Проблема безпеки на Корейському півострові

КНР та КНДР використовуються Пекіном для посилення своєї  ролі у

врегулюванні корейського питання і утвердження як центрального

суб’єкта розбудови безпекового регіонального механізму. Для Пхеньяну

Пекін є і ідеологічним союзником, з яким укладений військово-політичний

договір. Поряд із цим політика КНР характеризувалась ефективним

балансуванням щодо одночасного збереження динаміки відносин з

КНДР і поліпшення відносин з РК, підтримуючи при цьому  позитивні

тенденції в розвитку відносин з США, Японією та РФ.

Перспективи ж об’єднання Півночі і Півдня Корейського  півострова,

незважаючи на формальну підтримку КНР міжкорейського діалогу,

спрямованого на мирне возз’єднання, перспектива появи на політичній

карті єдиної Кореї, яка матиме тісні військово-політичні зв’язки з

США та Японією, не матиме позитивних наслідків щодо збереження

детермінуючої ролі Пекіна в регіональній системі безпеці. Так,

південнокорейський експерт Кім Єн Хве підкреслював, що колапс

КНДР або її поглинання Південною Кореєю означатиме для  Пекіна

появу на півострові проамериканського режиму [125]. Ще один дослідник

Кім Юн Дук вказував, що у  випадку провідної ролі Півдня в  об’єднавчому

процесі означатиме для Китаю послаблення його політичного впливу на

півострові [126]. Багато науковців і політиків вважають, що збереження

стабільності й статус-кво на Корейському півострові є актуальним

завданням для КНР [127].

Заступник директора Інституту  Далекого Сходу РАН В.В. Михєєв,

досліджуючи історико-політичні перспективи північнокорейського

режиму, стверджує: «Китай, продовжуючи надавати дозовану економічну

і політичну допомогу Пхеньяну, виявляє готовність до участі в

багатосторонніх кроках щодо Північної Кореї. Небезпека гуманітарної

катастрофи у випадку обвалу пхеньянського режиму, роздратованість

Кім Чен Іром, який вдає з  себе «вождя» і не бажає йти  шляхом китайських

реформ, суттєве значення економічних зв’язків з Південною Кореєю і

все ще існуюче занепокоєння китайського керівництва отримати

американські війська на своїх кордонах у випадку поглинення Півночі

Півднем – визначальні  риси підходу Китаю до корейської проблеми» [128].

Хоча, на думку російського  фахівця Г.Д. Агафонова: «… після  приходу

до влади в 2002-2003 рр. нового керівництва КПК Китай стає все

більш готовим до колективних дій, спрямованих на трансформацію

північнокорейського режиму» [129].

Разом із тим динамічне  перетворення КНР на один із регіональних

центрів впливу визначило і нову роль Пекіна в світовій політиці, в

посиленні як співробітництва, так і суперництва Китаю з США, Японією,

Росією і Республікою  Корея щодо забезпечення безпеки  на Корейському

півострові і в ПСА в цілому. Після закінчення війни в Іраку саме КНДР

стала тим геополітичним місцем, де КНР і США розпочали розбудову

лінії на взаємодію щодо розв’язання регіональних проблем. Трьохсторонні

переговори КНР-КНДР-США, які розпочалися в Пекіні в квітні 2003 р.

