Поняття і сфери регулювання оплати праці

Основним  напрямом вдосконалення системи  заробітної плати є досягнення оптимального співвідношення між цими двома видами. Указом Президента України «Про Концепцію  дальшого реформування оплати праці  в Україні» від 25 грудня 2000 р. № 1375-2000[9], одним із основних завдань реформування оплати праці названо удосконалення механізмів державного і колективно-договірного регулювання оплати праці.

В умовах ринкової економіки пріоритетного  значення надається договірному  регулюванню заробітної плати. У багатьох зарубіжних країнах пряме централізоване встановлення заробітної плати застосовується лише для чиновників державного апарату і частково для працівників бюджетних галузей. Решта складає переважно сферу договірного регулювання.

Держава через механізм централізованого регулювання забезпечує єдині правові засади оплати праці основної частини найманих працівників за такими напрямами:

Встановлення  мінімальної заробітної плати;

Визначення  її структури;

Впровадження  певних форм оплати робочої сили;

Індексація  заробітної плати і здійснення заходів  з метою запобігання їх зростання;

Аналогічно  Закону «Про оплату праці» визначається сфера державного регулювання заробітної плати найманих працівників в  Україні. На державному рівні відбувається встановлення:

Розміру мінімальної заробітної плати;

Інших державних норм і гарантій оплати праці;

Умови і розміри заробітної плати керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності;

Умов  і розмірів заробітної плати працівників  підприємств, установ і організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету;

Регулювання фондів оплати праці працівників  підприємств-монополістів згідно з  переліком, що визначається Кабінетом  Міністрів України;

Оподаткування доходів працівників.

Мінімальна  заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Стаття 3 Закону України «Про оплату праці» визначає її як законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата  за роботу в надурочний час, у важливих, шкідливих, особливо шкідливих умовах праці, на роботах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я, а також премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальна допомога.

Мінімальна  заробітну плата характеризується такими ознаками:

а) вона передбачається лише для тих  працівників, які виконали встановлену норму праці або робочого часу;

б) вона є державною соціальною гарантією  забезпечення мінімального прожиткового рівня;

в) нижче встановленого мінімального розміру заробітна плата не може проводитися при умові виконання  норми праці. Відповідно до ч. 3 ст.3 Закону України «Про оплату праці» у разі, коли працівникові, який виконав норму праці, нарахована заробітна плата нижче законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати, підприємство проводить доплату до її рівня;

г) до неї не включаються премії, доплати  і надбавки, а також матеріальні допомоги, перелік яких встановлений законом;

г) вона є еквівалентом простої, некваліфікованої праці. Тобто працівник, який виконує  кваліфіковану роботу, завжди буде отримувати заробітну плата більшу встановлений державою розмір мінімальної заробітної плати.

При визначенні розміру мінімальної  заробітної плати враховуються:

 вартісна величина мінімального споживчого бюджету;

загальний рівень середньої заробітної плати;

продуктивність  праці, рівень зайнятості та інші економічні умови.

Мінімальна заробітна плата не повинна бути нижчою за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. Законом України «Про мінімальний споживчий бюджет» від 3 липня 1991 р. № 1284-XII[4] такими визнається набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. А межа малозабезпеченості – це така величина середньодушового доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством.

Однак практика останніх років свідчить, що мінімальна заробітна плата зазвичай встановлюється  у меншому за межу малозабезпеченості розмірів. А  це створює соціальну напругу в суспільстві та призводить до невиконання законодавства про мінімальний розмір заробітної плати.

Розмір  мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України. Однак такий порядок нерідко порушується самою ж Верховною Радою України, яка може переглядати розмір мінімальної заробітної плати і декілька разів на рік.

При затвердженні мінімальної заробітної плати держава переслідує мету гарантувати працівникові мінімальний рівень, який не може бути пониженим ні особисто роботодавцем, ні угодою сторін, якщо працівник повністю відпрацював норму праці і виконав усі трудові обов’язки. Закон передбачає, що у разі, коли працівникові, який виконав місячну (годинну) норму праці, нарахована заробітна плата нижча законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати, підприємство проводить доплату до її рівня. Цим самим забезпечується гарантований рівень заробітної плати у розмірі не нижче мінімальної.

Розмір  мінімальної заробітної плати береться до уваги також при формуванні тарифної сітки. Законодавством передбачено, що тарифна ставка робітника першого  розряду встановлюється в розмірі, не нижчому ніж визначений генеральною (галузевою) угодою. А оскільки цими угодами не можна встановлювати нижчі умови оплати праці, ніж це передбачено чинним законодавством, то зрозуміло, що тарифна ставка робітника першого розряду з урахуванням доплат, передбачених законодавством, не може бути нижчою за розмір мінімальної заробітної плати.

На  державному рівні забезпечується також  регулювання заробітної плати при  відхиленні від тарифних умов. Такими умовами вважається виконання робіт, які не відповідають нормальним вимогам, встановленим законодавством про працю, колективним чи трудовим договором.

Як  компенсацію за роботу при відхилені  від нормальних умов праці законодавство  передбачає відповідні доплати понад  тарифну ставку або посадовий  оклад. Такі доплати є своєрідними  гарантіями оплати праці, оскільки вони дозволяють диференціювати заробітну плату залежно від умов праці.

