л.І.Гінзбург, завідуючий відділом ринку праці Наркомату М.М.Сидоренко. У своїх виступах вони тепер вже відзначали, що «з переходом влади до рук Рад змінюється й роль бірж у державі». Замість «права на працю» висувається новий принцип - «хто не працює, той не їсть», праця стає обов’язковою. Ніхто не має права відмовлятися від роботи, яка йому пропонується, тому що кожний громадянин повинен віддати державі на той або інший термін свою працю. Запроваджується трудова повинність з примусовими заходами для тих, хто ухиляється від праці.

Разом з тим, на з’їзді зазначалося, що протекціонізм при прийомі на службу охопив радянські установи. Тому до питання контролю за найманням працівників через біржі праці необхідно підходити «не тільки з точки зору достовірності обліку та розподілу робочої сили, але й заради «чистки» радянських установ від елементів, які не відповідають своєму призначенню». Учасники з’їзду особливо підкреслювали, що «біржі праці у Радянській державі повинні бути єдиним органом постачання народного господарства усім без винятку робітничим складом».

На з’їзді було розглянуто проект Всеукраїнської мережі бірж праці. Вона мала складатися з семи районних бірж - Київської, Полтавської, Катеринославської, Рівненської, Одеської, Юзівської, Харківської - та 190 місцевих /це лише на дві більше, ніж свого часу планувалося відкрити в Українській Державі при гетьмані П.Скоропадському/. За станом на 15 червня 1919 р. в Україні діяли 57 місцевих бірж у великих та малих містах - з населенням від 639 тисяч у Києві до 8,6 у Костянтинограді. За їхніми даними, загальна кількість безробітних у республіці становила близько 290 тисяч, пропозицій було 114 тисяч місць і фактичних направлень на роботу - 73 тисячі. Тільки на одній Харківській міській біржі на облік стали 9763 безробітних, у тому числі 2843 конторських службовців.

У Києві, за відомостями Бюро робітничої статистики Ради професійних спілок, на 1 травня 1919 р. членами профспілок були 76476 робітників. Серед них: металістів та працюючих на міському трамваї - 12035, деревообробників - 2444, працівників друкарської справи - 5800, будівельників - 2500, робітників з обробки шкіри - 2180, пошиття одягу - 4200, ювелірів та годинникарів - 689, перукарів - 747, кінопрацівників - 514, оркестрантів - 1020, службовців торгово-промислових, кредитних, страхових та громадських установ - 9500, працівників ресторанів та готелів - 6100, кур’єрів - 3000, двірників, сторожів та швейцарів - 3575, хатньої прислуги - 4265 тощо. З цієї загальної кількості мали право на соціальне страхування за чинними законами лише 37946 осіб. Також вибірково надавалася допомога й безробітним.

У березні 1919-го Київська міська біржа праці, яка до того розміщувалась по вул.Пушкінській,20 /будинок знесено у зв’язку з будівництвом станції метро «Театральна»/, перейшла на Хрещатик,58 /тепер тут інший будинок/. За тією ж адресою знаходилась Міська каса страхування по безробіттю. З 26 квітня вона почала видавати талони на пільгові та безплатні обіди. Пільгові, з доплатою 2 руб., отримували усі безробітні, зареєстровані на біржі праці, з четвертого дня запису. Для цього вони повинні були подати до каси квиток біржі з щоденною відміткою про явку та посвідчення з місця останньої роботи, а той, хто мав родину, - ще й довідку домового комітету. У виняткових випадках за окремими посвідченнями профспілок надавалися безкоштовні обіди, але кількість їх була вкрай обмеженою.

Декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів від 10 червня 1920 р. було затверджене Положення про Всеукраїнський комітет з загальної трудової повинності /Укркомтруд/. Його підписали голова Всеросійського ЦВК М.Калінін, голова Раднаркому РСФРР Вл.Ульянов /Ленін/ та голова Всеукраїнського ЦВК Г.Петровський. Основні завдання Комітету полягали у проведенні трудових мобілізацій на території Української СРР, у погодженні дій губернських комітетів, контролі за точним та своєчасним виконанням місцевими комітетами усіх покладених на них задач, у регулюванні перекидання кваліфікованої та некваліфікованої робочої сили на території УСРР. Всеукраїнський комітет мав звітувати перед Головним комітетом з загальної трудової повинності при Раді Праці та Оборони РСФРР.

Перший радянський Кодекс законів про працю, прийнятий у грудні 1918 року, мав у своїй основі Закон про трудову повинність - їй присвячувався перший розділ Кодексу. Місцеві Ради депутатів отримали право примусового залучення до виконання робіт усіх зобов’язаних трудовою повинністю. У 1920 році Всеукраїнським комітетом, на підставі постанов Ради Праці та Оборони, було проведено кілька мобілізацій працеспроможного населення за професійним принципом. Того року мобілізовувались залізничники, будівельники, гірники, фахівці шкіряної справи, працівники водного транспорту та зв’язку, нафтовики, медичні працівники, перукарі, бондарі, бухгалтери, рахівники та інші.

З метою попередження самовільного звільнення з роботи Всеукраїнською комісією з боротьби з трудовим дезертирством було розроблено інструкцію, у якій говорилося: «Правом на забезпечення по безробіттю користуються усі громадяни, які шукають роботу через підвідділи обліку та розподілу робочої сили, за винятком тих, хто залишили роботу самовільно, відмовились без поважних причин від запропонованої роботи, звільнені за недбайливе ставлення до роботи, дезертири війни та праці».

