Рабовласницьке господарство Стародавнього Риму

     Це  постачання становило одне  з головних виключень із правила вільного підприємництва: зерно безкоштовно роздавалось 200-м тис. сімей римського пролетаріату. Для того, щоб попередити збій постачання, який міг спровокувати хвилювання, уряд надав особливі привілегії агентам, що забезпечували постачання зерна, а часом навіть сам брав на себе виконання цієї задачі.

       Хоча жодне інше місто не  могло прирівнятися до Риму  по його розміру та розкоші  в період його розквіту, багато  великих міст нараховували від 5-ти до 100 тис чоловік, а деякі, такі як Александрія, були навіть більші. Можливо, аж до ХІХ ст. в світі не існувало регіону з таким же високим рівнем урбанізації. 

     Найбільшим  внеском Риму в економічний розвиток був pax romana, тривалий період миру і порядку в Середземномор’ї, що забезпечував найсприятливіші умови розвитку торгівлі. Хоча римські легіони були майже завжди зайняті завоюванням нових територій, покаранням непокірних сусідів чи придушенням повстань населення підкорених територій, до ІІІ ст. н.е. воєнні дії зазвичай відбувались на периферії імперії і в основному не зачіпали головних торговельних шляхів. Піратство і бандитизм, які становиди серйозну загрозу торгівлі навіть в елліністичну еру, були майже повністю ліквідовані. Знамениті римські шляхи створювались скоріше для стратегічних, аніж для торгівельних цілей. Колісні транспортні засоби (окрім колісниць) використовувались рідко, і зовсім не використовувались для далеких перевезень, хоча дороги все ж сприяли розвитку комунікації та перевезенню легких товарів. Однак головною транспортною артерією було Середземне море, яке як ніколи раніше – і рідко в подальшому – інтенсивно використовувалось в ролі торгівельної магістралі.

     Одним з головних наслідків pax romana був зріст кількості населення. За наявними оцінками, населення імперії в період її зеніту нараховувало від 60 до 100 млн чоловік, причому новітні дослідження схиляються до останньої цифри. Нажаль, науковці не мають чітких даних про населення відповідного регіону в більш ранній час, наприклад, в епоху Олександра Македонського чи в період грецької колонізації в VIII ст. до н.е. Однак можливо, що кількість населення імперії на час смерті Марка Аврелія (180 р. н. е.) зросла, по крайній мірі вдвічі в порівнянні з часом смерті Юлія Цезаря (44 р. до н. е).

     Найзначніше зростання спостерігалося в Західному  Середземномор’ї, включаючи Італію, так як Схід уже був густо заселений. (Наприклад, населення Єгипту, певно, складало 5 млн чоловік ще в 2500 р. до н. е., а в І ст. н. е. воно досягло майже 7,5 млн.) В епоху фінікійської та грецької колонізації землі на Заході, придатні до орного землеробства, здебільшого були зовсім незаселені. Навіть в період римської експансії в Італії багато областей півострова мали низьку густоту населення. Населення Галії, яка пізніше стане однією з великих римських провінцій з населенням більше 10 млн чоловік, на час початку римського завойовування становило, певно, менше 5 млн чоловік. Північна Африка та Іспанія також пережили період розквіту і зростання кількості в перші віки імперії.

     Питання про те, в якій мірі одночасно  з демографічним зростанням зріс рівень благополуччя, набагато складніше. Безперечно, деяке його зростання дійсно спостерігалось, що зробило можливим (і стимулювало) зростання кількості населення. Відомий економіст Колін Кларк підрахував, що реальний дохід «типічного» вільного ремісника в Римі І ст. н. е. приблизно дорівнював доходу британського фабричного робітника в 1850 р. та італійського робітника в 1929 р.

     Шляхом екстраполяції можна дійти висновку, що рівень життя римських ремісників був істотно вищим, аніж рівень життя мільйонів селян і міських жителів Азії, Африки і Латинської Америки в наш час.

     Переважання рабства в Древньому світі особливо ускладнює проблему статистичного порівняння. Абсолютна і відносна кількість рабів значно варіювалась в часі; вона зростала в період експансії імперії, коли було багато військовополонених і заручників, і зменшувалась згодом, коли імперія перейшла до оборони. (Відсоткова частка рабського населення також залежала від кількості звільнених рабів і відносного рівня народжуваності серед рабів і вільного населення; в цілому, рівень народжуваності серед рабів був нижчий.)

