Актуальні проблеми усиновлення в Україн

певний час в національній базі даних, а лише потім дитина може бути віддана на міжнародне усиновлення.

Для того, щоб принцип пріоритету національного усиновлення ефективно  працював, міжнародне усиновлення має бути частиною програми з національного усиновлення. В такому разі, метою компетентних державних органів та агентств з усиновлення буде забезпечення права кожної дитини жити і виховуватись у родині. За такої взаємодії, діяльність органів і агентств буде більш ефективною та прозорою, що є позитивним моментом для позбавлених батьківського піклування дітей, осіб, які мають бажання усиновити дитину та органів, що здійснюють контроль за додержанням прав та законних інтересів усиновлюваних дітей та нормативних приписів у даній сфері. Тому, розглядаючи питання доречності ратифікації Гаазької конвенції, варто розробити програми для найбільш ефективної співпраці з іноземними агентствами і передбачити взаємодію розвитку як національного так і міждержавного усиновлення залежно від цілей, які бажано досягти.

Ще одним проблемним питанням при  міжнародному усиновленні є контроль за дотриманням прав усиновлених  дітей, які були вивезені за кордон. Слід наголосити, що «незалежне» усиновлення (тобто усиновлення іноземними громадянами дітей без участі акредитованих агентств з усиновлення) вносить труднощі в реалізацію процедури подальшого контролю за умовами життя і виховання усиновлених дітей⁷.

Відповідно до СК, обов'язки щодо контролю за дотриманням прав усиновлених дітей за кордоном покладаються на відповідні консульські установи, які мають вести облік усиновлених дітей в кожній країні та здійснювати нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними 18 років. Але відносно велика кількість дітей, які усиновлюються іноземними громадянами, призводить до того, що консульські установи не в змозі ефективно і в повному обсязі виконувати покладені на них функції в сфері усиновлення. Тому, у разі надання можливості на розширення сфери своєї діяльності міжнародним агентствам з усиновлення, буде вирішено ще й питання з отриманням повної, перевіреної і своєчасної інформації про умови проживання і виховання усиновленої дитини за межами держави. Це буде позитивним моментом, оскільки на практиці «незалежні» посередники з усиновлення не можуть забезпечити необхідний контроль і звітність після усиновлення дитини.

Міжнародний досвід з цього питання  свідчить по те, що країни частіше за все не визнають «незалежне» усиновлення  без участі відповідних агентств (Італія, Греція, Швеція) чи визнають «незалежне» усиновлення лише у певних випадках, наприклад для родичів дитини, з оформленням усиновлення лише через компетентні органи відповідних держав⁸.

Приєднання України до Європейської конвенції з усиновлення дітей  та Гаазької конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення передбачає необхідність внесення змін до Сімейного, Цивільного процесуального кодексів, Закону України «Про охорону дитинства», Постанову Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. № 905 «Про порядок провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей» та інших підзаконних нормативно-правових актів.

Підсумовуючи вищевикладене, можна  дійти висновку про те, що приєднання України до багатосторонньої системи співробітництва у сфері міжнародного усиновлення сприятиме ефективному захисту прав та інтересів дітей, усиновлених іноземними громадянами, й гарантуватиме професійний підхід до процесу усиновлення дітей, позбавлених батьківського піклування. Уніфікація процесу усиновлення створить чітку і прозору систему гарантій, які спрямовані на запобігання торгівлі дітьми, надасть можливість отримувати достовірні відомості про кандидатів на усиновлення, та дозволить удосконалити контроль за дотриманням прав усиновлених дітей за кордоном

2.3 Міжнародне усиновлення: регулювання нормами міжнародного та національного права України

Усиновлення – досить поширена практика в усіх розвинених країнах сучасного  світу. Крім того, це своєрідний показник гуманності та людяності, адже діти – це майбутнє суспільства. Забезпечення прав дітей та їх захист – це першочергові завдання будь-якої сучасної держави.

Питання щодо правового статусу  та захисту дитини регулюються різними  документами, які базуються, на загальних положеннях Конвенції про права дитини від 20.11.1989. Основним документом у галузі міжнародного усиновлення є Європейська конвенція з усиновлення дітей, до якої Україна приєдналася 28 квітня 2009 р. Вона була прийнята на зміну Конвенції Ради Європи з питань усиновлення 1967 р. Конвенція пропонує державам оновлені принципи усиновлення та механізм співробітництва з метою забезпечення усиновлення з урахуванням найвищих інтересів дитини[1].

Конвенція передбачає порядок обміну інформацією між державами-учасницями з метою попередньої перевірки стосовно дитини або майбутніх усиновлювачів, причин виявленого бажання усиновити дитину, їхнього стану здоров’я і соціального середовища, тощо. Для цього держава призначає національний орган, якому направляються відповідні запити.

Конвенція містить положення, що стосуються доцільності надання усиновленій  дитині громадянства тієї держави, громадянами  якої є усиновлювачі, заборони обмеження  на кількість усиновлених дітей, порядку анулювання усиновлення[1].

Положеннями Конвенції допускається запровадження в державі випробувального періоду, який передує усиновленню. Документ визначає принципи стосовно доступу до інформації та розкриття даних про усиновлення, усиновлювачів, батьків дитини тощо.

Таким чином, запропоновані новою Конвенцією принципи усиновлення враховують усі сучасні тенденції, а головне – покликані забезпечити, щоб усиновлення здійснювалося та мало правові наслідки з максимальним урахуванням найвищих інтересів дитини[1].

