У юридичній літературі визнається, що зобов'язання з безпідставного збагачення сформувалися ще в Стародавньому Римі. Як стверджує відомий український вчений О. А. Підопригора, вони дістали захист засобами кондикційних позовів: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливою чи неправильною підставою.

    Звичайно, що такі позови у видозміненому вигляді  можуть пред'являтися і в сучасний період з урахуванням правил чинного цивільного законодавства України.

    Зобов'язання з безпідставного збагачення мають  складну юридичну природу. На думку  І. Красько, вони являють собою цивільні правовідносини, згідно з якими боржник  повинен повернути кредиторові  майно, яке він одержав без належної підстави еквівалентно реально отриманій вигоді. Наведене визначення могло б бути більш повним, коли б у ньому автор зазначив, що і доходи боржника є безпідставно отриманими.

    Під належною правовою підставою слід розуміти придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та іншими підставами, не забороненими законом. Це зобов'язання виникає у разі коли з самого початку не було відповідної правової підстави або вона відпала згодом. Правова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, наприклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, судом чи арбітражним судом недійсною; у зв'язку з введенням в дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасування вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду чи арбітражного суду, на підставі яких було проведено стягнення на користь позивача.

    Безпідставне  придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між сторонами  обов'язку або коли такий обов'язок існував, але вже був виконаний. Необґрунтованим придбанням може бути і оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.[8, ст.114]

    Не  вважається безпідставно одержаним  і не підлягає витребуванню також  майно, передане на виконання зобов'язання до настання строку виконання, адже ст. 531 ЦК України допускає дострокове виконання зобов'язання боржником, якщо інше не випливає із закону, договору чи змісту зобов'язання. Не може вважатись безпідставно придбаним: майно за будь-якого дострокового виконання зобов'язання, адже підставою для його передачі є договір; майно, передане на виконання зобов'язання після закінчення строку позовної давності, якщо таке виконання допускається, адже метою зобов'язання є його виконання, навіть у випадку закінчення строку позовної давності; та інше майно, якщо це встановлено законом.

    Щодо  безпідставного збереження, то воно має  місце, коли певна особа повинна  була витратити частину своїх  коштів, але не зробила цього, тим  самим зберігши їх завдяки витратам іншої особи.

    Що  стосується розрахунків між сторонами, то потрібно відмітити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі, має бути відшкодована його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати всі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.[9, ст.98]

    Таким чином, на відміну від позовів  про повернення безпідставно придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка вибула з його володіння.

    Зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна забезпечують захист майнових прав по-іншому, ніж віндикація майна. Головним критерієм розмежування тут  має слугувати факт збереження у боржника майна та наявність у нього ознак індивідуальної визначеності чи родових ознак. Тобто, якщо майно є індивідуально-визначеним і збереглося у боржника в натурі, то власник витребує його за віндикаційним позовом. Якщо ж майно не збереглося в натурі або воно визначено лише родовими ознаками, то потерпілому (власникові) повертається не те саме майно, а лише така сама кількість однорідних речей чи його вартість за позовом про витребування безпідставно придбаного чи збереженого майна, причому не буде мати значення спосіб вибуття майна з володіння власника (за його волею чи всупереч його волі).[12, ст.113]

    На  мій погляд, ефективність засобів  захисту інституту безпідставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними та неукладеними. За недійсною угодою кожна сторона зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а коли неможливо повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Тобто у даному випадку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторонами від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів. Нерідко сторони не вимагають у суді застосування реституції, покладаючись на добровільне повернення -майна, і суд лише визнає угоду недійсною без застосування відповідних правових наслідків. У такому випадку сторони недійсної угоди також можуть забезпечити повернення майна за допомогою механізмів інституту безпідставного збагачення.

    Необхідно також розрізняти позови з безпідставного збагачення і позови з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за наявності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна — і за її відсутності. Другою ознакою для розмежування зазначених способів захисту є те, що позов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди, а зобов'язання з безпідставного збагачення не є засобом відповідальності, адже воно не е деліктним. Як відомо, в основі зобов'язань із заподіяння шкоди, як правило, є делікт, тобто правопорушення, необхідним елементом якого є вина, за винятками, прямо передбаченими законом. Крім того, тут завжди є конкретна потерпіла особа. В основі ж зобов'язань з безпідставного придбання чи збереження майна лежить факт безоплатного одержання майна за рахунок інших осіб без належної правової підстави, що може бути результатом як правомірних, так і неправомірних дій однієї чи обох сторін. Іноді розмежування цих відносин здійснюють лише за принципом вини.[7, ст.214]

    Деліктні  зобов'язання та зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна по-різному  відновлюють порушену майнову сферу  потерпілих. У першому випадку  діє принцип повного відшкодування  заподіяної шкоди, що є мірою цивільно-правової відповідальності, в другому потерпілому повертаються чи відшкодовуються лише ті втрати, на розмір яких збільшився майновий актив боржника.

