Рабовласницьке господарство Стародавнього Риму

 
 
 
 
 
 
 
 

ЗМІСТ 
 

   ВСТУП                    2

РОЗДІЛ 1  Формування рабовласницьких відносин на базі античної громади. 3

РОЗДІЛ 2  Етапи розвитку Римської держави.             4

РОЗДІЛ 3  Особливості господарського життя Риму:

а) сільське господарство;                5

б) ремесло і торгівля;                 6

в) грошовий обіг;                 7

РОЗДІЛ 4  Економічна думка Стародавнього Риму.             8

РОЗДІЛ 5  Економічні досягнення та обмеженість античної цивілізації.       12

РОЗДІЛ 6  Криза рабовласницької системи.           18

ВИСНОВОК                  20

   СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ           21 
 
 

 

Вступ

     Визначною рисою древньої історії, що привертає особливу увагу як аналітиків, що фіксували розвиток подій, так і подальших істориків, є виникнення та падіння імперій. Однією з найважливіших історичних подій становлення європейської цивілізації є поява на арені історії Римської імперії, яка пройшла етапи республіканської (ІІІ – І ст. до н. е.) та імператорської (І ст. до н. е. – VІ н. е.) форм державності, була багатонаціональною імперією.

     Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця 
III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. В результаті завойовницьких війн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Римська імперія виникла на ґрунті, який заклав Гай Юлій Цезар (народився у 100 р. до н. е.), котрий у межах республіки створив військову монархію.

     «Діяльністю Цезаря завершилася історія еллінів-латинів. Після того як греки та італіки  розділилися, одна з цих народностей  виявила дивну обдарованість  у сфері індивідуальної творчості, у галузі культури. Друга виробила велике і потужне державне тіло. У своїй галузі кожне з цих  племен досягло найвищої можливої для  людства межі і внаслідок однобічності свого розвитку йшло до занепаду. У  той час і з’явився Цезар. Він  об’єднав у одне ціле народність, що створила державу, але не мала культури, з народністю, яка мала вищу культуру, але не мала держави. Два найдавніші племені древнього світу знову  злилися, почерпнувши у своєму об’єднанні нові духовні сили, достойно заповнили  всю велику сферу людської діяльності і спільною працею створили ту основу, на якій людський геній може працювати  безмежно. Інших шляхів для людства  не знайдено» (Моммзен. История Рима. – Т.ІІІ – ст.510-511)

     Не  дивлячись на майже незмінну технологію, економічні досягнення древніх імперій були значними. Організовані експедиції, що відправлялися з торговими чи завойовницькими цілями, активніше розповсюджували елементи існуючої технології та вводили в сферу господарського використання нові ресурси. Можливо, найважливішим результатом існування імперій було встановлення порядку та спільного законодавства на все більших територіях, що допомогло розвитку торгівлі і тим самим посприяло регіональній спеціалізації і поділу праці. Видатним прикладом такої тенденції є Римська імперія.

     Рим – рабовласницька імперія. Рабство панує скрізь: у сільському господарстві, в ремеслі, мореплавстві, торгівлі, у сфері послуг, навіть у культурі. Рабство – це джерело розквіту, і водночас одна з причин занепаду імперії.

 

1.   Формування рабовласницьких  відносин на базі античної громади 

     Залежно від природних особливостей того чи іншого племені, економічних умов, відносин із сусідніми народами тощо склалися громади «азіатського»  та «античного» типу, які дали початок формуванню ранньорабовласницьких держав. У свою чергу, «германські» або «слов’янські» громади стали колискою ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи.

     Основою виробничих відносин рабовласницького способу ведення господарства стає власність рабовласника на засоби виробництва  та на раба. У виробництві діяв прямий позаекономічний примус. Долею «розмовляючого знаряддя» (раба) стає непосильна праця, скотське існування, рання смерть.

     Основними джерелами поповнення рядів рабів  були:

1) військовополонені і захоплені в полон мирні жителі;

2) продавані правлячою аристократією варварських народів одноплемінники;

3) народжені рабами діти;

4) люди, захвачені піратами та викрадачами.

