Проблема безпеки на Корейському півострові

дій (ТВД). І в цьому випадку, саме Японія є тим плацдармом, на якому

можна встановити такі системи – особливо це вигідно для Вашингтону,

оскільки в цій ситуації територія США залишається повністю захищеною.

Так, заступник міністра оборони США Д. Фейт, характеризуючи зміну

підходів щодо структурного змісту системи оборони на початку ХХІ ст.,

відзначає: «Вихідні настанови щодо передового базування сил змінились

кардинальним чином: ми більше не ставимо перед військами завдання

вести бойові дії безпосередньо в районі дислокації. Навпаки, їх мета –

силове проекціювання на театри військових дій (ТВД), які можуть

знаходитись далеко від району базування» [110].

Окрім стратегічних наступальних озброєнь і зброї масового знищення,

загрозливі масштаби набула і сама військова присутність у регіоні

Північно-Східної Азії. Наявність  значної кількості військових з’єднань

у субрегіоні вже сама по собі є суттєвим дестабілізуючим фактором і

може розглядатися як потенційна загроза безпеці. Корені цієї ситуації

напряму пов’язані із періодом біполярності і є істотним показником

існуючого в ПСА конфліктогенного потенціалу. Ця проблема залишається

серйозною перешкодою на шляху початку мирного діалогу, а також є

своєрідним показником недовіри, яка зберігається відносно один

одного в провідних країнах регіону, які віддають перевагу утриманню

в ПСА постійного потенціалу звичайних регулярних збройних сил.

Урегулювання корейської проблеми полягає в можливостях

зацікавлених сторін щодо поступового розвитку політичного діалогу,

ядерного нерозповсюдження, двосторонніх відносин у всіх сферах в

умовах сприятливого зовнішнього оточення і надійних міжнародних

гарантій. Розвиток режиму заходів військово-політичної довіри на

Корейському півострові є  основним змістовним компонентом розбудови

механізмів безпеки. В цьому контексті важливим є міжнародне

позиціонування Республіки Корея й КНДР щодо консолідації зусиль,

спрямованих на врегулювання проблеми. Це, в свою чергу дає можливість

з достатньо великою долею вірогідності оцінити реальні можливості

врегулювання двосторонніх відносин, перспективи об’єднання та

визначити значення і роль зовнішніх чинників (США, КНР, РФ).

Керівництво РК неодноразово заявляло про готовність піти на

компроміс щодо створення структури взаємної безпеки. В 1988 р.

президент РК Ро Де У, в своєму виступі на черговій сесії ООН

запропонував створити шестисторонню консультативну конференцію

за участю США, Китаю, СРСР, Японії, Північної і Південної Кореї з

метою обговорення широкого кола питань з проблем безпеки і стабільності

в регіоні. Подібні заяви були зроблені і в 90-х рр. ХХ ст. [112]. Прагнення

щодо творення дво- та багатосторонніх механізмів безпеки і до переговорів

з КНДР з боку РК спричинені не лише прагненням зменшити зовнішню

небезпеку з боку Півночі, але і необхідністю створення певного балансу

сил як у регіоні (АТР), так і в субрегіоні (ПСА). Зокрема механізм

субрегіональної безпеки міг би стати певною гарантією балансу сил у

регіоні. Південнокорейські дослідники вважають, що участь у подібному

механізмі могла б відіграти стримуючу роль щодо гегемоністських

устремлінь деяких держав [113]. Можна спрогнозувати, що мова йде про

врівноваження Росією існуючого потенціалу США. Окрім того спроби

посилити свій вплив у ПСА простежується з боку Японії і Китаю.

