ШЩпаргалка по "Истории украинской культуры"

82.Українське  національно-культурне відродження  20 років

Українська культура початку 20-х років була в дуже тяжкому стані. Завершений на цей  час новий поділ українських  земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Культурний потенціал  народу був підірваний руйнівними наслідками громадянських протистоянь у суспільстві попередніх років, які не тільки руйнували духовні і матеріальні надбання минулого, а й нищили інтелігенцію — основного творця культурних цінностей.

Становище з кадрами  національної культури на початок 20-х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917—1920 pp. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як «скомпрометована» попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно-культурні перетворення. До того ж взаємини між новою владою та інтелігенцією не вичерпувалися лише минулим. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. В цьому також коренилися трагічні наслідки як для інтелігенції, так і для національної культури.

Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того в 20-ті роки набула такого злету, який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. При чин цьому багато. Це і інерція позитивних процесів у національно- культурному творенні часів української державності, і намагання націо нальне свідомих сил в українському суспільстві, в самій КП(б)У, особ ливо «боротьбистів», попри всі труднощі використати можливості офі ційно проголошуваної більшовиками національно-культурної політи ки. Певний час ця політика щодо української культури в цілому дійсно була толерантною. Це неважко зрозуміти. Втрачені Польща, Фінляндія, Прибалтика. Селянські повстання в самій Україні. Зволікання респуб лік з конституційним оформленням СРСР. За цих та інших об'єктив них обставин і був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і був найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.

«Даруючи» українському народові право на його культуру, влада  мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію, які' були перешкодою на шляху розвитку української національної культури.

Прояви їх були очевидними і на початку 20-х років, зокрема  в так званій теорії боротьби двох культур. Автор цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, підтриманий своїми московськими однодумцями, стверджував, що в Україні змагаються дві культури — міська (російська, пролетарська) і сільська (українська, селянська). Перемогти мала російська культура як більш прогресивна. Погляди Д. Лебедя не стали офіційною політикою, більше того, в умовах проголошеної в 1923 р. коренізації він був відкликаний з України. Ще деякий час тривала боротьба з «лебедівщиною», але несподівано для авторів цієї «теорії» стала перемагати українська культура.

Почалася широкомасштабна  розбудова української культури. Об'єктивно цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті  проголошеної XII з'їздом РКП(б) коренізації.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі — зближення між зрусифікованим робітничим класом і українським селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР* прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Активним суб'єктом  українізації була інтелігенція, яка  вітала її як таку, що створювала широкі можливості для розвитку національної культури. Українізація сприяла тому, що в Радянську Україну повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй діяльності видатні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський та багато інших. Причому М. Грушевський умовою свого повернення поставив свободу наукової діяльності в ім'я розбудови культури українського народу. Всього ж під впливом українізації із

зарубіжжя до України  повернулося кілька десятків тисяч  чоловік, в їх числі багато тих, хто  працював на ниві культуротворення. В 20-ті роки найбільшою мірою за всі  часи розколу оживилися культурні контакти між Наддніпрянською Україною і західноукраїнськими землями, сприяючи зближенню дещо різних типів культури — східного і західного — єдиного українського народу.

Особлива заслуга у  здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури належала О. Шумському і М. Скрипники, які в 20-ті — на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. Більшість діячів українського національно-культурного відродження були під їх безпосереднім патронажем і заступництвом, оскільки у віданні Наркомосу перебувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін. Небезпідставно, наприклад, М. Скрипнику закидали, що на всіх відповідальних ділянках культурного будівництва він розставляв вихідців з Галичини. Дійсно, в театрі «Березіль» він підтримував галичан Л. Курбаса, А. Бучму, М. Крушель-ницького, Й. Гірняка. Ряд установ ВУАМЛІН (Всеукраїнської асоціації марксоленінських інститутів) також очолювали галичани: інститут історії — Д. Яворницький, інститут географії — С. Рудницький, в інституті філософії керівна роль належала вихідцям з Галичини В. Юрин-цю і П. Демчукові. М. Скрипнику імпонувало, що багато галичан здобули освіту на Заході, знали іноземні мови.

Передусім українізація вплинула на освіту. Успіхи останньої в 20-ті роки були незаперечними. На кінець десятиліття писемність населення в УРСР зросла в кілька разів і становила понад 70 % у містах і близько 50 % у селах. Успішно запроваджувалося обов'язкове початкове навчання. Причому на початок 30-х років близько 97 % дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вузах, технікумах. Офіційною мовою діловодства, судочинства також була українська мова.

83.Феномен української  греко-католицької церкви.