Вільне наймання робочої сили було заборонене й повністю припинялося, а масове залучення населення до натуральних повинностей, головним чином для виконання некваліфікованих підсобних робіт, стало нормою регулювання трудових ресурсів та формою забезпечення повної зайнятості. У листопаді 1920-го місцеві відділи праці були ліквідовані - вони злилися з Комітетами з трудової повинності. Таким чином, в епоху військового комунізму робоча сила перетворилася на державну власність, відбулася суцільна мілітарізація праці на виробництві.

Окрема постанова Головкомтруда РСФРР, який очолював Ф.Дзержинський, стосувалася працівників мистецтв: вони залучалися до трудової повинності не поодинці, а усім колективом одночасно. Звільнялися від робіт лише ті, «для яких важка фізична праця могла відбитися на втраті їхньої професійної працездатності, відповідно до спеціального списку професій». Постановою передбачалося також ще одне послаблення: «Усі висококваліфіковані працівники мистецтв використовуються, при можливості, за своєю спеціальністю».

Наприкінці 1920 року звичні вже мобілізації та постійні суботники вважалися нормою у новій соціалістичній «країні Рад». Безробітні формально зникли: багато хто вважав за краще просто відсиджуватись «на роботі без роботи» в очікуванні чергового призову.

Постановою від 6 квітня 1921 р. за підписом заступника голови Раднаркому УСРР В.Я.Чубаря /1891-1939/ на території України було поширено дію підписаної В.Леніним постанови Ради Праці та Оборони «Про передачу трудових частин Наркомпраці». Цією постановою Наркомату праці надавалося право «з метою досягнення планомірності у справі забезпечення народного господарства робочою силою та організаційного використання трудових сил, що вивільнюються у зв’язку з закінченням бойових дій на фронтах», створювати трудові частини. До Наркомпраці з 1 травня 1921 р. також переходили існуючі трудові армії та частини. Постановою було визначено, що «трудові частини Наркомпраці призначаються для задоволення потреб робочої сили усіх господарських органів Республіки і разом з тим служать організаційними та перепускними органами Наркомпраці для тих, хто мобілізується для трудової мети». З 3 червня 1921-го в Україні почала діяти постанова Раднаркому РСФРР «Про трудове дезертирство». Нею визначалося, що дезертирство - це ухилення від обліку або реєстрації, які призначалися органами, що оголошували трудові мобілізації. Покаранням була примусова робота до одного місяця з ув’язненням у концтаборі.

Проте вже було зрозуміло, що військовий комунізм повністю вичерпав свої можливості щодо організації виробництва та регулювання трудового ринку. Політика конфіскацій, вилучень та розкладок призвела до повної розрухи та викликала спротив у різних верствах населення. Тому Х з’їзд РКП/б/, який відбувся у березні 1921 року, оголосив про завершення періоду військового комунізму та перехід до нової економічної політики - «непу».

Для повернення трудової активності треба було негайно створити умови для зацікавленості трудящих у власній праці, звільнити їх від військово-адміністративного примусу. Зміни стосувалися й політики у галузі зайнятості.

Структурні перетворення в економіці, природно, спричинилися до появи безробіття серед тих, кому раніше було гарантовано стабільну зайнятість у розбухлих державних установах. У результаті разом з відновленням товарно-грошових відносин почав створюватися ринок праці. Якщо, наприклад, у Києві за переписом 1920 року було зафіксовано 5266 безробітних, то у 1923-му - 27611, або у 5,2 рази більше. За цей самий період кількість службовців зменшилась з 48593 до 39755 та ремісників і кустарів - з 38914 до 23138 осіб. Пролетаризація широких мас ремісників і міщанства та повернення промислових робітників до міст сприяли збільшенню армії незайнятих людей.

11 вересня 1922 р. Раднарком УСРР затвердив «Заходи щодо надання допомоги безробітним». Тим з них, хто мав право на отримання допомоги за соціальним страхуванням по безробіттю, надавалися пільги з квартирної плати і забезпечення паливом, вони не сплачували за комунальні послуги та медицину, їм надавали трудову допомогу, залучаючи, коли траплялася можливість, до масових некваліфікованих робіт.

У березні 1922-го Наркомат внутрішніх справ УСРР розіслав губернським відділам комунального господарства, які на ті часи входили до складу НКВС, циркуляр стосовно організації громадських робіт:

«Зростаюче безробіття та рух робітників з губерній, що голодують, викликають необхідність організації найближчим часом на місцях загальнокорисних робіт для залучення безробітних. Головкомунгосп пропонує терміново потурбуватися щодо розробки програми громадських робіт. На цих роботах треба використовувати мінімальну кількість матеріалів та технічних пристосувань з широким застосуванням некваліфікованої праці. Кошти необхідно віднайти на місцях шляхом обкладення зацікавлених у робітниках кіл населення та обкладення цілевим податком підприємств». Відповідно до вказівки, у Києві, зокрема, запланували прокласти дренаж на схилах Пролетарського /Міського/ саду, зробити штольні на Володимирській та Андріївській гірках, відремонтувати Глибочицький та Совський ливневідводи, очистити річку Либідь, побудувати водовідвід замість зруйнованої дамби на Багговутівській вулиці, почистити так звані канави - Западинську, Троїцьку, Курячий Брід, Кмитів Яр, виконати інші подібні роботи. Вони почалися у Києві трохи з затримкою - 6 листопада, але все ж на відзнаку п’ятиріччя Жовтневої революції.