У 1991 р. між КНДР і РК був  підписаний Протокол про наміри,

ненапад, співробітництво і обмін між Північчю і Півднем, а в 1992 р. –

Угода про взаємний ненапад. Колективний шлях розв’язання корейської

проблеми є найбільш прийнятним. При цьому ключову роль, окрім

двох корейських держав, повинні відіграти регіональні центри сили –

США, КНР та РФ. Разом із тим потрібно відзначити, що позиції США

(традиційно підтримуючих РК) і Китаю (який багато в чому виступає

на боці КНДР) вже є достатньо стійкими, в 90-ті рр. ХХ ст. значно

посилився вплив Японії на процеси, що відбуваються в ПСА. Певні

розбіжності в позиціях щодо корейського врегулювання не завадили

колишньому держсекретарю США К. Пауеллу зробити висновок про

зближення США та КНР у цьому питанні. «Американські і китайські

інтереси щодо Корейського півострову співпадають не повністю, але

все ж таки значною мірою вони подібні. Жодна зі сторін не бажає,

щоб Північна Корея створила і розташувала в себе ядерну зброю. Нікому

не надасть задоволення жалюгідна картина розпаду північно-корейської

економіки. Ні Вашингтон, ні Пекін не зацікавлені в поглибленні кризи,

пов’язаної зі скупченням біженців на китайському кордоні» [114]. На

думку ж сенатора США Ч. Хейгела зближення між США та КНР

щодо Корейського півострову визначається роллю і впливом Китаю в

«стримуванні ядерних амбіцій Північної Кореї», що в свою чергу дає

можливість Пекіну «відіграти унікальну роль і допомогти Пхеньяну

зробити правильний вибір» [115].

Взаємодія КНР, РФ і США  могла б стати відповідним  гарантом

безпеки процесу врегулювання корейської проблеми. При цьому ці

країни повинні були б виступати як противаги тієї з Корей, яка в

критичний момент може спровокувати військовий конфлікт. При розгляді

питання щодо перспектив об’єднання двох корейських держав постає

питання про гарантії цього процесу, а також його відкритість. Визначальна

роль у цьому процесі полягає насамперед у наданні гарантій обом

державам, або підписанні пакту про ненапад зацікавленими регіональними

державами, або шляхом укладення перехресних угод про ненапад між

сторонами та їх союзниками, залученими до переговорного процесу.

На думку автора, найбільш прийнятним є перший варіант, оскільки

вірогідність виникнення широкомасштабного військового конфлікту

в субрегіоні ПСА є досить низькою, мова йде про нормалізацію відносин

по вісі РК-КНДР, перші ж кроки у вигляді підписання відповідних угод

уже зроблені.

У середині 90-х рр. ХХ ст. була здійснена спроба створити в ПСА

механізм колективних санкцій проти можливого порушника безпеки.

Розглядався варіант об’єднання двох Корей за моделлю «два плюс

чотири» – чотири держави могли б контролювати безпеку півострову

в обмін на мирні зобов’язання єдиної Кореї за зразком ФРН – відмова

від виробництва і застосування ЗМЗ, обмеження чисельного складу

збройних сил, заборона на використання технологій, які можуть мати

подвійне призначення тощо [116].

У цьому випадку вже  об’єднана Корея могла б виступати  як

повноправний актор міжнародних відносин і суб’єкт участі в регіональних

об’єднаннях [117]. Подібний механізм урегулювання корейського

конфлікту міг би мати і продовження – створення коаліції за моделлю

«два плюс чотири» з метою вироблення шляхів розв’язання проблеми

двох Корей – президенти РК Кім Ен Сам і США У. Клінтон запропонували

розпочати чотирьохсторонні переговори за участю США, РК, КНДР і

КНР. Пропонувалось створити спеціальний орган – асамблею з

представників цих країн, яка б готувала вироблення і підписання

мирного договору, а в подальшому могла б стати центром регіональної

міжнародної організації за принципом ОБСЄ [118].

Особливо варто відзначити, що на тлі спільних заяв щодо

необхідності багатостороннього підходу до проблеми Корейського

півострову, Росію все ж таки не включили до складу «чотирьохсторонньої

комісії», що є свідченням реального падіння авторитету РФ в ПСА.

На думку корейського  дослідника Кан Вон Сіка, головною причиною

цього є непродуманість російського зовнішньополітичного курсу [119].

За рівнем економічного розвитку Росія значно поступається США,

КНР і Японії. Вона не сприймається державами регіону як потужний

економічний партнер і практично не долучена до регіональних

інтеграційних процесів. Роль Росії у регіоні традиційно полягала у

використанні військово-політичного потенціалу, який з початку 90-х рр.

ХХ ст. суттєво скоротився [120].

Шлях вирішення корейської проблеми, чи то об’єднання двох держав

в одну, чи ж просто деескалація існуючого військово-політичного

протистояння в будь-якому випадку полягає в динамічній розбудові

багатостороннього діалогу в ПСА за рівної участі всіх зацікавлених

сторін, політичні зв’язки повинні підкріплюватись економічною

консолідацією. Можлива розробка питання не лише щодо створення

багатостороннього механізму регіональної безпеки, але і формування

структур економічного співробітництва. При цьому укладені політичні

і економічні міжнародні договори стануть юридичною основою

створюваних міжнародних структур. Разом із тим реалістичність реалізації

моделей врегулювання корейської проблеми значною мірою визначається

і відповідністю характеру цього процесу інтересам США, КНР і РФ.

