А.І. Герцен: історичний портрет

 Революція 1848 року у Франції і розправа, що чинить буржуазією над робочим класом, убили віру Герцена в буржуазну демократію. «Париж в один рік протверезив мене, – вказує Герцен, – зате цей рік був 1848. В ім’я тих же початків, в ім’я яких я сперечався із слов’янофілами за Захід, я почав сперечатися з ним самим». Розчарувавшись в західноєвропейських буржуазних порядках і встановленому буржуазією політичному устрої, Герцен пережив глибоку духовну кризу. У памфлеті «З того берега» Герцен описує дні перемоги буржуазії як «страшні, мерзотні червневі дні». Будучи очевидцем розстрілів переможених робочих, він був приголомшений лицемірством, продажністю буржуазній демократії і згодом невпинно викривав її антинародний характер¹².

Революція 1848 року була віхою  в історії класової боротьби між  буржуазією і пролетаріатом і  в розвитку соціалістичних ідей. Вона наочно показала непримиренність антагоністичних класових  інтересів) буржуазії і пролетаріату, безгрунтовність учення соціалістів-утопістів про «примирення» класів. Революція показала ідейний крах дрібнобуржуазних теорій соціалістів-утопістів XIX століття, що проповідували перехід до безкласового суспільства шляхом реформ.

Кривавий терор буржуазії  в 1848 році зруйнував дрібнобуржуазні  ілюзії Герцена і змінив його погляди  на західноєвропейську цивілізацію  в цілому.

Що вийшов в 1848 році в  світ «Маніфест Комуністичної партії»  показав нездійсненність ідей утопічного соціалізму і проголосив єдино вірний шлях боротьби пролетаріату – революційну ліквідацію капіталістичного ладу і будівництво нового, соціалістичного суспільства.

У цей період Герцен звернувся  до ретельного вивчення проблеми історичного  розвитку Росії. Він пише ряд творів, присвячених російському народу: «З того берега» (1850), «Про розвиток революційних ідей в Росії» (1851), «Хрещена власність» (1853), «Російський народ і соціалізм» (1855).

У цих роботах Герцен створює теорію так званого «російського соціалізму».

У російському селянстві  Герцен тоді ще не бачив суспільної сили, здатної на революційне скидання самодержавства, яку він побачив  в нім згодом, в 60-х роках. Проте  в названих вище роботах Герцен убачав можливість для Росії минути капіталістичний шлях розвитку через збереження російської селянської общини, а в самій общині — знаходив зачаток майбутніх соціалістичних відносин.

Революційна пропаганда, яку вів Герцен, викликала ненависть  царизму. У 1851 році Микола I оголосив Герцена  назавжди вигнаним з Російської імперії.

У 1852 року Герцен з Франції  перебирається до Лондона, де проводить 10 років. З 1852 року Герцен працює над великою книгою «Минувщина і думи». По яскравості критичного освітлення російської і європейської дійсності першої половини XIX століття ця книга є видатним твором світової літератури.

У 1853 році Герцен створює  в Лондоні Вільну російську друкарню. Своїми виданнями Герцен намагався впливати не стільки на маси людей, скільки звертався до влади, освічував її і в її обличчі государя імператора, сподіваючись на його розуміння. За це він піддавався справедливій критиці Чернишевського і Добролюбова¹³.

У 1855 році приступив до видання періодичного журналу «Полярна зірка», а з 1857 року – газети «Дзвін», що зіграла значну роль в розвитку російської суспільно-політичної думки, і таємно перевозяться до Росії і поширювані серед революційно настроєних різночинців.

Окремим додатком до «Дзвону» видавалися листки, що мали заголовок «Під суд», в яких повідомлялися особливо волаючі факти свавілля і насильства, що мали місце в царській Росії. З 1856 року в цих виданнях бере безпосередню участь і Огарев. Із сторінок цих видань Герцен невпинно викривав свавілля дворян і чиновництва, яке починалося з імператора, його двору і йшов від жандарма до жандарма, від чиновника до чиновника до останнього поліцейського в самих глухих, віддалених місцях Росії¹⁴.

Блискучі статті Герцена  і Огарьова, повнота освітлення питань російського життя, безстрашна критика кріпацтва, викриття свавілля поліцейської влади і показ безправ’я широких народних мас створили Популярність цій першій російській політичній газеті як в Росії, так і за кордоном.

Вперше вільне російське слово після багатьох років мовчання зазвучало із сторінок періодичних видань, непідвладних гнітючому режиму царської цензури. Герцен опублікував в своїй вільній друкарні твори Радіщева декабристів, заборонені твори Пушкіна, відновивши і високо піднявши кращі традиції російського визвольного руху.

 «Дзвін» Герцена  батожив російських поміщиків-лібералів. У статті «Надгробне слово» Огарьов викрив Кавеліна як одного з типових представників вірнопідданського лібералізму, що виправдовували розправу самодержавства з Н. Р. Чернишевським¹⁵.

