Проблема безпеки на Корейському півострові

Семінар 2 Проблеми безпеки  на Корейському півострові

«КОРЕЙСЬКА ПРОБЛЕМА»

 

Перехід людства з XX століття в XXI століття супроводжувався

суттєвими змінами в системі міжнародних відносин. Зруйнувалася

політико-ідеологічна двополюсність світу. Стала набирати темпи

економічна та політична глобалізація міжнародних відносин.

Біполярне військово-політичне  протистояння зникло, міжнародні

відносини звільнилися від силової глобальної конфронтації. Але це не

призвело до зменшення конфліктних ситуацій у світі. Не тільки зберігся

ряд старих протиріч, але і з’явилося безліч нових, точніше, таких, які

довгий час назрівали латентно, стримувалися жорсткими рамками

конфронтації, а після її припинення вийшли на поверхню маючи

досить часто неконтрольований розвиток.

Таким чином, сучасна динаміка міжнародних відносин характеризується

наявністю як позитивних, так і негативних тенденцій. І, природно,

постають питання поглиблення позитивних тенденцій і створення

нової конструктивної системи безпеки.

Характерною особливістю  сьогоднішнього дня також є домінуюче

значення економічної потужності держави. Світові економічні центри

стають полюсами глобальної системи міжнародних відносин. Одним

із таких центрів стає Північно-Східна Азія, де сходяться інтереси трьох

провідних ядерних держав – США, Росії і Китаю, і двох найбільших

економічних держав – США і Японії.

Однак у цьому регіоні  є тліюче і незгасаюче вогнище  напруженості,

що не дає закріпити і поглибити тенденції оздоровлення політичної

атмосфери в ПСА, здатне стати потенційним джерелом гострих

міжнародних конфліктів – це ситуація на Корейському півострові.

Протистояння двох частин колись єдиної держави Корея –  КНДР і РК –

це спадщина «холодної війни». «Холодна війна» вже пішла в минуле,

а Корейський півострів продовжує жити за її законами, випадаючи із

загальної тенденції світового розвитку. Корейський півострів залишається

осередком факторів нестабільності, що гальмує становлення ефективної

системи безпеки в Північно-Східній Азії. Джерелом напруженості і,

навіть, ворожості між Північчю і Півднем Кореї є розкол корейської

нації, що триває не одне десятиліття.

Останніми роками, особливо у зв’язку із непередбачуваністю розвитку

ядерної програми КНДР, увага до вирішення корейської проблеми з

боку світового співтовариства надзвичайно посилилась.

Аналізуючи визначальні  чинники впливу щодо «корейської

проблеми», Г. Кіссінджер прийшов до висновку: «Напруженість на

Корейському півострові зберігається, відображаючи цілу низку складних

і взаємопов’язаних проблем, розв’язати які за допомогою багатозначних

жестів неможливо» [94]. Структура проблемних питань, на думку

політолога, включає в себе: «Ролі Сеула і Пхеньяна, особлива

відповідальність кожного з них за процес об’єднання (якщо такий взагалі

відбудеться); можливі сценарії розвитку подій в Північній Кореї; роль

зацікавлених держав, серед яких Японія, Китай, Росія і Сполучені

Штати; і присутність американських  військ у Південній Кореї, яка

відчутно впливає на формування майбутньої військової і політичної

позиції Сполучених Штатів в Азії» [95]. Роль великих держав та їх

інтереси в «корейському процесі» відзначалась і відомим американським

політологом П. Шнайдером. На його думку, «в теперішніх умовах

будь-яка формула переговорів, яка не включає зацікавлені сторони,

виглядає нереально» [96]. Необхідність прямої або не прямої участі

держав – регіональних центрів впливу, в процесі врегулювання корейської

проблеми, підкреслювалась і американським політологом-сходознавцем

М. Абрамовичем [97].