     Певна річ, часто відношення хазяїнів до рабів  було добрим; особливо це відносилось  до грамотних рабів-греків, а також  до рабів, що служили в якості вчителів, писарів, домашніх слуг та ділових агентів. Однак більшість рабів використовувалась  в сільському господарстві та на тяжкій фізичній роботі, і мали утримання, достатнє лише для простого виживання. Відносна кількість рабів також залежала від вартості вільної праці. Вільні люди рідко були зайняті на таких неприємних і небезпечних роботах, як гірниче добування, але в інших галузях їм доводилось конкурувати із вкрай дешевою працею рабів.

     Іншим важливим показником благополуччя є середня тривалість життя. Знову ж таки, треба бути дуже обережним при використання неповної і недостовірної статистики, особливо тому, що вона мало говорить про відносний рівень смертності від хвороб та інших причин серед різних соціальних верств. Проте вцілому можна сказати, що середня тривалість життя на протязі «Золотого віку» імперії становила близько 25 років – небагато вища, ніж в ранніших суспільствах, і все ж нижча, ніж у всіх сучасних суспільствах, за виключенням найбідніших.

     «Золотий  вік» імперії фактично становив перехідний період. Навіть до настання хронологічної межі, за яку зазвичай приймають рік смерті Марка Аврелія, велика кількість проблем пророкувала  занепад імперії та її економіки. Серед головних проблем були напади німців з півночі, нестача робочої сили та інфляція (хоча і достатньо помірна). Всі ці проблеми значно загострились в ІІІ ст. н. е., особливо інфляція, пов’язана з постійним знеціненням монети в інтересах скарбниці, витрати якої завжди перевищували доходи. Однак інфляція була симптомом фундаментальніших економічних проблем. Імператор Діоклетіан намагався вирішити їх ще на початку IV ст. н. е., ввівши законодавчий контроль за цінами і заробітною платою і реорганізувавши бюрократію і фінансову систему.

     Реформи Діоклетіана і його прийомного сина Костянтина закріпили на деякий час  імперську структуру, але вони не торкались фундаментальних проблем; насправді вони їх заглибили.

     Двома стовпами економіки Римської імперії  були сільське господарство        і торгівля. Сільськогосподарські надлишки (перевишення виробництва над споживанням землероба та його сім’ї), при тому, що вони були невеликими в кожному окремому господарстві, вцілому, були значними, будучи мобілізованими в імперський бюджет через податки. Вони надавали засоби для утримання армії, імперської бюрократії та міського населення. Проте ефективність управління цими надлишками залежала від стану торгівельних потоків в імперії.

     Напади  та грабіжницькі рейди варварів завдавали  збитків торгівлі, однак, можливо, ще важливішою проблемою були неефективність і корупція самого імперського уряду. Пірати знову з’явились на морі, а зграї розбійників контролювали гірські шляхи. Траплялось, що мирних жителів грабувала навіть сама армія.

       Податки постійно зростали, але на розподіл їх тягара впливали пільги, які надавались владою. Багато великих маєтків, власність вельмож, були звільнені від оподаткування, що призвело до збільшення податкового тягара для тих, хто найменшою мірою був здатен його нести. В період інфляції в ІІІ ст. н. е., коли податкові надходження систематично виявлялись недостатніми для фінансування витрат держави на утримання армії і бюрократичного апарату, уряд відновив практику стягнення податків в натуральній формі, яку Діоклатіан перетворив у постійну систему податків. Хоча цей надзвичайний захід досяг своєї цілі в короткостроковому періоді, він підірвав саму основу економічної системи імперії.

     Виробництво для ринку знизилось. Землероби, в тому числі навіть власники невеликих земельних ділянок, покидали землі і йшли під опіку великих землевласників, чиї неоподатковувані маєтки, зрозуміло, розростались. Більш того, у зв’язку зі скороченням торгівлі і зниженням  кількості міського населення через недостачу продовольства, великі маєтки ставали самодостатнішими і не тільки продовжували забезпечувати себе продуктами харчування, а й заводили власні металообробні, текстильні та інші виробництва, тим самим відбираючи у міст їх економічні функції. Так закрутилась небезпечна спіраль стиснення.

     Спроба  Діоклетіана зафіксувати рівні  заробітної плати і цін імперським едиктом зазнала майже повного  фіаско не дивлячись на суворі покарання порушників.  

     В 332 р. уряд прийняв ще жорстокіше рішення, яке передбачало прикріплення землеробів до землі, яку вони обробляють і введення принципу обов’язкового спадку професійного статусу в землеробстві, ремеслі, торгівлі і навіть міській адміністрації. Так само як і збір податків у натуральній формі, цей захід мав певний короткостроковий успіх, але для економічної системи він виявився ще більш пагубним. Економіка поверталась до натурального господарства, кількість населення скорочувалась, міста пустішали, а великі вілли ставали більш схожими на зміцнені замки.