«Дзвін» Герцена захищав пригноблюване поміщиками селянство і виправдовував кожен факт тієї озброєної відсічі, «яка давала народ своїм катувальникам.

 Лондонський період  його життя і діяльності вважається  найпліднішим і насиченим. Залишаючись  в еміграції, Герцен вважав  себе не просто російським, але  і відповідальним за майбутнє Росії. Він не міг повернутися додому, але творив майбутнє країни за кордоном. Своє завдання, місію бунтівного емігранта він бачив в тому, щоб знайомити народи Європи з положенням справ в Росії, а, з іншого боку, освічувати народи Росії про життя в Європі. Це була надзадача: ще жоден російський емігрант не брався за її виконання. Герцен перший прозорливо визначив майбутнє Росії: оскільки буржуазно-власницькі відносини тут не отримали свого розвитку, то соціалістичні ідеї можуть бути здійснені легше, ніж в Західній Європі. Так і трапилося в 1917 році¹⁶.

Англію Герцен покинув  в 1864 році і переїхав до Женеви, куди була . переведена і його вільна російська друкарня. Видання «Дзвону» було припинене в 1867 році. Герцен рахував його завдання – розробку революційної теорії – виконаною. Весною 1869 року він переїздить до Парижа. У нього були великі плани, він сподівався, що життя у французькій столиці, «наповненою електричною атмосферою», дозволить йому знову брати участь в революційних подіях¹⁷.

В період підготовки селянської реформи Герцен проявив ряд коливань від революційного демократизму до лібералізму. Ці коливання виявилися в тому, що він через «Дзвін» поводився з відкритими листами до «верхів» – панів і поміщиків, умовляючи їх звільнити селян. Більш послідовне покоління революціонерів-різночинців в особі Чернишевського, Добролюбова, Серно-Соловйовича справедливо дорікало Герцена за ці відступи від лінії революційного демократизму. Зрозумівши, що під виглядом «звільнення» проводиться нове пограбування селянства, Герцен під впливом революційного підйому мас рве з лібералами і в 60-х роках твердо стає на бік революційної демократії.

Даючи зразок демократичного підходу дозволу національного  питання під час Польського повстання 1863 року, Герцен відстоює свободу Польщі і. батожить катів-вішателів, що діяли з благословення Олександра II.

Останніми роками своєму життю Герцен остаточно пориває  зв’язок з дрібнобуржуазним анархістом Бакуніним, що надавав на нього раніше деякий вплив.

Але здоров’я вже не дозволило активно діяти: 9 січня 1870 року Герцен помер від запалення легенів. Його поховали на кладовищі Перлашез, а пізніше прах великого революціонера-мислителя був перевезений до Ніцци і похоронений поряд з могилою його дружини.

Отже, все ж-таки, розриваючи з Бакуніним, Герцен обернув свої погляди не до лібералізму, а до Інтернаціоналу.

Розділ ІІ. Громадсько-політичні і правові погляди О.І. Герцена.

2.1. Філософські  погляди Герцена та його боротьба із самодержавством та кріпацтвом.

Найважливіший етап в  розвитку матеріалістичної філософії в Росії, представлений працями М. В. Ломоносова, А. Н. Радіщева  і декабристів, складають філософські роботи А.І. Герцена. Розгром ідеалістичної філософії, викриття релігії, що були ідейною опорою кріпацтва, мали особливе значення в умовах царської Росії. Боротьба Герцена проти самодержавства і кріпацтва підвела його до боротьби з реакційною ідеалістичною філософією і релігією.

Герцен був одним  з представників російської матеріалістичної філософії XIX століття, безпосередньої боротьби російських передових людей, що виросла на ґрунті, проти всієї системи кріпацтва. У його філософських творах узагальнений досвід розвитку світової філософської думки і сучасних Герцену досягнень природних наук.

Герцен розумів плідність  діалектичного методу філософії Гегеля і трактував цей метод як «алгебру революції». Разом з тим він розкрив суперечність між методом і системою філософії Гегеля, показав реакційну суть державно-правових поглядів Гегеля, що виправдовував дворянську прусську монархію и її кріпосні порядки. Система державно-правових поглядів Гегеля була піддана жорстокій критиці в творах Герцена.¹⁸

Герцен виступає як переконаний  матеріаліст і указує в своїх  філософських творах на об'єктивність матеріального світу. На думку Герцена, природа первинна, свідомість вторинна, похідно. Природа, доводив Герцен, відноситься до людини «як необхідне передування», людина відноситься до неї «як необхідне подальше, як висновок». Герцен указував, що мислення є продуктом високорозвинутої і організованої матерії.

Герцен захищав положення про вічність і незнищенність матерії, що існує в часі і в нескінченному просторі: «Життя вічне, життя йде своєю чергою; вона проводить для себе і знищує, зіпсувавши, зносив форми, не шкодуючи про них»¹⁹.

