Рабовласницьке господарство Стародавнього Риму

     Внутрішня торгівля була добре розвинена, товари вільно рухались по всій Італії. Високому рівню розвитку Торгівлі в межах  всієї Римської імперії сприяли, по-перше, введення єдиної грошової системи  по всій імперії; по-друге, будівництво  чудових брукованих доріг, що пересікали всю Європу. 

в) Грошовий обіг

     Розміри внутрішньої і зовнішньої торгівлі все більше розширювались, і це викликало появу грошей. Перші монети з’явились в самому кінці V ст. до н.е. Карбувались вони із золота, електора – сплава срібла і бронзи. В IV – III ст. до н.е. кількість монет зросла; їх карбували вже всі міста. В римі перші монети виливались в формах; це були мідні злитки вагою 273 г, без зображень (так званий важкий асс).

     В другій половині IV ст. до н.е. на монетах з’являються зображення тварин – бика, свині, орла і т.п. (асс із зображенням). Важкі та громіздкі злитки були мало придатні для торгівлі. Карбування легших і зручніших срібних монет почалось в Римі тільки з кінця ІІІ ст. до н.е. Основними монетними номіналами в Римі були бронзовий асс, срібний сестерцій (2,5 асси) та срібний денарій (дорівнює 10 ассам, або 4 сестерціям).

     Існування різноманітних грошових систем, розмаїття золотих, срібних та бронзових монет сприяли зародженню міняльної справи. Міняйли, яких називали аргентаріями, слідкували за грошовим курсом, перевіряли вартість монет, проводили обмін грошей і надавали позики. Міняльний промисел йшов            пліч-о-пліч з лихварством. Позичковий процент не перевищував 6% в рік, але в провінціях цієї заборони не було, і римські лихварі роздували проценти. Спираючись на допомогу провінційної адміністрації, римські лихварі розоряли цілі міста й області.

4. Економічна думка  Стародавнього Риму

     Могутність  Стародавнього Риму пов’язана зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами історії економічної думки.

     Трактат «Землеробство», написаний Марком Порцієм Катоном Старшим (234 - 149 до н.е.), узагальнює досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землеробство за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найпевнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове господарство – це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і якнайбільше продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації в ньому виробництва і праці рабів. Приміський маєток, наприклад, господар має облаштувати так, щоб він давав якнайбільший прибуток. Для того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше обладнання. 

     Не  надаючи великого значення засобам виробництва, виняткову увагу Катон приділяє рабам і організації їхньої праці. Він радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної роботи та доброї поведінки. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкретної роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосередньо наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі». Про виконання наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчасовий і допоміжний захід.

     Позбавлення селян землі і концентрація її в руках великих землевласників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацювання проектів таких реформ та їх втілення в життя зв’язані з іменами народних трибунів  братів Гракхів – Тіберія (162 - 133 до н.е.) і Гая (153 - 121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали, по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння; по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земельних ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря (однієї родини).

     133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про земельну реформу, який передбачав обмеження користування державною ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по 30 югерів (близько 9 га) серед безземельних та малоземельних громадян Риму. Запропонований проект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжувала роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія – Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцнення римської держави, припинення зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з державних сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворювались нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито.

     Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної думки  Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 - 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники – користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім – властивостями грунту, оскільки основна цінність господарства – земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними» – писав він.

     Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив  ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але  в недостатній кількості, а з  іншого – часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою.

     На  погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч  він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж  радить рабовласникові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів  матеріально та морально. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше  користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.

     Праця Луція Колумелли має таку ж назву «Про сільське господарство». Це своєрідний огляд стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. На противагу твердженням, що занепад сільського господарства зумовлений погіршанням родючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка. Добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільше придатна.

     Прагнучи  розробити принципи ефективної організації  праці рабів, Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. Великого значення Колумелла надавав навіть характеру відносин між паном і рабами. Діапазон запропонованих ним засобів впливу на рабів був досить широким: від традиційної маєткової в’язниці до дружньої розмови і навіть жартів. Це, на думку Колумелли, мало сприяти зростанню продуктивності праці.

     Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий  і досвідчений господар. З огляду на це Колумелла радив купувати приміські  маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств  він рекомендував здавати землю  в оренду вільним колонам, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів. Колумелла  вважав, що власникові маєтку не слід часто  міняти орендарів, ліпше залучати колонів, міцно прив’язаних до місця. Таким  чином, твори Катона, Варрона й  Колумелли є важливими літературними  джерелами з аграрних проблем  Стародавнього Риму. У них було відображено розвиток сільського господарства і зв’язану з ним еволюцію економічних  поглядів римлян з питань організації  рабовласницького господарства. 

     У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства  виникло християнство. Воно увібрало в себе чимало елементів східних релігій (зокрема іудаїзму) і античних філософських течій. Хоча раннє християнство спочатку було релігією гноблених і гнаних, однак воно не було орієнтоване на певний боговибраний народ, соціальну групу або клас. Воно було звернене до всіх людей, до всіх, хто вірив у божественного Спасителя, в Христа. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Рівність людей перед Богом виступає як основний вид рівності, від котрого всі інші види є похідними. Засуджується соціальна нерівність, зокрема, поділ людей на бідних та багатих. Багатство розглядається як «корінь усього злого». Люди повинні ставитися один до одного справедливо. З ідеєю рівності міцно зв’язаний принцип загального обов’язку працювати. Оскільки праця є основою життя людей, розподіл має здійснюватися за працею. Гостро засуджується лихварство і стягнення процента за позичку.

     Яскравим  виразником економічних поглядів раннього християнства був відомий християнський  теолог Августин Блаженний (354  - 430). Він проповідував необхідність праці для всіх, говорив, що, створивши світ, Бог звелів людині працювати, і посилався на слова апостола Павла: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть». При цьому дуже важливо, що фізичну працю Августин уважав такою ж почесною, як і працю розумову. Роботу коваля, будівельника, шевця він називав «чистим і чесним ремеслом». Але понад усе Августин поважав роботу на землі. Він називав землеробство «найчистішим серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця – «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Проти рабства він не виступав. Завдання церкви, на його думку, полягало не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедливість, про чесне, трудове життя.

     Таким чином, економічну думку античного  світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої історичної доби, а з іншого – як низку ідей, що набули розвитку в наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки.

     Важливим  досягненням античної економічної думки є з’ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства). 

     5. Економічні досягнення  та обмеженість  античної цивілізації

     Апогей  класичної цивілізації, у всякому  разі щодо економіки припав на      І - ІІ ст. н. е., епоху римської гегемонії. Рим уже увібрав у себе елліністичну культуру до того, як підкорив все Середземноморря, і разом з нею він успадкував – чи присвоїв – економічні досягнення та інститути еллінізму.

     Римляни здавна були землеробами (переважно  дрібними), і для них була характерна велика повага до приватної власності. Під час територіальної експансії  їх увага все більше зміщувалась  в сферу військової справи і управління, але їх традиційна прив’язаність до землі залишалась. В свою чергу торгівля не займала високого становища в римській системі цінностей; вона була залишена  представникам нижчих соціальних верств, іноземцям, і навіть рабам.

     І все ж таки, римська правова  система, що спочатку орієнтувалась  на регулювання життя аграрної спільноти, поступово модифікувавшись шляхом внесення в неї грецьких елементів, допускала значну свободу підприємництва і не стримувала торговельну активність. Зокрема, вона забезпечувала чітке виконання умов контрактів і захист прав власності, а також швидке (і зазвичай справедливе) вирішення суперечок. Розповсюдження римського права завдяки просуванню непереможних легіонів забезпечувало одинакові юридичні рамки економічної діяльності по всій імперії. Деякі регіони, особливо Єгипет, користувались особливим статусом, в рамках якого їх традиції та звичаї були збережені.

     Міський характер Римської імперії стимулював розвиток (і сам, в свою чергу, був  результатом розвитку) широкої торгівельної мережі та повнішого поділу праці. Одне лише місто Рим в епоху максимального розквіту могло мати населення більше 1 млн людей. Так як прокормити таке числене населення за рахунок місцевих ресурсів було неможливо, був створений величезний флот для постачання пшениці із Сицилії, Північної Африки і Єгипту.