     Історія рабовласницького способу ведення  господарства, виникнення перших цивілізацій  нараховує декілька тисячоріч і  локально охоплює країни Стародавнього  Сходу та античні держави. До речі, цей спосіб господарювання спостерігається в деяких племенах Південної Америки і в ХХІ столітті. Але саме в ІІІ тис. до н. е. починають складатися рабовласницькі відносини, з’являється патріархальне рабство, притаманне державам Давнього Сходу. Держави, які склалися на базі античної громади (Греція, Рим), набули рис класичного рабства.

     Внутрішня еволюція суспільних відносин в Римі IV – III ст. до н.е. вела до виникнення форм класичного рабства. Концентрація землі, розповсюдження приватної власності, розвиток ремесла, торгівлі, грошового обороту, зародження товарного господарства вимагали дешевої робочої сили. Примусити працювати вільного дрібного власника, що добився рівноправності і наділений ділянкою землі, було важко. Такою робочою силою міг бути позбавлений всіх прав і майна раб. Цим пояснюється агресивність Риму, його нескінченні війни, масові пограбування і поневолення завойованого населення. Успішні війни сприяли численному припливу рабів, зростанню та втіленню рабства.  

 

2.   Етапи розвитку Римської держави 

     Історія Риму – яскрава сторінка розвитку і загибелі рабовласницького суспільства у своїй класичній формі. Римська держава пройшла три етапи розвитку:

1. (VIII – VI ст. до н.е.) – царський;
2. (509 – 31 до н.е.) – республіканський,
3. (31 до н.е. – 476 н.е.) – імперський. 

 

     Перший  період історії Древнього Риму – з VIII по VI ст. до н.е. – прийнято називати «царським» періодом. Однак монархічної держави не було. Римскі «царі» – рекси, як і грецькі василевси, – це військові вожді. Громадським устроєм Риму була військова демократія.

     Перший  період – це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX – IV ст. до н.е. Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягло ремесло, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. В VII – VI ст. до н.е. з розпадом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини.

     В VI ст. до н.е. виникла держава. Наступив другий період римської історії – період республіки. Рим в період республіки – місто-держава, подібний грецьким полісам. З перебігом завойовницьких війн Рим підкорив собі інші італійські держави. Переможені народи визнавали залежність від Риму, але не включались до складу римського полісу.

     На  відміну від Афін Римська республіка була аристократичною, так як влада  залишалась в руках родової аристократії. По мірі економічного розвитку, як і  в Афінах, з’явилось міське господарство, ремесло і торгівля, а разом  з ними і «нові багатії», які прагнули розділити владу зі старою римською знаттю, попасти в її ряди. Окремі частини Італіі поступово злились в одну державу. Однак політичні та переважні права залишились в руках громадян тільки римського полісу – квірітів. Подібне стан речей не міг не вести до соціальної напруги та політичних конфліктів.

       В цих умовах вирішальною стала  армія, яка поступово перетворилась на знаряддях в руках воєначальників, яке забезпечувало військову здобич і утримання солдатів. Використовуючи армію, вони захопили владу в країні і перетворились в імператорів. В І ст. до н.е. Римська республіка перетворилась на Імперію, що проіснувала до VI ст. н.е.

3. Особливості господарського життя Риму  

а) Сільське господарство 

     Споконвіків провідною галуззю для більшості  населення Апеннінського півострова було землеробство. Родючі грунти і  м’який клімат забезпечували високі врожаї. В найрозвиненіших областях Італії культивували пшеницю, ячмінь, просо, боби; в менш розвинених і гірських – полбу, ячмінь, боби. Греки-колоністи внесли удосконалення в місцеве виноградарство, познайомили жителів Італії з оливками.

     В ІІ - І ст. до н.е. сільське господарство Італії переживало підйом. Великого розповсюдження набули виноградарство, вирощування оливок і плодівництво, розвивалось рільництво. Господарі більше уваги стали приділяти удобренню землі, ретельно зорювали поля, укореняли нові сорти пшениці, наприклад, овес, коноплю, кунжут.