Серед ряду релігійних конфесій України чільне місце займає Православна Церква (Московський патріархат, Київський патріархат та Автокефальна). Дослідники-релігієзнавці зазначають, сьогодні українське православ’я переживає не кращі часи: хоча воно і зберігає за собою провідні позиції серед інших конфесій, однак його вплив на населення поступово зменшується. Такий стан обумовлюється як надмірним консерватизмом, здавна характерним для Православної Церкви, так і наявністю прогресуючих негативних явищ, властивих московському православ’ю (симонія, формалізм, безвір’я та мала освіченість священиків, порушення церковних канонів та християнських норм тощо). Як зазначає А. Колодний, “визнаємо те, що якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією” [4, 32].

Більшість релігієзнавців ставить за приклад модернізаційного процесу інкультурації “в дії” – діяльність саме Греко-Католицької  Церкви в Україні. Найважливішу роль у розв’язанні головних завдань  християнства католицизм відводить  “проповідуванню соціального вчення Церкви”. За висловом Папи Римського, “не існує істинного розв’язання “соціального питання” поза Євангелієм” [2].

Соціально активна  католицька політика інкультурації, що успішно розвивається та послідовно модернізується на українських теренах, є досить привабливою для віруючих. Це засвідчує стійке зростання чисельності громад РКЦ та УГКЦ в країні протягом останнього десятиріччя. Як зазначає А.М.Колодний, “ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і перспектив... Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і одна з найдинамічніших християнських конфесій, має великі підстави для домінування в релігійному житті наступного століття” [5, 55-56].

У контексті  глобальної проблеми самоідентифікації, в умовах відсутності національної держави, проблема збереження питомо українських  форм релігійності набуває такого ж  принципового характеру, як і питання  політичне. УГКЦ до появи власне українських православних церков була єдиною суспільно-релігійною інституцією, яка найбільш послідовно і адекватно виражала українські національні інтереси, виступаючи рушійною силою у процесі оборони етнічної субстанції, осередком збереження власної ідентичності, що ототожнювалася з українством. Дослідники відмічають генетичний зв‘язок самоідентифікації українців між східними і західними сусідами з еволюцією релігійного самовизначення українського народу.

УГКЦ як інституція духовно-релігійна, а водночас і етнонаціональна, використовуючи особливі, притаманні лише церкві, засоби впливу на особистість та спільноту (проповідь християнської моралі, засудження зла і насильства та ін.) виконує суспільнотворчу функцію – прагне виховати національно та суспільно свідому особистість. УГКЦ стала першою і зазвичай єдиною з-поміж всіх українських церков, що засуджувала дії як колишньої так і сучасної політичної влади в Україні, які суперечать моральним принципам християнства. Саме це забезпечує УГКЦ статус найавторитетнішої суспільної інституції серед українців.

Отже, проаналізувавши  шукання власної ідентичності Української  Греко-Католицької Церкви, в контексті  самоідентифікаційних пошуків в  межах всієї української нації, можна зробити висновок, що еволюція духовної орієнтації греко-католиків є прогресивним авангардним проявом аналогічних процесів в Україні. Підтримка УГКЦ – це вибір українців, орієнтованих на єдність християнства, на пріоритет духовного над матеріальним, на здійснення національної ідеї. В сучасних умовах глобалізації, які характеризуються тотальною секуляризацією, десакралізацією, нищенням та спотворенням традиційних моральних цінностей, поширенням сатанинських вчень та ідеологій – лише УГКЦ здатна організувати та унапрямити процес відродження духовності української нації, процес об’єднання українських церков та успішний спротив сатанинському руху глобалізації.

84.

Об’єднання в єдиному  цілісному масиві абсолютної більшості  українських земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло відтворенню територіальної єдності укр. земель, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас прихід товарно-грошового, капіталістичного господарства зумовлювали розширення економічних зв’язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії.  Ролад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну  роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави  і юридичного урівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови, зросійщились, сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

у складі Австро-Угорщини.

Західноукраїнські землі  — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України.

Будівництво капіталістичних  підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої  й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв’язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення.

Розклад феодально-кріпосницької  системи й розвиток капіталістичних  відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства. Але відсутність української держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз’єднував дві частини української території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.

69. Формування  політичної свідомості українців  в системі суспільно-політичних  Росії і Австро-Угорщини  (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.).

Формування політичної свідомості українців пов’язане з консолідацією укр. нації. Українці зх. земель мали певну територію, мовні та культурні права, що обмежувало вплив держ. структур та меншин. Однак укр. громадяни під російської України знаходилися в російському ідеологічному середовищі. Це була одна з причин гальмування формування нац.. свідомості. Ідеологічні позиції рос. українства можна поділити на 3 напрями:

– консервативно-монархічні(в  основі – незмінність існуючого  сусп.-політ. ладу, русифікаторська  політика, збереження самодержавства).