і поступово трансформувались у шестисторонній формат (за участі

РФ, Японії і РК), засвідчили готовність Пекіна вже не лише виступати

на захист «північнокорейського соціалізму», але і співпрацювати з

Вашингтоном із проблеми ядерного нерозповсюдження. Завдяки активній

посередницькій і конструктивній ролі китайської дипломатії у Пекіні

було проведено 5 раундів шестисторонніх переговорів (за участю КНДР,

США, КНР, РФ, РК і Японії) з урегулювання північно-корейської ядерної

проблеми. Американський президент Дж. Буш-мол. після закінчення

пекінської зустрічі високо оцінив роль Китаю у врегулюванні північно-

корейської ядерної проблеми. 15 липня 2004 р. на слуханні комітету

сенату з міжнародних відносин конгресмени підкреслювали, що США

погодилися брати участь у тристоронніх переговорах після того, як

проконсультувалися і переконалися, що азійські союзники підтримують

ідею багатосторонніх переговорів. Після тристоронніх переговорів США

наполягали, щоб у наступному раунді переговорів брали участь РК,

Японія і РФ [130]. У 2003-2004 рр. відбулися шестисторонні переговори,

проте прогресу досягти не вдалося. Вашингтон сподівався, що багато-

сторонній підхід дозволить ізолювати Північну Корею за допомогою

здійснення спільного тиску на нею з метою примусити її припинити

ядерну програму. Однак КНР, РК, РФ закликали США піти на компроміс

із Північною Кореєю. На погляд американських дослідників Р. Хассіга

та О. Кондана відбулося наступне: Росія, Китай і РК виявили певне

співчуття до позиції Північної Кореї, яка стверджувала, що вона є

мішенню для агресії США [131]. До того ж різний рівень толерантності

до КНДР був серйозною проблемою в реалізації тристоронньої взаємодії

між США, Японією та РК в проведенні скоординованої політики щодо

Пхеньяну. Вашингтон закликав Китай і Південну Корею не йти  на

поступки, щоб змусити Пхеньян повернутися до переговорів. Так,

Г. Кіссінджер підкреслював, що Вашингтону необхідно тісно співпрацювати

з усіма зацікавленими країнами у вирішенні корейського питання [132].

Помічник колишнього міністра оборони США У. Перрі Е. Картер

вказував, що альтернативи дипломатії щодо вирішення північнокорейського

питання, окрім того, що є небезпечними, не можуть бути повністю

ефективними, якщо інші країни не приєднаються до США в їх виконанні.

Наприклад, економічні санкції  не можна застосувати проти Північної

Кореї, якщо Китай, РК і Росія  не погоджуються їх застосовувати [133].

Саме Китай мав достатній  вплив для здійснення тиску на КНДР,

щоб остання вступила в шестисторонній переговорний процес. Китай

виконував посередницьку місію. Проте, в лютому 2005 р. КНДР заявила

про наявність в неї ядерної зброї і про вихід з шестисторонніх переговорів.

24 травня 2005 р. офіційний  Пхеньян заявив, що у випадку  загрози

його безпеці може завдати превентивного удару по США [134]. А 9 жовтня

2006 р. КНДР оголосила,  що провела успішне підземне  ядерне випро-

бування. Прес-секретар Білого дому С. Макклеллан заявив, що Китай

має значний вплив, який він може використати, щоб допомогти повернути

Північну Корею за стіл шестисторонніх переговорів [135]. Намагаючись

відновити участь КНДР в переговорах, китайці проводили консультації

з Пхеньяном; здійснювали певний політичний тиск на державу, одночасно,

надаючи енергетичну й продовольчу допомогу КНДР. США не могли

не враховувати, що найбільш впливові держави регіону більш схильні

до мирного врегулювання проблеми розробки ядерної програми КНДР.

У питанні ж об’єднання двох держав Корейського півострова

тихоокеанські держави значною мірою зацікавлені в збережені статус-

кво. Стрімке зростання торгово-економічних зв’язків між КНР і РК

засвідчує, що в майбутньому саме Китай стане основним партнером

Південної Кореї. КНР, прагматично  використовуючи тенденцію глобалізації

з метою динамізації процесу регіоналізації і забезпечення таким чином

формування в Північно-Східній Азії структури мінімально залежної від

США, в межах якої Пекін  остаточно закріпить свій статус регіонального

лідера.

У свою чергу, в стратегічному  відношенні Вашингтон не зацікавлений

у врегулюванні ситуації і остаточному зникненні «північнокорейської

проблеми», оскільки, це неминуче поставить під сумнів доцільність

збереження військової присутності США в РК. Вивід військ США з

Південної Кореї може ініціювати їх вихід і з Японії. У результаті

механізм безпеки, який ґрунтується на двосторонніх військових союзах

з Японією і РК і передовому базуванні американських військ у цих

країнах, виявиться розбалансованим. Тому, Вашингтон підтримуватиме

мирний діалог між корейськими сторонами, але в межах контрольованості

цього процесу і якомога довшого збереження статус-кво на півострові.

Разом із тим володіння  КНДР ядерною зброєю порушує режим

нерозповсюдження і створює зону ядерної нестабільності на кордоні

КНР. У випадку військового конфлікту Китай, зв’язаний зобов’язаннями

щодо захисту КНДР згідно з Договором 1961 р., може опинитися в

надзвичайно складній політичній ситуації. Для Пекіна зміст «корейської

загрози» полягає в можливості переростання нинішньої кризи навколо

ядерної програми КНДР у військовий конфлікт на Корейському

півострові, до якого Китай внаслідок існуючих договірних зобов’язань

виявиться залученим, або в необхідності ліквідації гуманітарної катастрофи

внаслідок колапсу режиму Північної Кореї. Обидва сценарії для Китаю

є неприйнятними. У випадку гуманітарної катастрофи в КНДР під

загрозою опиниться соціальна стабільність Північно-Східного Китаю,

що призведе до суттєвих матеріальних втрат і потребуватиме відновлення

стабільності в цьому районі.