     Пагорбисто-гірська  територія сприяла розвитку скотарства, особливо вівчарства та свинарства. Одним  з важливих показників прогресу в  сільському господарстві були нові галузі – тваринництво та птахівництво. Навколо  великих міст створювались спеціалізовані господарства, які забезпечували  жителів міста молоком, сиром, м’ясом, квітами, свіжими овочами та фруктами.

     В період утворення Римської держави  економічна структура італійського села включала два типи господарства – рабовласницьке (вілла), що обслуговувалось порівняно невеликою кількістю рабів, та звичайний селянський двір, на якому працював вільний землевласник та його сім’я. Вільні землевласники складали основу римського народного ополчення. Вони своєю кров’ю, спустошенням своїх невеликих господарств оплачували гегемонію Риму в античному світі. Хлібороби не могли конкурувати з великими рабоволодіннями. Розоряючись, вони покидали свої земельні наділи і йшли в міста. Їх землі рабовласники прирощували до своїх володінь. На місці невеликих вілл виникали просторі маєтки плантаційного типу – латифундії, на яких трудились тисячі рабів.

     Бурхливе  піднесення сільського господарства в  ІІ – І ст. до н.е. пояснюється трьома причинами: широким впровадженням рабства, розвитком простого товарного виробництва, переходом від дрібного господарства до крупного. Піднесення сільського господарства посприяло встановленню  ринкових зв’язків між містом та селом. Місто відокремилось від села, перетворившись в центр ремесла і торгівлі, політичного і культурного життя. В цей період виник перехід від дрібного до обширного землекористування. 

б) Ремесло і торгівля

     В VI – V ст. до н.е. в італійських містах бурхливо розвивалось ремесло і торгівля. Цьому сприяла наявність корисних копалин, а саме залізної руди, міді, глини, будівельного каменю, кораблевого лісу. В цей же період широкого розповсюдження набуло залізо. Процвітало виготовлення бронзових виробів, які відрізнялись технічною та художньою досконалістю. Найрозвиненішим ремеслом в Італії було виготовлення кераміки: різноманітного посуду, тари, водогінних труб, черепиці, будівельних та архітектурних деталей, сирцевої цегли і т.д. В Південній Італії було налагоджено виробництво вишуканої кераміки за грецьким зразком. Значно меншого розвитку отримало текстильне ремесло. В дрібних ремісничих майстернях в VI – III ст. до н.е. працювали сам господар, члени його родини та кілька рабів. Збережені археологічні знахідки свідчать про проникнення рабської праці в ремісниче виробництво. В копальнях, каменярнях, глиняних кар’єрах цілковито домінувала праця рабів.

     На  відміну від сільського господарства, де вирішальної ролі набула праця  рабів, в ремісничому виробництві  більшого значення мали вільні ремісники, які мало використовували рабський труд. Розвиток ремесла вимагав розширення сировинної бази. Збільшилась потреба металів, каменю, деревини, високоякісної глини, вовни, льону, шкіри, скла, нових будівельних матеріалів. Введення в обіг нових сировини та матеріалів сприяло бурхливому розвитку металулургійного, керамічного, текстильного, шкіряного та інших виробництв, до того ж кожне із них поділялось на декілька цілком самостійних галузей.

     Утворились  великі ремісничі центри зі спеціалізацією виробництва: Путеоли славилися виробництвом залізних деталей, Капуя – литтям із бронзи і свинцю, Кали і Мінтурни – виготовленням сільськогосподарських знарядь, Аррецій – керамікою, Тарент – виробами з вовни, Північна Італія – льняними виробами. Великим ремісничим центром був Рим.

     Уже в VI – III ст. до н.е. Італія постає ареною інтенсивної торговельної діяльності, до того ж виникають як зовнішні, і внутрішньо італійські торгівельні зв’язки. Предметом торгівлі були не тільки предмети розкоші, але і металічні вироби, кераміка, хліб, вино, олива. Центром торгового життя став Рим. Для торгівлі тут виділявся кожен дев’ятий день, який називали «нундіни». Щороку організовувались ярмарки, куди з’їжджались жителі сусідніх міст. Ярмарки присвячувались великим релігійним святкуванням і проводились поблизу святилища шанованого божества.