Регіональні центри сили мають  багато в чому співпадаючі інтереси

щодо розв’язання корейської проблеми: зацікавленість у призупиненні

корейської ядерної програми, формування дво- та багатосторонніх

угод, які б забезпечували контрольованість процесу міжкорейського

діалогу, відстоювання мирного шляху врегулювання корейської проблеми,

підтримка ініціатив щодо вирішальної ролі в об’єднавчому процесі

корейських сторін, підтримка конструктивної розбудови відносин двох

Корей в економічній сфері, спрямованій на підвищення ефективності

реформування економічної структури КНДР. Все це є основою для

розвитку конструктивної співпраці відносно корейської проблеми між

США, КНР та РФ. Проте кожна зі сторін має і свої інтереси в регіоні,

які, в першу чергу, передбачають посилення власного визначального

впливу на характер розвитку регіональної міждержавної взаємодії. У

доповіді, підготовленій американськими експертами в 1995 р., відзначалось:

«Тільки об’єднання Кореї  зробить її елементом миру та стабільності в

Азії. Військова присутність  США в Південній Кореї –  основна перешкода

на шляху об’єднання. Залежність від військової сили – ознака моральної

слабкості зовнішньої політики США в Азії» [121]. Але події 11 вересня

2001 р. внесли істотні  корективи в зовнішньополітичну  стратегію

адміністрації Дж. Буша-мол. Офіційний Вашингтон прагнув зміцнити

відносини військово-політичного союзництва з КР та Японією і одночасно

не загострити відносин з КНР. Так, 12 березня 2003 р. на слуханні

комітету з міжнародних відносин Сенату США американський політолог

Б. Джилл наголошував, що китайські аналітики визнають, що ядерна і

ракетна програми КНДР призводять до модернізації військових програм

у регіоні; до нарощування американський військових сил; до розвитку

американської протиракетної оборони, що не розглядається сприятливо

в Пекіні [122]. Китай, як зростаюча регіональна держава, що має всі

потенційні можливості щодо перетворення в глобальний центр впливу

насамперед зацікавлена в мирному врегулюванні корейської проблеми.

Оскільки силовий варіант  може викликати потік біженців на китайському

кордоні з КНДР, а також екологічну і гуманітарну катастрофи. А це

призведе до посилення позицій США в регіоні, зважаючи на союзницькі

відносини Вашингтону і Сеулу. Разом із тим для Китаю корейська

проблема характеризується певним дуалізмом, з одного боку, Пекін

зацікавлений у мирному розв’язанні проблеми, а з іншого можливе

об’єднання КНДР і РК синонімічно для Пекіна розширенню зони

американо-японського впливу. Таким чином, протистояння на Корейському

півострові може перетворитися в конфліктогенну проблему китайсько-

американських відносин і зону можливого інтернаціоналізованого

локально-регіонального конфлікту. В аналітичній розробці російських

експертів під керівництвом відомого політика та фахівця-міжнародника

Є.М. Примакова стверджується: «Військовий варіант розв’язання  ситуації

в корені суперечить інтересам КНР, яка виступає проти посилення

американських позицій у регіоні і стурбована можливими наслідками

масштабних військових дій на Корейському півострові» [123].

Виходячи з цього, зміст  «корейського виклику» для КНР полягає  в:

1. Можливості переростання  сучасних кризових явищ щодо  ядерної

програми КНДР у військовий конфлікт на Корейському півострові, до

якого Китай може бути залучений, зважаючи на його договірні

зобов’язання.

2. Гуманітарній катастрофі  внаслідок колапсу режиму Північної

Кореї. Зміст проблеми полягає  в конфлікті інтересів КНДР і  США, Китаю і

США. В умовах глобалізації зіткнення цих інтересів набуло нового

характеру і масштабів, оскільки підходи світового співтовариства до

корейської проблеми кардинально відрізняються від часів «холодної

війни». Разом із тим внаслідок свого геополітичного положення, Китай

традиційно мав тісні політичні та економічні зв’язки з Кореєю.

Підкреслюючи значимість Кореї для Китаю, професор Колумбійського

університету Д. Барнетт відзначав: «Пекін розглядає Корею як незалежну,

але ще поділену державу, яка має особливі історичні та стратегічні

зв’язки з Китаєм. Сьогодні пекінські лідери вбачають в Кореї арену, де

змагання великих держав може викликати конфлікти, небезпечні для

Китаю. Історія переконує  китайських лідерів, що необхідно зберегти

Північну Корею як буфер  та перешкоджати встановленню над нею

будь-якого контролю, ворожого Китаю» [124]. Сталі відносини між