Зацікавленість центросилових  держав регіону у врегулюванні

корейського питання носить певну дуалістичність: з одного боку, вони

підтримують міжкорейський діалог, який дозволяє знизити ступінь

напруженості у взаємовідносинах, а з іншої – висока ступінь

невизначеності характеру зовнішньої політики об’єднаної Кореї, її участі

у військово-політичних союзах та альянсах та їх спрямованості, зумовлює

досить обережне ставлення, помірковане ставлення до перспектив

об’єднання. На думку Г. Кіссінджера, найбільш зацікавленими сторонами

щодо поступовості, а головне віддаленості в часі кінцевого результату

процесу корейського об’єднання є Китай і Японія [98]. Найбільшу

занепокоєність викликає можливість успадкування об’єднаною Кореєю

північно-корейської ядерної і ракетної технології. Окрім того, стверджує

експерт: «Пекін занепокоєний впливом корейського націоналізму на

корейські меншини в Маньчжурії. Зі свого боку, Японія дозволила

Америці розташувати на своїй  території військові бази, головним чином,

для збереження існуючого стану справ у Кореї, і вона стурбована тим,

що об’єднана Корея може спробувати об’єднати громадську думку

всередині країни на ґрунті давньої антипатії до Японії» [99]. Інтереси

США в забезпеченні безпеки  на Корейському півострові, на думку

експертів корпорації «RAND», визначаються тим, що «американські

зобов’язання відносно Кореї виходять з американської зацікавленості

у встановленні стабільнішого мирного порядку в Північно-Східній

Азії та визнання того факту, що комуністичний контроль над Кореєю

може суттєво та несприятливо позначитися на балансі сил у регіоні та

дестабілізувати обстановку як у найближчому майбутньому, так і на

більш тривалий період» [100].

Розпад СРСР кардинально  змінив баланс сил і конфігурацію

взаємовідносин між основними акторами, залученими до врегулювання

корейської проблеми. У вересні 1990 р. Радянським Союзом були

встановлені дипломатичні відносини з Республікою Корея, а в листопаді

1992 р. був укладений  Договір про основи відносин  між Російською

Федерацією і Республікою  Корея [101]. Москва відмовилася від

односторонньої північно-корейської орієнтації, водночас, відбулося і

деяке охолодження відносин між СРСР, а потім і Росії з КНДР.

Зокрема, Москва ініціювала перегляд Договору про дружбу, співпрацю

і взаємодопомогу з КНДР від 1961 р. та виступила за відміну статті,

що передбачала надання військової допомоги КНДР у випадку

неспровокованої агресії. У 1995 р. Москва повідомила Пхеньян про

відмову продовження даного договору на черговий термін, одночасно

РФ запропонувала Північній  Кореї розпочати підготовку нового договору,

що не знайшло підтримки в правлячих колах Пхеньяна. Згортання

зв’язків із КНДР, припинення економічної і військово-технічної допомоги

призвели до погіршення російсько-північнокорейських відносин.

Внаслідок чого позиції і  вплив Москви на півострові були певною мірою

нівельовані. Повноважним представником Президента РФ у Далеко-

східному федеральному окрузі К.Б. Пуліковським були задекларовані

пріоритети двостороннього співробітництва РФ – КНДР: стратегічне

співробітництво в контексті нових відносин РФ і РК, спрямовані на

розв’язання проблеми об’єднання Корейського півострову, а також

розвиток економічного співробітництва і обміну, на рівних умовах і

за обов’язкового повернення боргів КНДР Росії

Після розпаду Радянського  Союзу США і Китай активізували свої

дії в цьому регіоні. США, Японія і РК не встановили дипломатичні

відносини з Північною Кореєю. Пекін встановив у 1992 р. дипломатичні

відносини з Сеулом, заздалегідь сповістивши керівництво КНДР і

провівши з ним відповідну роботу. Тому КНР виявилася єдиною країною,

що зберегла дружні відносини з Північною Кореєю, зокрема, і двосторонній

військовий договір з КНДР від 1961 р. Разом із тим Пекін дав зрозуміти

Пхеньяну, що КНДР не повинна  розраховувати на військову підтримку

Китаю у випадку, якщо вона спровокує і розпочне військовий конфлікт

на Корейському півострові.

Визначення ролі зовнішньополітичних  факторів (США, КНР і РФ)

щодо впливу на еволюцію корейської проблеми можливе на основі

комплексного підходу з урахуванням дієвості як внутрішніх, так і

зовнішніх детермінуючих факторів.

Дестабілізуюча роль Корейського  півострову в регіональній системі

міжнародних відносин зумовлена низкою внутрішніх і зовнішніх факторів:

1. Неврегульованість відносин  між КНДР і Республікою Корея,

для яких характерні періодичні спалахи ворожості і конфронтації.

Ускладнюючим моментом наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. стали

наполегливі спроби Північної Кореї демонтувати існуючий з 1953 р.

механізм контролю за перемир’ям у Кореї, замінивши його мирною

угодою між КНДР і США.

2. Відсутність нормальних  дипломатичних зв’язків з КНДР  у більшості

провідних країн світу, в першу чергу США і Японії, і мінімальний

рівень зв’язків з рештою світу, за виключенням КНР, Куби, В’єтнаму

і деяких країн, що розвиваються.

3. Значний військовий  потенціал КНДР і РК, надмірна  концентрація

збройних сил Півночі і Півдня в районі демілітаризованої зони в умовах

гострої політичної конфронтації корейських держав.

