Шпаргалка по "Истории"

За своїм соціальним походженням прибічники УЦР належали переважно до дрібної буржуазії: вони складалися з інтелігенції, сільських учителів, нижчого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів та заможних селян.

Лідер УЦР М.С.Грушевський у той  час намагався синтезувати національно-політичні гасла та домагання соціально-економічних реформ. На його думку, Україна мусила мати широку національно-територіальну автономію в російській федеративній республіці - автономію на демократичних засадах, із міцним забезпеченням національних меншостей України.

31. Дати характеристику  гетьманській державі П.Скоропадського (1918 )

28 квітня 1918 р. німці розпустили  Центральну Раду, а 29 квітня на  з'їзді, скликаному в Києві Лігою  землевласників, генерал П.Скоропадський був проголошений гетьманом України. Тоді ж було видано «Закони пре тимчасовий державний устрій України», які віддавали гетьману виконавчу і законодавчу владу, він був також «верховним воєводою» армії та флоту. Україна визнавала Брестський мир, уряд погодився на заборону виступів проти німців та австрійців, ліквідацію земельних комітетів, віднови власності на землю. Фактична влада в Україні належала німецькому головнокомандуючому фельдмаршалу Г.Айхгорну і шефу його штабу генералу В.Гренеру. Суттєві досягнення були у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників. Було засновано близько 150 нових українських гімназій. У жовтні в Києві та Кам'янці-Подольському відкрилися два нових університети. Було також засновано національний архів та бібліотеку. В листопаді відкрилася Академія наук. 14 листопада 1918 р. гетьман призначив новий кабінет, що майже повністю складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов'язався об'єднати Україну з небільшовицькою Росією. Того ж дня українська опозиція утворила альтернативний уряд - Директорію на чолі з давніми суперниками - В.Винниченком та Петлюрою - і відкрито проголосила виступ проти гетьмана. 21 листопада повстанці оточили Київ. На той час Центральні держави програли війну Антанті\

32. Проаналізувати діяльність  та причини поразки Української  Директорії

Третя фаза української державності - доба Директорії УНР - була продовженням першої - доби Центральної Ради, Тому своєю декларацією 26 грудня 1918 р. Директорія відновила закони УНР. Ключове внутрішнє питання, через яке між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося до того, якою має бути нова влада - парламентською демократією (як того хотів Петлюра) чи різновидом системи Рад (чого домагався Винниченко). Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків: Петлюра хотів порозумітися з країнами Антанти, а Винниченко схилявся до союзу з Москвою. Тим часом Червона Армія повела наступ на Україну з півночі. З наближенням більшовиків Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла роком раніше УЦР. В останні дні, що лишилися до падіння Києва, Директорія провела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала злуку УНР з Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Але це була злука лише за назвою. 2 лютого Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці. 11 лютого Винниченко зрікся головування в Директорії, його обов'язки перебрав Петлюра. Директорія вважала за основного противника білу і червону Росію і тому для здобуття перемоги готова була укласти союз з Польщею. Але уряд ЗУНР найбільшими противниками вважали поляків і для звільнення Галичини від польських окупантів готові були порозумітися з Денікіним (що й було зроблено 6 листопада). Армія УНР опинилася на Волині, оточена червоними, білими та поляками. За таких умов Петлюра вирішив

