Друга Балканська війна

   Керівництво ОРСС на чолі з  Г.Димитровим мужньо відстоювало  інтереси болгарських робітників, організовувало та об’єднувало робітників Софії, розкриваючи загарбницьку політику великоболгарських шовіністів.

   Потрібно відзначити, однак, що  діяльність тесняків мала ряд  значних недоліків. Пропагуючи  ідею Балканської демократичної федеративної республіки, тесняки погано, а інколи і помилково представляли собі шляхи здійснення цієї ідеї. В той час як В.І.Ленін, підтримуючи лозунг Балканської федеративної республіки, вважав, що дійсне національне звільнення балканських народів може бути лише шляхом революції робітників та селян, направленої на знищення абсолютизму, великого землекористування та інших залишків феодалізму, тесняки закликали шляхом “самостійної класової боротьби пролетаріату” виявити тиск на буржуазію, щоб заставити її організувати Балканську федеративну республіку.

     в) В ході мирних переговорів  виявилося глибоке противоріччя. Болгарія хотіла здійснити значне  розширення кордонів в напрямку  Східної Фракії. Греція, яка вже  зайняла Салоніки, добивалася передачі їй Егейських островів, а також претендувала на південну частину Албанії. Сербія приєднала до себе всю Македонію, в тому числі ’’спірну  територію’’ і частину, призначену ще раніше Болгарії, не збираючись нічого уступати. Болгарія не хотіла примиритися ні з сербськими здобутками, ні з переходом Салонік до Греції.

         Становище ускладнилося в зв’язку  з державним переворотом, здійсненим  в Туреччині в січні 1913 року  військово настроєною групою  младотурків і наслідком якого  стало відновлення військових  дій між Туреччиною і Болгарією. Турецькі війська знов потерпіли поразку, і 30 березня 1913 р. в Лондоні був підписаний вироблений під тиском великих держав мирний договір між учасниками Балканського союзу і Туреччиною.

       За умовами договору, Болгарія  дістала північну частину центральної Македонії, Фракію з побережжям Егейського моря, Греція – Салоніки і прилежну до Салонік південну Македонію, Сербія – південно-західну, західну і частину центральної Македонії. Чорногорія дістала порівняно невеликий відрізок: місто Скутарі, яке попавши в руки чорногорського короля Миколая, був в нього забраний по рішучому потребуванню Австрії і переданий наскоро створеній великими державами Албанії.

       В вигляді компенсації за велике  збільшення Болгарії сусідня  з нею Румунія вимагала (і дістала) місто Сілістрію і частину болгарської території, прикордонної з Румунією.

       Згідно цьому договору тільки  Стамбул і прилегла зона проток  по лінії Енос – Мідія залишилися  в власності Туреччини.

       Підписання Лондонського мирного договору не знищило, а ще більше загострило противоріччя як між головними імперіалістичними державами, так і між балканськими державами. Результати балканської війни виявилися невигідними для австро-угорського блоку. Туреччина, яка розглядалася владними колами Німеччини як можливий союзник в боротьбі проти Росії, потерпіла жорстоку поразку. Значно посилилась Сербія, складаючи головний об’єкт імперіалістичних прагнень Австро-Угорщини. Разом з тим саме існування Балканського союзу означало подальший підрив впливу австро-німецьких імперіалістів на Балканах і посилення позиції держав Антанти.

       В цих умовах австрійська і  німецька дипломатія поставила  перед собою задачу розколоти  союз балканських держав. 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2

    В умовах, що склалися, особливо після підписання таємного сербсько-грецького договору в травні 1913 р., спрямованого проти Болгарії, нової війни уникнути не вдалося. До того ж Болгарія також готувалася до сутички, сподіваючись розв'язати "македонське питання" на власну користь.

    29 червня 1913р. Фердінанд віддав наказ болгарським військам звільнити   територію Македонії від сербів і греків. В ніч з 29 на 30 червня болгарські війська з наказу царя Фердинанда напали на сербські і грецькі війська. Залишивши проти Туреччини невеликий заслон, болгарське командування кинуло основні частини болгарської армії проти Сербії, розраховуючи швидким і несподіваним ударом розгромити її сили. Сербські війська здійснили болгарам протидію в районі ріки Брегальниці і примусили їх перейти до оборони. Частина болгарських керівників на чолі із Данівим, бачачи провал авантюри, хотіли це показати у вигляді прикордонного інциденту та піти на компроміс. Зупинити військові дії було вже неможливо. Сербське та грецьке керівництва, переконавшись у слабкості Болгарії, віддали наказ про наступ.

     Правлячі кола Болгарії задумалась  у пошуках виходу з критичного  положення. Керівництво Даніва  подало у відставку, остання  не була прийнята. Командуючий  болгарською армією генерал Савов  був звільнений. На його посаду  призначено генерала Р.Димитрієва. Но все це не змінювало становища. Для обговорення цієї ситуації 2 липня 1913 р. було скликано коротку раду за участю лідерів усіх буржуазних та дрібнобуржуазних партій (від широких соціалістів був присутній Я.Сакизов, від землевласників – Д.Драгієв). На раді Данів заявив: “Наша політика отримала поразку”⁸ . Було зроблено спробу  замінити двохпартійний кабінет Даніва керівництвом “національної концентрації” на чолі із лідером демократичної партії Маліновим, у яке повинні були ввійти представники від радикалів та широких соціалістів. Скориставшись  невдалою спробою Малінова створити коаліційне керівництво та провалом спроб російської дипломатії примирити балканські держави, Фердинанд, який давно хотів втягнути Болгарію в орбіту впливу австро-німецьких імперіалістів, вирішив сформувати керівництво із лібералів, які вимагали тісного зближення з Австро-Угорщиною та Німеччиною. У результаті 4 липня 1913 р. було створено керівництво “лібералів концентрації” на чолі з Радиславовим.

       Допоміжні операції проти грецьких військ в районі нижньої течії ріки Струми і на території від Струми до ріки Вардар також не принесли болгарам успіху. Болгарське правління вже було готове представити початки воєнних дій, як прикордонний інцидент і старалося через свого посла в Афінах добитися їхньої зупинки. На наступний день грецький посланник в Софії вручив болгарському правлінню поту з  звинуваченням Болгарії в агресії, а 20 червня, не дочекавшись відповіді Болгарії, Греція, в свою чергу, розпочала воєнні дії проти болгарських військ. Через три дні Греція і Сербія офіційно оголосила війну Болгарії. Правління Сербії і Греції вирішили скористатися вигідними   можливостями, оголосили Болгарії війну і віддали наказ про наступ. На їх стороні виступила Чорногорія, яка не маючи територіальних претензій до Болгарії знаходилася в союзі з Сербією.

      Під натиском сербських, чорногорських  і грецьких військ, перейшовши  на початку 1913 р. в контрнаступ,  болгарська армія відступила  до свого старого кордону. В  цей момент в війну вступає також Румунія, а потім і Туреччина, вирішивши скористатися складним становищем Болгарії. Румунські війська 14-15 липня вторглися на територію Болгарії, окупували Південну Добруджу, частину східної Болгарії (Плевенський район) і просувалися до Софії. Турецькі війська перейшовши 18-19 липня лінію Енос – Мідія, вступили 23 липня в Адріанополь, зайняли Східну Фракію і пересікти старий болгарський кордон.

        Сербські війська, старалися прорвати  фронт болгарської оборони, наступали  в трьох основних напрямках: з південного-заходу,в районі Царево Село (в селі Калиман), на Кюстенділ; з заходу, в районі Босилеграда, на Софію, і з північного-заходу на Бєлоградчик і Відін.

        Болгарське правління запросило  мир. Так, як до того часу  просування основних сил сербської армії (з південного-заходу і на центральному напрямку) було призупинено, а грецьким військам навіть загрожувала небезпека (в районі Пехчево) бути відрізаними, то правління Сербії і Греції прийняли пропозицію Росії про початок переговорів в Ніші. 31 листопада 1913 р. було підписано перемиря.

     Друга Балканська війна тривала  близько місяця. Раптовість нападу  не принесла успіху болгарським  військам: 6 липня 1913 р. вони зазнали  поразки від сербських і чорногорських  військ на річці Бречальниці. Війна перекинулася на територію Болгарії. Румуни захопили Добруджу, а турецькі війська — Адріанополь.   

    Болгарське правління змушене  було звернутися до держав  з просьбою про мир.

РОЗДІЛ 3

     29 липня 1913 р. Болгарія капітулювала.

     Наступного дня в Бухаресті  розпочалися мирні переговори, які  завершилися 10 серпня підписанням  мирного договору Болгарії з  Сербією, Грецією та Румунією. Нові кордони на Балканах не  тільки не розв'язали територіальних проблем, а й ще більше загострили їх. У майбутньому це неминуче мало призвести до нових збройних сутичок.