4. Відсутність надійних  гарантій без’ядерного статусу  Корейського

півострову.

Підписання міжкорейської  Спільної декларації про денуклеаризацію

Корейського півострову, укладення  в січні 1992 р. контрольної угоди

з МАГАТЕ, а в жовтні 1994 р. – «рамкової угоди» з США, а також

домовленості США, РК і Японії у березні 1995 р. з проекту (КЕДО) –

об’єднання зусиль з будівництва в КНДР легко водневих реакторів не

призвели до обнадійливих результатів. На сьогодні світове співтовариство

не має в своєму розпорядженні вичерпних даних щодо характеру і

спрямованості ядерної діяльності Північної Кореї. Не можна виключати,

що складність економічної ситуації в КНДР, невиконання США низки

зобов’язань з «рамкової угоди» (встановлення дипломатичних відносин,

зняття економічних санкцій, виключення КНДР з так званого «списку

терористичних країн») можуть підштовхнути Пхеньян до повторення

спроб розіграти «ядерну карту», як це було в 1992-1993 рр., коли

12 березня 1993 р. КНДР  оголосила про вихід з Договору  про

нерозповсюдження ядерної зброї. Аналогічна ситуація виникла і 9 січня

2003 р. коли США звинуватили  Пхеньян у порушенні Рамкової  угоди

і припинили постачання нафтопродуктів, у відповідь КНДР оголосила

про вихід з ДНЯЗ. Російський вчений В. Лі вказував, що «китайський

чинник» зіграв не останню роль у виникненні північно-корейської

ядерної проблеми, зокрема, він наголошував, що, не озираючись на

Китай, КНДР навряд чи б наважилася кинути такий відвертий виклик

міжнародній системі нерозповсюдження ядерної зброї [103]. Разом із

тим жорстка позиція США щодо КНДР має неоднозначні оцінки в

Сеулі. Так, Південнокорейський науковець В. Ча підкреслював, що РК

виключає силовий варіант вирішення питання або економічні санкції,

оскільки такі заходи можуть прискорити крах Півночі, що завдасть

шкоди Півдню [104]. Окрім того, існують свідчення, що необхідний

потенціал ядерної програми має в своєму розпорядженні і Південна Корея,

яка надзвичайно занепокоєна діями КНДР в ядерній галузі [105; 106; 107].

5. Підтвердженням підвищеної  уваги керівництва КНДР до  реалізації

національної ракетної програми є запуски балістичної ракети

«Тепходон – 1» наприкінці 90-х рр. ХХ ст., а також заява Пхеньяна

про виведення на орбіту штучного супутника Землі. Випробування

Північною Кореєю балістичної  ракети з дальністю до 2,5 тис. км

викликало вкрай негативну реакцію з боку Японії, США, Південної

Кореї і було розцінено  як загроза миру і безпеці Корейського  півострову

і ПСА в цілому.

6. Суттєві відмінності  стратегічних цілей і тактичних  завдань політики

щодо Корейського півострову провідних зацікавлених держав (США,

Китаю, РФ та Японії), їх неготовність співвіднести свої національні

інтереси з перспективами зміцнення регіональної безпеки.

Разом із тим у регіоні  є і ряд факторів, які перешкоджають  творенню

регіональної системи безпеки. Це відсутність спільної для всіх країн

зовнішньої загрози (поряд із загрозою субрегіонального військового

конфлікту з можливим застосуванням ядерної зброї і зброї масового

знищення) або достатньо істотні зміни співвідношення сил між

регіональними державами, які стимулювали б до об’єднання зусиль у

сфері забезпечення безпеки; відсутність домінуючих норм і цінностей,

які лежали б в основі загальноприйнятої концепції регіональної безпеки;

відмінності політичних систем потенційних країн-учасниць.

Неврегульованість корейської проблеми є достатньо потужним

дестабілізуючим фактором для всього Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Вихід з договору ПРО 1972 р., початок розробки системи національної

ПРО, а також неодноразово згадувані американською стороною причини

цього – потенційна загроза не збоку «розвинених країн», а з боку так

званих «країн-ізгоїв» – напряму стосується корейської проблеми,

конкретно – КНДР [108]. Саме вона, з точки зору офіційного

Вашингтона є потенційним  агресором, з боку якого очікується ядерний

удар. У значно більшому ступені, з точки зору американських політологів,

стурбованість неврегульованістю корейської проблеми виявляє Японія

внаслідок фактору географічної близькості [109]. Проте, не можна не

враховувати і те, що на початку ХХІ ст. США прагнуть формувати свою

національну систему ПРО на основі так званих ПРО театру військових