Друга Балканська війна

     Сербо-болгарські протиріччя  через  Македонію майстерно підігрівалися  дипломатами Відня та Берліна.  Основним їх завданням на Балканах  з початку балканської війни  було добитися розвалу Балканського союзу, тому що останній підсилював позиції Сербії і країн Антанти, які стояли за її спиною, (насамперед Росії) і послаблював вплив Австро-Угорщини і Німеччини.

     Переслідуючи цю мету, дипломати  Австро-Угорщини і Німеччини пропонували сербському керівництву шукати виходу не до Адріатичного, а до Егейського моря, через Македонію і Салоніки. Цим вони штовхали Сербію до неминучого конфлікту з Болгарією. В Софії вони таємно рекомендували болгарському керівництву не поступатися Сербії.

     Розпалюючи Сербо-Болгарські протиріччя, імперіалісти Австро-Угорщини і  Німеччини розраховували зіштовхнути  Сербію і Болгарію, що привело  би  до послаблення обох сторін.

      Внутрішньополітична ситуація, яка  склалася весною 1913 року на Балканах, була на руку дипломатам Австро-Угорщини і Німеччини для різних авантюр. До цього часу в Сербії, Болгарії та інших балканських країнах значно посилилася роль військових та буржуазно-шовіністичних кіл. І в Сербії, і в Болгарії швидко наростала весною 1913 року брудна хвиля шовінізму. Не тільки бульварна преса, та й “солідні” газети буржуазних партій як Сербії, так і Болгарії публікували статті, в яких відстоювали свої претензії на Македонію і відкрито ворожі другій стороні.

     Блокуючись із крайніми шовіністами з опозиційних партій офіцерство тиснуло на керівництво Пашича, звинувачуючи його в злочинній обережності і і майже в зраді національних інтересів Сербії.

     Сербське керівництво вимагало  від Болгарії в меморандумі  від 26(13) травня 1913 року ревізії угоди 1912 року про поділ Македонії. Але в сенсаційній заяві 28(15) травня 1913 року Пашич, відзначивши  хороші стосунки з Грецією і Чорногорією, заявив, що Сербія повинна мати спільний кордон з Грецією, і з цією метою домовленість з Болгарією про поділ Македонії повинен бути зміненим на користь Сербії. Свої вимоги сербське керівництво мотивувало різними доказами; найважливішим було те, що Сербія, не отримавши виходу в Адріатику, може забезпечити собі торговельний шлях в Егейське море через Скопє і райони Македонії, які пов’язані залізницею з Салоніками. Висувалися і інші мотиви, зокрема, приєднання до Болгарії значних територій Фракії, не передбачених угодою 1912 року, претензії до болгар, які нібито не виконали своїх військових зобов’язань і т.д.

     Правлячі кола Сербії у цьому питанні мали підтримку зі сторони грецької влади. Військові погрози болгарських шовіністів, які вимагали приєднати до Болгарії усю Македонію (в тому числі районів,  занятих сербськими і грецьким військами), позиція керівних кіл Болгарії, які вимагали повного дотримання умов сербсько-болгарського союзного договору 1912 року – все це зблизило керівництво Сербії та Греції.

       Переговори, які почалися таємно  ще в січні 1913 року, закінчилися  підписанням в Салоніках 1 червня  1913 року сербсько-грецького союзного договору і військової конвенції.

        Сторони, які домовлялися, зобов’язалися  добиватися встановлення спільного  греко-сербського кордону у звільненні  від турецького керівництва Македонії  шляхом поділу її території  до заходу від ріки Вардар між Сербією і Грецією, війська яких окупували ці території у часі Першої Балканської війни. Одночасно підписана воєнна конвенція встановлювала принципи спільного ведення війни проти Болгарії у разі нападу зі сторони останньої.

       Одночасно із переговорами про заключення союзу проти Болгарії керівництво Сербії та Греції концентрували в Македонії своє військо. Болгарське командування у свою чергу перекидало свої війська із Фракії. На демаркаційній лінії розміщення сербських і грецьких військ, з однієї сторони, і болгарських – з другої, відбувалися конфлікти і сутички.

       Населення Сербії, як і інших  балканських країн, було незадоволено  військовим і продовольчим станом.

        Сербські соціал-демократи, опираючись  на незадоволення  населення, виступили проти націоналістичних настроїв, які були свідомо зруйновані буржуазно-монархічними колами країни. На робітничих зібраннях і в газеті “Раднічке новітнє” соціал-демократи засуджували шовіністичний курс керівних і опозиційних буржуазних і дрібнобуржуазних партій, закликали до об’єднання балканських народів, до створення федерації балканських республік.

      У травні-червні 1913 року сербські  соціал-демократи протестували проти  безглуздої політики верхівки, яка  підштовхувала країну до братовбивчої війни з Болгарією, вимагали негайної демобілізації і відмовилися від участі у закритому зібранні  скупщини.

     Сербське керівництво, бажаючи  зняти напругу, впевнено нав’язувало  народу думку, що відтягуючи  демобілізацію і затягування  воєнного стану викликані політикою, яку проводила Болгарія. В дійсності, керівні кола Сербії самі не хотіли йти на компроміс із Болгарією. Крайні буржуазно-націоналістичні елементи в Сербії (так само як у Болгарії та Греції) не бажали ніякого поступок у питанні щодо Македонії. Офіцери-шовіністи вимагали, щоб керівництво Сербії використовувало ті обставини, що сербська армія розмістилася у Македонії раніше болгарської, взяла ініціативу у свої руки і силою добилася вирішення “національних питань”.

      У керівних колах загострилася боротьба щодо питання про шляхи і методи здійснення програми територіальних захоплень.

      Керівництво радикалів, очолюване  Пашичем, проявляло невпевненість  і обережність і не поспішало  з прийняттям рішення. Шовіністична  преса звинувачувала Пашича у зраді.

      Радикали орієнтувалися у внутрішній  політиці на союз із Росією  та Францією. Керівництво Росії  не бажало допустити розпаду  Балканського союзу і активно  приймала міри по регулюванню  конфлікту мирним шляхом. З цією  метою російська дипломатія настирливо добивалася рівномірного зменшення армії балканських союзників  і примирення їх територіальних претензій шляхом компромісу. Нею була висунена ідея скликання конференції прем’єр-міністрів країн Балканського союзу (Сербії, Болгарії, Греції і Чорногорії) при умові посередництва та арбітражу Росії, передбачену сербсько-болгарською союзною угодою 1912 року.

      Керівництво балканських країн  не поспішало прийняти пропозицію  російської дипломатії. Цьому сприяла  і позиція  решти великих  держав. Англія та Франція, хоча і були заінтересовані у Балканському союзі як у бар’єрі проти австро-німецької експансії на Балканах, разом з тим  вважали, що він підсилює вплив Росії. Політика німецької та австро-угорської дипломатії була безпосередньо спрямована на роз’єднання держав Балканського блоку.

      Болгарське керівництво, отримавши  від Австро-Угорщини підтвердження,  що вона його підтримає, хотіло  приєднати до Болгарії як можна  більше македонської території.  Воно відхилило пропозицію Росії  про скликання конференції прем’єрів країн Балканського союзу, наполягало на неухильному дотриманні умов сербо-болгарського договору про поділ Македонії і наполягала на введенні своїх військ на зайняті сербами і греками частини південно-західної і південної Македонії.

       Сербська влада перебувала в  стані нерішучості. Глава шовіністів, спадкоємець трону, Олександр  наполягав на вирішенні питання  про поділ Македонії силою.

       Тоді російська дипломатія почала  тиснути на владу Сербії, вимагаючи  від неї прийняти пропозицію про скликання конференції прем’єрів держав Балканського союзу за посередництва і арбітражу Росії. В скупщині і сербських владних колах, на нарадах  уряду з лідерами партій тривали жорсткі дебати про те, погодитись чи не погодитись на пропозицію Росії.

       Одночасно, буржуазно-шовіністичні  правлячі круги Болгарії на  чолі з Фердинандом, яких підштовхувала  австро-німецька дипломатія, вирішила  силою вирвати у Сербії та  Греції поступки в Македонії.

       б) 9 жовтня 1912р. Чорногорія розпочала  війну проти Туреччини, 17  жовтня в війну вступила Болгарія і Сербія, а на наступний день – Греція. Вже перші воєнні сутички показали перевагу балканських союзників над Туреччиною. Протягом декількох тижнів вони добилися великих успіхів. Блискучий аналіз характеру Першої Балканської  війни дав у своїх працях В.І.Ленін. Вказуючи на те, що на Балканах є ще великі залишки середньовіччя, які дуже затримували суспільний розвиток та ріст пролетаріату, В.І.Ленін підкреслив  соціальне значення перемог Болгарії та союзних з нею країн над Туреччиною. “...Перемоги сербів та болгар, - писав Ленін, - означають підрив керівництва феодалізму в Македонії, означають створення більш чи менше вільного класу селян-землевласників, означають забезпечення всього суспільного розвитку балканських країн, затриманого абсолютизмом і кріпацькими відношеннями”³.