    В практиці поширені випадки реалізації краденого майна за нижчою ціною, ніж його дійсна вартість. У юридичній літературі пропонується з практичних міркувань звертатися з позовом про відшкодування шкоди, оскільки звернення з позовом про повернення безпідставно одержаного майна не забезпечить належного захисту інтересів потерпілого. Однак, якщо вартість краденого майна і вартість його реалізації збігатимуться, то, на наш погляд, у кредитора (потерпілого) є можливість на свій розсуд обрати засіб захисту.

    В Цивільному кодексі України від 5 червня 1997 існував спосіб повернення безпідставно придбаного майна, а саме — стягнення його в дохід держави. Підставою для застосування саме цього способу є наявність у діях особи мети, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства.

    В юридичній літературі було сформульовано  такі умови для стягнення безпідставно придбаного майна в дохід держави:

    — дії мають бути протиправними, що порушують інтереси держави і  суспільства;

    — вчинення таких дій має характеризуватися  суб'єктивним наміром порушити закон, тобто необхідно встановити вину особи у формі умислу;

    — дії не повинні полягати у вчиненні угод;

    — дії не повинні підпадати під  дію норм адміністративного і  кримінального законодавства, що передбачають конфіскацію безпідставно придбаного майна.[4, ст.110]

    Однак, викладені рекомендації не узгоджуються з розвитком цивільного законодавства. Так, відповідно до ст. 1212 ЦК України, якщо інше не встановлено іншими законами чи правовими актами і не випливає із суті відповідних відносин, правила цієї глави підлягають застосуванню також до вимог:

    1) щодо повернення виконаного за  недійсним правочином;

    2) щодо витребування майна власником  з чужого незаконного володіння;

    3) однієї сторони у зобов'язанні  до іншої щодо повернення виконаного  у зв'язку з цим зобов'язанням;

    4) відшкодування шкоди особою, яка  незаконно набула майно або  зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

    Таким чином, складачі ЦК України допускають можливість положень про зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення) у  поєднанні з переліченими вище вимогами. Тобто можна стверджувати, що правила цього правового інституту можуть мати субсидіарне застосування до вимог, що ґрунтуються на правилах інших інститутів цивільного права. Думається, що такий підхід заслуговує на підтримку, адже в судовій практиці досить рідкісними є випадки застосування правил, які регулюють відносини з безпідставного придбання чи збереження майна, що зумовлювалося відсутністю необхідних чітких рекомендацій щодо дії цих правил.[4, ст.84]

    Водночас  перелік вимог, до яких можуть застосовуватися  положення про безпідставне збагачення, можна доповнити іншими вимогами, зокрема вимогами, пов'язаними з визнанням угод неукладеними. Крім того, дещо некоректно сформульовано окремі положення ст. 1212 ЦК України, зокрема щодо вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, оскільки створюється враження, що тут не застосовуються загальні положення цивільного законодавства про правові наслідки недійсної угоди. Між тим, у разі визнання недійсною угоди (правочину) насамперед мають застосовуватися правові наслідки, встановлені для недійсних угод, а положення про безпідставне збагачення — лише у разі недостатності положень про недійсність угод.[3, ст.298]

    Наприклад, можуть виникнути питання, чи повинні  розглядатися безпідставно одержаними доходи від незаконної підприємницької діяльності, хабарництва тощо, чи тут мають застосовуватися інші правові механізми. Справа ще в тому, що таке майно не підлягає кримінально-правовій конфіскації, яка поширюється лише на майно, яке є власністю засудженого. На доходи, одержані зазначеним способом право, власності у набувача не виникає.

    Висловлена  точка зору певною мірою не узгоджується з існуючою судовою практикою. Так, відповідно до п. 19 постанови Пленуму  Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства  про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (з наступними змінами) у справах про хабарництво, спекуляцію, заняття забороненими видами підприємницької діяльності, порушення правил про валютні операції та про інші корисливі злочини згідно з законом з винних стягується безпідставно набуте майно. При цьому гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом і визнані речевими доказами, відповідно до п. 4 ст. 81 КПК України передаються у дохід держави.

    Ефективність  засобів захисту інституту безпідставного збагачення може проявитися у разі їх субсидіарного застосування у  випадках визнання угод недійсними.[9, ст.92]

    Нині  інститут зобов'язань з безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок іншої особи (безпідставного збагачення) ще не посів свого чільного місця у системі зобов'язального права внаслідок абстрактності багатьох його понять, труднощів у виявленні відносин, які мають підпадати під дію його норм.

Висновки

    Захисту права власності наш законодавець завжди приділяв велику увагу, оскільки власність громадян, колективна та державна власність є основою розвитку Української держави. Отже, коли здійснюється захист зазначених форм власності, йдеться, по суті, про захист основ нашого суспільства, Необхідність всебічного захисту власності громадян зумовлюється ще й тим, що вона безпосередньо має задовольняти їхні матеріальні та культурні потреби.

    Переважна більшість громадян виконують свої конституційні обов’язки: берегти  і зміцнювати колективну та державну власність, поважати права та інтереси інших громадян, у тому числі їх право власності. Однак є ще багато осіб, які порушують зазначені обов’язки. До них застосовуються не тільки засоби виховного характеру, а й примусу.