     На  кінець ІV ст. Західна Римська імперія стала нагадувати спорожнілу будівлю, що руйнується під вагою власних конструкцій.

     Падіння Римської імперії і занепад (або  регрес) класичної античної економіки  становили собою самостійні, хоча і взаємозв’язані явища. Якби економіка  змогла відповісти на запити, пред’явлені їй зростаючою паразитичною імперською бюрократією і армією, імперія могла б проіснувати ще тисячу років – як це вдалось зробити Східній Римській (або Візантійській) імперії.

     В свою чергу, якби імперія, тобто інституціональна структура, в рамках якої функціонувала  економіка, продовжувала забезпечувати  достатній захист від зовнішніх  і внутрішніх загроз, необхідний для  світової господарської діяльності, і ефективне здійснення правосуддя, то не існувало б очевидних причин, які б завадили їй функціонувати за династії Діоклетіана так само ефективно, як за династії Антонінів. Проте на практиці жодна з цих умов не були дотримані.

     Але найфундаментальнішою причиною обмеженості  і в кінцевому результаті падіння  класичної античної економіки, що виходить за межі безпосередніх причин занепаду Риму, була відсутність технологічного розвитку. Ця технологічна стерильність являла собою очевидний контраст з культурною пишнотою, принаймні, деяких періодів існування античної цивілізації. Навіть сьогодні класичне мистецтво і література є взірцями для сучасних робіт. Значного прогресу було досягнуто у філософії, математиці та низці інших галузей науки. Древнім були відомі деякі властивості пару, хоча вони застосовувались тільки в іграшках і пристроях, призначених для введення в оману легковірних. Водяне колесо і вітряк були винайдені в І ст. до н. е., але не отримали широкого розповсюдження в Європі до періоду Середніх віків.

     Римське інженерне мистецтво виявилось  в будівництві доріг, акведуків, купольних будівель, але не в створенні трубозберігаючих приладів. Очевидно, що вклад Античності в розвиток технології був незначним аж ніяк не через відсутность творчих талантів.

     Поясненя скоріше за все пов’язане з соціально-економічною структурою і з системою зв’язків і стимулів, які вона породжувала. Найпродуктивніша робота виконувалась або рабами, або залежними селянами, статус яких мало відрізнявся від статусу рабів. Навіть якщо вони і мали можливість покращити технологію, вони б отримали від подібних покращень мало вигоди (якщо мати на увазі дохід та скорочення трудових зусиль).

     Члени привілейованих класів присвячували себе війні, управлінню, мистецтву і науці  або просто демонстративному їх вжитку. У них було мало схильності і досвіду експерементувати із засобами виробництва, так як труд вважався долею нижчих класів.

     Архімед був геніальним ученим, який, можна навіть так сказати, нехтував практичним застосуванням науки; його єдиною поступкою практиці було створення механічної катапульти для захисту (безуспішного) його рідних Сіракуз від римлян.

     Арістотель, який мав, можливо, найповніші енциклопедичні знання серед стародавніх учених і філософів, вважав, що різниця між  панами і рабами біологічно детермінована. На його думку, той факт, що раби повинні  забезпечувати своїм хазяйнам дозвілля для занять мистецтвом і наукою, був частиною природного стану речей.

     Апостол Павел писав, що хазяйни і раби повинні прийняти нинішнє положення, оскільки царство земне може існувати лише в тому випадку, якщо одні люди будуть вільними, а інші – рабами.

     У світлі таких поглядів недивно, що розробці методів полегшення важкої праці  або покращення положення залежних мас приділялось так мало уваги і зусиль.

      6. Криза рабовласницької системи.

     Експлуатувати чужу працю в античних державах можливо  було, тільки захоплюючи полонених  на війні і перетворюючи їх на рабів. Захоплена в полон людина, опинившись в чужому ворожому середовищі, втрачала здатність до опору.

     Такий спосів експлуатації мав складні  наслідки. Оскільки головною умовою розвитку рабовласницького господарства були постійні переможні війни, щоб їх вести слід було озброїти все населення. Тому кожен чоловік був воїном і вивчав воєнне мистецтво. Той класичний рабовласницький устрій, який існував в античних державах, не міг бути одразу в усіх народів: не могли ж всі вести переможні війни. Насправді, переможені і підкорені Римом країни або знаходились в стані докласового суспільства, або відносились до «азіатського способу виробництва»