¹ Студентка І курсу відділення міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Ще однією важливою інстанцією в  питаннях міжнародного усиновлення  та міжнародного приватного права вцілому  є Гаазька конференція з міжнародного приватного права - міжурядова організація, мета діяльності якої - робота над прогресивною уніфікацією норм міжнародного приватного права (стаття 1 Статуту ГКМПП). З 2002 року Україна - як спостерігач, а з 2003 року – як повноправний член організації бере участь у роботі Гаазької конференції з міжнародного приватного права[2].

Загалом питання усиновлення дітей  в Україні регулюється Сімейним кодексом України, Цивільно-процесуальним  кодексом України; Законом України  “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення” та іншими законодавчими актами[6].

Відповідно до Сімейного кодексу  України (стаття 207) усиновленням є прийняття  усиновлювачем у свою сім'ю особи  на правах дочки чи сина, що здійснене  на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя[3].

У ньому також є положення  стосовно того, хто може бути усиновленим  та усиновлювачем, які вимоги та обмеження існують стосовно усиновлювачів, хто веде облік дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені, передані під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян, облік осіб, що бажають усиновити дитину та інші питання[3].

Сімейний кодекс України містить  положення щодо міжнародного усиновлення  дітей, зокрема у статті 282. сказано, що усиновлення громадянином України  дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей[5].

Усиновлення іноземцем дитини, яка  є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей.

Статею 283 визначено, що усиновлення  іноземцем в Україні дитини, яка  є громадянином України, здійснюється на загальних підставах, встановлених главою 18

цього Кодексу. Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку у Центрі з усиновлення  дітей. усиновлювач є родичем  дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України, усиновлення може бути здійснене до спливу цього строку[5].

Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту  взяття її на облік у Центрі з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю.

Переважне право на усиновлення  дитини - громадянина України мають  іноземці, які є: родичами дитини;громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги[5].

На усиновлення дитини іноземцем  потрібна згода Центру з усиновлення  дітей. Усиновлення іноземцями провадиться  за умови забезпечення дитині прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України. За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років.

Усиновлена дитина має право  на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права  дитини, інших міжнародних договорів.

Згідно зі статею 284, усиновлення  дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, здійснюється громадянами  України або іноземцями, які проживають в Україні, на загальних підставах[5].

Уцілому, варто сказати, що в основу організаційно-правового механізму усиновлення в Україні закладено принципи, які відповідають міжнародним вимогам, а саме:

• кожна дитина має право на виховання в сім'ї;
• пріоритетним є національне усиновлення;
• міжнародне усиновлення розглядається як альтернатива тільки тоді, коли неможливе усиновлення дитини на батьківщині;
• усі процедурні питання усиновлення дитини повинні вирішуватися із додержанням чинного законодавства України[4].

Повноваження щодо вирішення питань з усиновлення дітей належать Центру по усиновленню дітей, який в  даний час функціонує при Міністерстві освіти і науки.

Центр з питань усиновлення дітей  здійснює: координацію діяльності відповідних органів і служб з питань усиновлення дітей, встановлення опіки і піклування над дітьми, охорони дитинства згідно з законодавством; сприяння виконанню Україною зобов'язань, передбачених конвенцією ООН про права дитини та іншими міжнародними договорами

України з питань усиновлення, опіки  та піклування; підготовку та подання  інформаційних матеріалів про стан додержання законодавства щодо встановлення опіки і піклування над дітьми, усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; надання методичної допомоги органам опіки і піклування з питань охорони дитинства тощо[4].

У Центрі вивчаються питання усиновлення  за кордон, ведеться облік іноземних громадян, які виявили бажання усиновити дитину, він перевіряє повноту і вірність оформлення поданих ними документів. Крім того, видає громадянам України та іноземним громадянам, які виявили бажання усиновити дитину, направлення в органи опіки і піклування для підбору дитини і знайомства з нею за місцем її проживання. У свою чергу, органи опіки та піклування повинні отримати дозвіл Центру на проведення в установленому порядку усиновлення дитини іноземними громадянами. Усиновлення відбувається за згодою дитини і у разі, коли іноземна сім'я може забезпечити дитині особливі умови виховання, покращення здоров'я, догляду.

Іноземні громадяни, які бажають  усиновити дитину, яка є громадянином України і проживає на її території, звертаються з письмовою заявою до Центру з усиновлення дітей[4].

Незважаючи на те, що з кожним роком  світове співтовариство працює над  удосконаленням законодавства з  питань усиновлення, все ж існують  проблеми, які виникають в процесі  як національного, так і міжнародного усиновлення. Варто зазначити, що вони пов’язані як із суб’єктивним, так і з об’єктивними чинниками. До таких основних «перешкод» ми можемо віднести недосконалість законодавства щодо усиновлення, неконкретність окремих норм законодавчих актів, які регулюють процес усиновлення, розбіжності трактування чинного законодавства всіма учасниками процесу усиновлення. Крім того, великою проблемою на шляху до легітимного та ефективного усиновлення є корупція на всіх етапах процесу.

Відсутність методичних матеріалів, посібників, збірників з юридичних, психологічних, медичних аспектів усиновлення, відсутність достатнього фінансового стимулювання потенційних національних усиновителів. Безсистемність і спонтанність подачі інформації в ЗМІ, на телебаченні про усиновлення і особливо про національне усиновлення, практично відсутня пропаганда національного усиновлення як способу допомоги обездоленим дітям. Відсутність цивілізованого контролю за процесом міжнародного усиновлення, за діяльністю агентств, асоціацій, перекладачів, довірених осіб усиновителів[4].