До  сфери державного регулювання віднесено  також встановлення норм оплати праці: у надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час  простою, що мав місце не з вини працівника; при виготовлені продукції, що виявилася браком не з вини працівника. Зокрема, у останньому випадку місячна заробітна плата працівника не може бути нижчою від двох третин тарифної ставки (окладу).

Держава гарантує працівникам молодшим 18 років при скороченій тривалості робочого часу виплату заробітної плати у такому ж розмірі, як дорослим працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи. Оплата праці учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів, які працюють у вільний від навчання час, проводиться пропорційно відпрацьованому часу.

Згідно  з постановою Кабінету Міністрів  України «Про умови праці осіб, які працюють в гірських районах» від 11 серпня 1995 р. №648, тарифні ставки і посадові оклади таким працівникам підвищуються на 25 відсотків. До зазначених працівників відносяться громадяни, які постійно працюють на території населеного пункту, якому надано статус гірського, незалежно від того, чи проживають вони в ньому чи ні.

Постановою  Кабінету Міністрів України «Про доплати і компенсації особам, які працюють в зоні відчуження і  зоні безумовного (обов’язкового) відселення після повного відселення жителів» від 29 січня 2003 р. № 137 установлюється, що з 1 січня 2003 р. до 1 січня 2006 р. особам, які постійно працюють у зоні відчуження проводиться доплата у 9-кратному розмірі доплати, встановленої для громадян, які працюють у зоні безумовного (обов’язкового) відселення пропорційно відпрацьованому часу.

Доплати особам, які працюють або виконують службові обов’язки у зоні безумовного (обов’язкового) відселення після повного відселення жителів проводяться у розмірах, що діяли до відселення жителів.

Законом України «Про оплату праці» до сфери  державного регулювання відносить  також встановлення гарантій для працівників: при оплаті щорічних відпусток, часу, протягом якого працівник виконував державні обов’язки; при нарахуваннях особам, які направляються на підвищення кваліфікації і на обстеження до медичного закладу; при переведені працівника за станом здоров’я на легшу нижче оплачувану роботу; при тимчасових переведеннях на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям; для донорів; а також у разі переїзду на роботу до іншої місцевості, направленні у службові відрядження та при роботі у польових умовах.

Державне  регулювання заробітної плати охоплює також встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній і комунальній власності. Воно, зокрема, визначається згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об’єднань державних підприємств» від 19 травня 1999 р. № 859.[7]

Заробітна плата працівників установ і  організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування умов оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» від 7 лютого 2001 р. №134[8]затверджено схеми посадових окладів керівних працівників, спеціалістів, службовців, робітників організацій і установ освіти, науки, охорони здоров’я, соціального забезпечення, культури, фізкультури і спорту, архівних установ і організацій гідрометеорологічної служби, рибного господарства, організацій, які обслуговують сільське господарство, централізованих бухгалтерій при органах виконавчої влади, інших установах та організаціях, а також ставки погодинної оплати праці працівників, зайнятих у всіх галузях народного господарства, за проведення навчальних занять.

Державному  регулюванню підлягає також заробітна  плата працівників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, суду та прокуратури, митної та податкових служб.

До  сфери державного регулювання також  встановлення умов і розмірів праці  працівників, установ, організацій, що отримують з бюджету дотації. Згідно з постановою Кабінету Міністрів  України «Про умови і розміри  оплати праці працівників підприємств та організацій, що дотуються з бюджету» від 31 серпня 1997 р. № 948 форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних та гарантійних виплат працівників зазначених підприємств і організацій встановлюються у колективному договорі з дотриманням умов, розмірів і норм, передбачених законодавством.

Фонди оплати праці цих підприємств  підлягають регулюванню лише в частині дотацій з бюджету. Законодавством передбачено, що суми дотацій з бюджету зменшуються у випадках перевищення фонду оплати праці порівняно з його розрахунковою величиною. Такий перегляд дотацій  здійснюється кожного місяця.

Держава регулює фонд оплати праці підприємств-монополістів з метою недопущення штучного підвищення заробітної плати. З 1 червня 1997 р. постановою Кабінету Міністрів  України «Про регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів»  від 5 травня 1997 р. № 428 запроваджено регулювання фондів оплати праці працівників зазначених підприємств. Таке регулювання здійснюється шляхом щомісячного внесення до бюджету платежів і сум перевищення фактичного фонду оплати праці порівняно з його розрахунковою величиною. Затверджено «Перелік підприємств-монополістів, щодо яких запроваджується регулювання фондів оплати праці» спільним наказом Міністерства економіки, Державного комітету статистики, Антимонопольного комітету України від 29 грудня 1999 р. № 160/422/16.

Держава також регулює порядок обчислення середньої плати для різноманітних  витрат, зокрема, для оплати відпусток, для нарахування гарантійних  і компенсаційних виплат тощо. Такий  порядок ухвалено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100. Він не поширюється на випадки обчислення середньої заробітної плати для призначення пенсій, а також при відшкодуванні шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків.

Обчислення  середньої заробітної плати для оплати відпусток або виплати компенсацій за невикористану відпустку проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи. У тих випадках, коли працівник пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється за фактично відпрацьований час. У всіх випадках середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з витрат за два останні календарні місяці роботи. Якщо протягом цих двох місяців працівник не працював, то середня заробітна плата обчислюється за попередні два місяці. Той період, впродовж  якого за ним згідно з чинним законодавством не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.