Герцен викривав брехливі теорії агностиків і скептиків про непізнаваність миру і вважав, що досвід і плотське сприйняття дають достовірну картину об'єктивно існуючого матеріального світу. Засуджував він і однобічність методу «повзучих емпіриків», вважаючи, що емпірик не може «за окремими деревами бачити лісу». Герцен різко критикував сучасні йому метафізики, що розглядали природу як щось застигле і мертве, і вимагав від природодослідників і філософів, щоб і ті в інших подолали розрив між філософією і природознавством. «Філософія без природознавства так само неможлива, – затверджував він, – як природознавство без філософії»²⁰.

Міцно стоячи на позиціях філософського матеріалізму, Герцен прагнув з’єднати його з діалектикою. Герцен розглядав життя як безперервний рух, розвиток, джерелом якого є боротьба протилежностей. Він бачив в історії природи і суспільства безперервну боротьбу нового із старим і був переконаний в незборимості нового.

Герцен піддав різкій критиці середньовічну  схоластику, яка «боялася, як вогню, самобутності думки» і зневажала природу. Основний докір, який Герцен робить схоластиці, полягає в тому, що вона носила чисто книжковий характер, коли, розгортаючи книгу, учений-схоласт одночасно відвертається від життя, від природи.

Сильною стороною історичних поглядів Герцена з’явився їх революційний демократизм, справедлива і різка критика сучасних йому форм державного ладу і визначення їх як пройдених людством етапів історичного розвитку, визнання неминучості перемоги соціалістичних відносин.

Герцен був непримиренним ворогом  самодержавства. У своїх творах він клеймив царя, його вельможне оточення, весь російський стан поміщиків-кріпосників, їх свавілля над народом.

Російську самодержавну поліцейську  державу Герцен визначив як живу піраміду «із злочинів, зловживань, підкупів поліцейських негідників, німецьких бездушних адміністраторів, вічно голодних, неуків-суддів, вічно п'яних, аристократів, вічно підлих: все це зв’язано співтовариством грабіжниці і здобичі і спирається на шістсот тисяч органічних машин, з багнетами»²¹.

Застійний дух кріпацтва, гонитва за тим, що легким здобувається перетворили весь апарат державного управління на дріб’язковий і крючкотворний. Міністерства перетворилися на прості контори, в яких кожен чиновник був вимагачем і ділком. У царювання Миколи I, вказує Герцен, створився як в цивільній, так і в армійській службі особливий, заохочуваний самим царем, тип бездушного і закінченого знавця всіх причіпок і формальностей, не міркуючого виконавця наказів зверху, зрадженого особі свого начальства з любові до хабарів. Вся імперія, затаврована рабством народів, стоїть на спині російського мужика, що розоряється чиновниками, повергнутого поміщиками в убогість.

Будучи захисником і виразником інтересів народних мас, Герцен в  своїх творах з винятковою силою  показує важку долю цих мас під гнітом кріпацтва. До творів, що малюють трагічну долю кріпосних, відносяться, наприклад, роман «Хто винен?» і повість «Сорока-злодійка». Зображаючи страждання народу під ярмом кріпацтва, Герцен вірив через російський народ, в його прагнення до повного звільнення²².

Твори Герцена зіграли величезну  роль в розвитку революційних ідей в Росії, в боротьбі з кріпосним  правом. Як тільки Герцену вдалося  заснувати в, Лондоні в 1853 році вольну російську друкарню, він відкрито виступив в захист кріпосного селянства, проповідуючи звільнення селян із землею.

Видання «Дзвону» в період, коли в  Росії самодержавство жорстоко душило всяку передову думку, було революційною справою. Велике значення в підготовці російської революції мала суспільно-літературна  діяльність Герцена в період, що передував селянській реформі 1861 року.

Спочатку Герцен висунув вельми помірну для революційно-демократичної преси програму, зміст якої зводився до тих же вимог, які висунув В. Г. Бєлінський в 1847 році в своєму «Листі до Гоголя». «Дзвін» вимагав звільнення селян від поміщиків, друк – від цензури, податних станів – від тілесних покарань і поборів²³.

Герцен через «Дзвін»  вже в цей період наполягав  на тому, щоб уряд звільнив селян  із землею. Він вимагав надання  селянам повністю того наділу, який знаходився в їх користуванні, а також повного і негайного звільнення їх від повинностей, що стягаються в дохід поміщиків. На першому етапі підготовки реформи Герцен ще вірив в можливість того, що звільнення селян із землею може бути проведене «зверху». Але якщо Герцен і проявив коливання у бік лібералізму в цей період, то після встановлення найтіснішої, зв’язки (1859 р.) з Н. Г. Чернишевським він швидко зжив свої ліберальні коливання і сприяв ознайомленню всієї Росії з програмою революційної демократії з селянського питання через «Дзвін».