Таким чином, для Пекіна «корейський  виклик» полягає, по-перше,

в тому, наскільки Китаю вдасться запобігти негативному для нього

розвитку подій на Корейському півострові; по-друге, в тому, як він зуміє

скористатися корейською кризою для посилення своїх глобальних і

регіональних позицій.

Тактичні дії Пекіна на початку ХХІ ст. щодо корейської проблеми

ілюструють сприйняття її офіційним Пекіном та наміри її використання

в своїх інтересах. Так, КНР, відмовившись від прямої політичної

підтримки КНДР, завдяки використанню механізмів економічного тиску

повернув Пхеньян за стіл переговорів. Китай – єдиний з учасників

шестисторонніх переговорів вимагає від КНДР проведення ринкових

реформ, в яких вбачає шлях нормалізації ситуації в Кореї. Одночасно

Пекін прагне «обміняти» свої дії щодо корейського врегулювання, які

в цілому схвалюються Вашингтоном, на політичні поступки з боку

США, насамперед, з проблеми Тайваню. Саме тому можна спрогнозувати,

що в основі корейського конфлікту лежить зіткнення інтересів Китаю

та США. Пекін прагне до стабілізації обстановки на півострові і

об’єднанню двох Корей під власним протекторатом з тим, щоб у

середньостроковій перспективі забезпечити політичний контроль над

відтворенням єдиної корейської держави; мати ємкий ринок збуту товарів і

ресурсну базу для розвитку національної економіки; в довгостроковій

перспективі забезпечити собі стратегічний вихід до басейну Японського

моря і всього Тихого океану. Фактично конкуренція між США та КНР

за домінуючу роль у врегулюванні корейської проблеми є прелюдією до

суперництва між ними за лідерство як на регіональному, так і глобальному

рівнях.

Розглядаючи потенційну можливість збройного конфлікту за участю

КНР на Корейському півострові, необхідно розглянути варіанти розвитку

ситуації, за яких Пекін буде змушений застосувати військову силу:

− по-перше, у випадку колапсу північнокорейського режиму внаслідок

економічних або політичних мотивів;

− по-друге, у випадку гуманітарної катастрофи в КНДР, яка

супроводжуватиметься масовим потоком північнокорейських біженців

до прикордонних районів КНР;

− по-третє, у випадку проведення США силової акції проти ядерних

об’єктів і ракетних комплексів КНДР, метою якої буде повалення

режиму Кім Чен Іра;

− по-четверте, у випадку несподіваного нападу збройних сил Республіки

Корея на КНДР і поновлення бойових дій на Корейському півострові;

− по-п’яте, у випадку неочікуваного початку стихійного процесу

об’єднання Півночі і Півдня Кореї під егідою Сеулу або Вашингтону

(за моделлю німецького об’єднання, коли фактично ФРН поглинула НДР),

Пекін буде змушений втрутитися, оскільки є зацікавленим у спрямуванні

зовнішньополітичного курсу (проамериканський чи прокитайський)

об’єднаної корейської держави;

− по-шосте, у випадку загострення ситуації на півострові керівництво

Китаю може спричинити в  КНДР народне збурення, що надасть  підстави

для надання допомоги за сценарієм «Праги-1968», і в свою чергу

сприятиме встановленню в Північній Кореї пропекінського уряду.

Разом із тим необхідно  відзначити, що ініціатива застосування

військової сили на сучасному етапі не буде виходити з боку Пекіна.

На сьогодні КНР прагне розв’язати корейську кризу виключно мирними

засобами, враховуючи ті істотні дивіденди в торгово-економічній,

фінансовій і політичній сферах, які здобуває Китай внаслідок розширення

регіоналізації у Північно-Східній і Південно-Східній Азії, формування

зони вільної торгівлі і потенційної можливості запровадження азійської

грошової одиниці в регіоні. Окрім того, в ієрархії пріоритетів Пекіна

на першому місці стоїть необхідність якомога скорішого розв’язання

тайванської проблеми. Лише після приєднання до себе економічно і

технологічно розвиненого острова, підключення до підйому національної

економіки ресурсної бази країн Південно-Східної Азії Китай виявиться

потенційно готовим до відстоювання національних інтересів у ПСА

військово-політичними засобами.

Детермінуючим фактором «корейської» політики КНР виступала

радикалізації позиції США в період адміністрації Дж. Буша-мол. Так,

25 жовтня 2000 р. після зустрічі  з міністрами закордонних справ  Японії

і РК держсекретар США М. Олбрайт наголосила на необхідності й

надалі посилювати тристоронню координацію для подальшого прогресу

у відносинах США, РК, Японії із КНДР [136]. Республіканська ж

адміністрація зарахуванням КНДР до «вісі зла» фактично перервала