33. Охарактеризувати політику ЗУНР та її взаємини з УНР

Поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні призвела до розвалу  цієї імперії. На її уламках 9 листопада 1918 р. постала Західноукраїнська  Народна Республіка (ЗУНР). Уряд очолив К.Левицький. Невдовзі Буковину захопили румуни, Закарпаття лишилося далі під Угорщиною, а західну частину Галичини окупували поляки. Уряд ЗУНР не сподівався, що дійде до українсько-польської війни, й до організації власних збройних сил прийшов дуже пізно. 21 листопада під тиском поляків українські військові частини були змушені залишити Львів. Уряд переїхав до Тернополя, потім до Станіславова (Івано-Франківськ), де 4 січня 1919 р. зібралася сесія Української Національної Ради. Було обрано новий уряд під головуванням С.Голубовича. Того ж дня УНРада схвалила закон про злуку ЗУНР з УНР, і 22 січня у Києві відбулося урочисте проголошення злуки обох республік. Але насправді злуки не відбулося - обидві республіки і надалі продовжували діяти незалежно одна від одної. У травні - червні 1919 р. польська армія, озброєна Антантою, зайняла майже всю Галичину. У цей критичний для ЗУНР момент уряд Голубовича склав повноваження, а УНРада призначила Петрушевича диктатором ЗУНР. Ці зміни піднесли дух населення і вояків Української Галицької Армії (УГА). В червні УГА здобула Східну Галичину. Але тим часом Найвища Рада мирної конференції в Парижі уповноважила Польщу продовжувати свої операції в Західній Україні до р.Збруч. Міжнародний тиск і нестача зброї змусили УГА відступити у липні за Збруч. Галичину окупувала По

34. Визначити причини  поразки українських національно-демократичних сил в 1919-1920 рр.

Поразка українських національно-демократичних  сил (УНР та ЗУНР) була обумовлена як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. До об'єктивних причин слід віднести відсутність єдності серед українців, які тривалий час мешкали у різних геополітичних, економічних та соціокультурних просторах і ще не встигли прийти до злиття в єдину націю. Оскільки більша частина українців проживала на селі, традиційно займаючись сільським господарством, вона дуже мало цікавилася проблемами націо- та державотворення і, отже, залишилася байдужою до національно-державницьких ідей, висунутих вузьким колом національно свідомої еліти. Суттєвим фактором, зумовивши поразку українських патріотичних (націоналістичних) сил у громадянській війні та у боротьбі з агресивними сусідами, були несприятливі зовнішні обставини (країни Антанти підтримували Польщу і білогвардійців, які не хотіли бачити Україну незалежною державою).

Боротьба за національне визволення вимагала урахування інтересів широких  мас трудівників села і міста, а також жорстких революційних методів, які поклали б край політичній анархії і економічній руїні. Тим часом організація державного життя і творення збройних сил в УНР і ЗУНР відбувалися без чіткої програми, в умовах нестачі досвідчених фахівців. Державна влада була розпорошена, розподілена між представниками різних партій. Не було зроблено рішучих заходів щодо негайної організації регулярної армії. Нарешті величезною політичною помилкою було те, що уряди УНР і ЗУНР не знайшли спільної мови і не зробили усього

35..1) Пояснити причини впровадження нової економічної політики, її мету та сутність

У березні 1921 р. 10 з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продоодатком, що поклало початок переходу до нової економічної політики.

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об'єктивних причин; 1) кризовий стан економіки (харчова, паливна та транспортна криза); 2) декласування робітничого класу, чисельність, якого у порівнянні з 1913 р. скоротилась у двічі; 3) невдоволення селянства продрозкладкою періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади /пик яких був Кронштадтський заколот/; 4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії у ставленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом - як один із можливих шляхів до соціалізму.

Основними складовими непу були: відновлення  торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійких грошових одиниць, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; зміна продрозверстки продподатком.

2) Визначити підсумки  НЕПу. Які причини зумовили згортання нової економічної політики?

Реалізація НЕПу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. У сільському господарстві було скасовано продрозкладку і встановлено значно менший за обсягом проддодаток (126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно с продрозкладкою), тобто господар мав щороку здавати державі установлену кількість продуктів, а тим, що залишалось, селянин міг вільно розпоряджатися. В 1923 р. натуральний продподаток було замінено грошовим. Необхідну кількість продуктів держава отримувала не в натуральній формі у селянина, а купувала за гроші на ринку. Почали розвиватися торгівля, відроджуватися різноманітні форми кооперації. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. Наслідком переходу до приватної власності стала продаж землі селянам. К 1923 р. у приватній власності у селян було 92% усіх українських земель, із ріка в рік більша частка незаможних селян звільнялась від податків. У той же час збільшувалися податки на заможні господарства, які поступово втрачали здатність до збільшення товарного виробництва. Крим жорстокої податкової політики використовувались і запозичені від епохи „воєнного комунізму" примусові заходи. Наприклад, під час хлібозаготівельної кампанії 1928 р. до селян - власників хліба, які ухили