      Бухарестський договір 1913 року  розділив македонські землі і  проголосив появу незалежної  Албанії. Коштом загарбаних македонських територій Сербія майже подвоїла свої терени. Чорногорія і Сербія розділили між собою санджак Нові Пазар, який Австро-Угорщина повернула імперії після анексії Боснії-Герцеговини, і домовилися про спільний кордон. Греція отримала землі південної Македонії та частину Епіру разом з містом Яніна. Грецький кордон на сході простягнувся аж до Кавали. Із захоплених під час Першої Балканської війни земель Болгарія зберегла за собою лише Пірінський край (південний захід країни) та частину західної Фракії, що давала вихід до Егейського моря. Попри поразку, Болгарія отримала землі в долині ріки Струма та 150 км. Узбережжя Егейського моря включно з портом Дедегач (Алєксандрополіс). Набутки мала і Румунія, яка повністю захопила Південну Добруджу.

      16 вересня 1913 року в Константинополі Болгарія підписала мирний договір з Туреччиною. Визначений Лондонським договором кордон в Фракії  по лінії Енос – Мідія був ліквідований. Болгарія втратила східну Фракію з Лозенградом (Кірк-Кіліссе), Люле-Бургасом і Адріанополем. За Болгарією залишилася лише частина західної Фракії з поселеннями Дедегач і Лагос на березі Егейського моря. Таким чином, хоч Болгарія і зберегла необхідний для неї вихід в Егейське море, вона не дістала ні одного значного порту.

     Територіальні втрати Болгарії могли бути ще більшими, якби не позиція російської дипломатії, всяко прагнучи облегшити для Болгарії умови мирного договору і старалася добитися їй порту Кавалки на Егейському морі.

Як бачимо, остаточне повоєнне рішення надзвичайно  ущемило інтереси Болгарії та Османської держави.

     Спротиву такому поділові серед  населення Македонії (крім пасивних  форм) не спостерігалося. Це зумовлювалося  такими чинниками:

     1) для певних етнічних груп (наприклад  греків) такий поділ означав возз'єднання  з історичною батьківщиною;

     2) у результаті масової еміграції  Македонія втратила значну частину  "пасіонарного" населення;

     3) для багатьох людей звичка  до покірливості, що формувалася  протягом століть, стала частиною  поведінки;

     4) низький рівень національної свідомості селянських мас був наслідком не лише життєвого укладу, а й насильницьких засобів, які застосовували османи, греки, болгари та серби проти македонців. Така політика проводилася новими властями на приєднаних територіях передовсім у царині освіти й релігії, аж до насильницької заміни прізвищ і національності.

     Болгарське суспільство сприйняло  наслідки Другої Балканської  війни як загальнонаціональну  катастрофу. Значні територіальні  поступки та позиція Росії,  що наполягала на них, призвели до втрати впливу русофільськими партіями — Народною та Прогресивно-ліберальною, які на першому етапі війни перебували при владі. Ліберали В. Радославова, уряд якого завершив війну, зберегли свої позиції в парламенті, а на виборах у лютому 1914 р. переконливо перемогли.

     Із Балканських воєн Болгарія  вийшла надзвичайно ослабленою. На неї впала основний тягар  воєнних дій в першій Балканській  війні і зв’язані з цим втрати. Загальні втрати Болгарії в  людях за період двох Балканських  воєн склали 55 тис. вбитими, 105 тис. пораненими, 40 тис. інвалідів. Воєнні витрати складають 2 млрд. левів⁹. Такими Були результати злочинної авантюристичної політики владних кіл в Болгарії на чолі з царем Фердинандом.

    Заклики до реваншу та встановлення  гегемонії Болгарії на Балканах залунали відразу ж після підписання мирного договору. Однак остаточна переорієнтація болгарської зовнішньої політики на Австро-Угорщину й Німеччину відбулася лише в червні 1914 p., коли уряд 

В.Радославова  одержав від цих держав велику позику, значна частка якої була витрачена на мілітаристські цілі.

    По правді від Другої Балканської  війни всі балканські народи  програли. Ця війна розрушила  Балканський союз і цим самим  ліквідувало одну з перегород  на шляху експансії австро-угорського  імперіалізму на Балканах. Недаремно деякі представники демократичних кругів південнослов’янського населення Австро-Угорщини висловлювали своє незадоволення конфліктом між Сербією і Болгарією і осуджували антиболгарську шовіністську пропаганду.