   Головна причина того, що історичні  завдання, які стояли перед балканськими  народами, вирішувалися не революційним  шляхом, а шляхом війни, керованої  буржуазними та династійними  інтересами, заключалася у слабкості демократичних сил, у темноті селянських мас і у малій кількості пролетаріату. “Головна причина, - писав Ленін, - слабкість пролетаріату на Балканах, а потім реакційний вплив і тиск могутньої європейської буржуазії. Вона боїться дійсної свободи  і у себе дома і на Балканах, вона бажає нажитися за чужий рахунок, вона розпалює шовінізм та національну ворожнечу, щоб облегшити собі політику по грабунку”⁴ .

   Та обставина, що ініціативу  у справі вирішення назрілих  перед балканськими народами історичних завдань захопили у свої руки правлячі у балканських країнах буржуазно-шовіністична влада та династії, загрожувала великими небезпеками для балканських народів.

   Пригнічені турками народи помагали  військам балканських союзників.  Революційно-демократичне крило Внутрішньої македонської революційної організації, очолюваної Яне Санданським, прийняло активну участь у боротьбі, організовуючи загони, які нападали з тилу на турецькі війська і тим самим помагали болгарським військам, які наступали у Македонії. Таким чином, війна балканських союзників проти Туреччини злилася з національно-визвольною боротьбою балканських народів.

   Лондонський мир не приніс  спокою балканським країнам. Правляча  верхівка Болгарії, Сербії та  Греції хотіла володіти більшою частиною колишніх турецьких володінь. Кожне із керівництв хотіло встановити свою гегемонію на Балканах.

   Окупація сербськими та грецькими  військами більшою частиною Македонії  викликали вже з початку війни  тертя між Сербією та Грецією,  з однієї сторони, та Болгарією – з другої. Ворожнеча між ними особливо посилилась після того, як сербські правлячі кола під тиском Німеччини та Австро-Угорщини направили свої погляди у країну Егейського моря, в Македонію. Ще в лютому 1913 р. Сербія вимагала від Болгарії перегляду союзного договору і поступитися додатковою територією в Македонії. Погіршилося відношення Болгарії з Грецією, яка зайняла Салоніки і прилеглі райони Македонії. Між розміщеними в Македонії сербськими та грецькими військами, з однієї сторони, і болгарськими військами – з другої, відбувалися часті зіткнення. Болгарські шовіністи влаштовували мітинги, вимагаючи від керівництва твердого курсу по відношенню до Сербії та Греції. У день підписання мирного договору із Туреччиною буржуазно-шовіністична преса Болгарії писала: ”Війна закінчилася, вітаємо війну!”⁵ . 

    Самими яскравими шовіністами були представники ліберальних партій. Ліберали орієнтувалися на австро-німецьких імперіалістів, розпалюючи велико болгарський шовінізм для того, щоб підірвати Балканський союз. Австро-німецькі дипломати підштовхували болгарських керівників силою вирішити спірні питання. У Бєлграді вони радили не поступатися болгарам. Очікуючи від австро-німецьких імперіалістів підтримки, ліберали вимагали покінчити з орієнтацією на Росію. “Підемо по шляху прусаків!”⁶– таким був лозунг ліберальних партій.

    Болгарських правлячих колах все більше переймав войовничий напрямок. Лідер народняків Гешов 17 травня 1913 р. Пішов у відставку. Саме він міг прислуховуватися до голосу російської дипломатії, яка радила піти на компроміс із балканськими союзниками (Росія була заінтересована у збереженні Балканського союзу як бар’єру проти австро-німецької експансії). Нове керівництво, яке складалося із прогресистів та народників і очолюване С.Дановим, наполягало на точному дотриманні умов сербо-болгарського союзного договору.

   Напередодні 1 травня 1913 р. ЦК партії тесняків за підписом Д.Благоєва, Г.Димитрова і Х.Кабакчиєва опублікував “Звернення до робітничого класу Болгарії”. Протестуючи проти політики правлячих кіл та монарха, тесняки заявили: “Ще не закінчена війна із Туреччиною, а балканські керівники готують братовбивчу винищувальну війну. Балканська соціал-демократія відстоює політику Балканської федеративної республіки, бо  саме вона може дати балканським народам свободу і незалежність, національне об’єднання та прогрес”⁷. Незважаючи на трудність воєнного часу, звернення це було поширено по всій Болгарії. Номер газети “Работнически вестник” із зверненням ЦК тесняків розійшовся по країні тиражем у 25 тисяч екземплярів.