36. Проаналізувати причини,  хід та наслідки індустріалізації  в Радянській Україні

Важливе місце в індустріалізації відводилося Україні з її багатими природними джерелами. Тільки за роки першої п'ятирічки на промислову модернізацію республіці виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

Політика індустріалізації та її наслідки в УРСР - явище неоднозначне. З  одного боку, це позитивні зрушення. Протягом 1922-1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла вії разів. До новобудов належали: Харківський тракторний завод , Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь. Дніпробуд, Краммашбуд. Значну кількість підприємств було реконструйовано, серед них: Луганський паровозобудівний, чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську. Комунарську). У Донбасі було побудовано близько 100 шахт. У республіканському промисловому комплексі з'явились нові галузі: електрометалургія, кольорова металургія, маргаринова, комбікормова та ін. Наслідками індустріалізації також стали: урбанізація та українізація міст, швидке формування національного робітничого класу. Наприкінці 30-х років кількість робітників зросла у 2 рази і досягла 6,2 млн. Усе це вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобутком вугілля.

Неоднозначне сучасні історики оцінюють і стаханівський рух. Ця форма соціалістичного змагання зародилася в 1935 р. Його ініціатори: забійник шахти "Центральна - Ірмина" А. Г. Стаханов, машиніст депо станції Слов'янськ П.Ф. Кривоніс, шахтар шахти "Кочегарка" Н. Ізотіов. Незабаром їх підтримали тисячі робітників, у результаті чого була збільшена продуктивність праці. Рух стахановців сприяв поліпшенню становища в промисловості і разом з тим привів до загального підвищення норм виробництва та планових завдань, що в свою чергу спричинило перенапруження виробничих процесів і зниження якості продукції, ріст випадків травматизму і зриви виробничого процесу. Останнім давалася політична оцінка: саботаж і шкідництво. Ширилася практика приписок, на підприємствах з'явилися липові рекордсмени ("олівцеві стахановці"). У 1937 р. замість очікуваного зростання виробництва вийшов його спад.

Все це породжувало серйозні проблеми в економічної та політичної сферах, в матеріально - побутовому забезпеченні трудящих.

37.1) Визначити причини,  сутність та хід колективізації  в Україні у 1929-1933 рр

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927-1928 рр. За умов зростання цін на промислові товари, селянство відмовлялось продавати хліб за нижчими цінами („ножиці цін"), Тому у державі не стало хліба для постачання міст, новобудов, армії, різко знизився експорт зерна, який давав валюту для оплати імпортованої техніки. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Але восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише  4%  селянського  землекористування.   Тоді  в   1929   р.   почала здійснюватися суцільна колективізація. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. „Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Партійне - державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, у якій ставилося завдання-скоротити терміни на 1-1,5 року. Наступним кроком колективізації було ведення у грудні 1932 р. „внутрішнього паспорта", що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади

37.2) Проаналізувати наслідки політики колективізації в Радянської Україні

Форсовані темпи і переважно  адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків - дезорганізації і деградації аграрного сектору на початку 30-х років, його невпинного вповзання у кризу. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке піддягало колективізації. За період 1929-1932 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41%, коней - на 33%, свиней - на 62%, овець - на 74%. В результаті поголів'я худоби не вдалося відновити протягом ЗО років. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 рр. становив порічно 680 млн. Події набували загрозливих масштабів. 2,03,1930. Сталін опублікував у „Правді" статтю „Запаморочення від успіхів", в якій у „перегібах" процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Об'єднання селян у колгоспи оголошувалося справою добровільною. У зв'язку з цим навесні і влітку 1930 р. майже половина селянських господарств вийшла з колгоспів. Але такій перегіб подій не міг влаштувати партійне - радянське керівництво, тому вже восени 1930 р. почалася нова кампанія, спрямована на прискорення колективізації. Крім застосування адміністративних заходів, запроваджувалися непомірно високі податки для одноосібників, які в більшості випадків не могли сплачувати їх. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою