Договір управління майном

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Харківський національний економічний  університет

 

 

 

Кафедра правового регулювання економіки

 

 

 

Контрольна робота

з курсу «Договірне право»

на тему: «Договір управління майном»

 

 

 

 

Виконав:	студент 6 курсу заочного факультету 2 групи спеціальність 601-01 варіант №__ ____________
Перевірила:	______________

 

 

 

 

 

 

Харків  2013 

Зміст

1. Договір управління майном ……………………………………...3
2. Висновки…………………………………………………………..15
3. Додаток 1. Зразок типового договору…….……………………..17

Список використаної літератури…………………………………...20

 

Договір управління майном

Вперше в історії української цивілістики вітчизняний законодавець закріпив договір управління майном як самостійний договірний тип і спосіб здійснення прав на чуже або власне майно з визначеною метою та в чужому інтересі. Передбачена вітчизняним законодавством конструкція договору управління майном не має аналогів в попередніх актах вітчизняної цивільної кодифікації (зокрема, ЦК УРСР 1922 та 1963 років). Відносини довірчого управління майном регулюються ЦК України, Законами України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" N 978-IV від 19.06.2003 р., "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" N 979-IV від 19.06.2003 р., "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" від 19 червня 2003 р. N 979-IV, "Про іпотечні облігації" від 22.12.2005 р. N 3273-IV, "Про державне регулювання ринку цінних паперів" (ч. 4 ст. 4), "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23.02.2006 р. N 3480-IV, іншими законодавчими і підзаконними нормативно-правовими актами.

ЦК України містить загальні положення про договір управління майном: поняття, умови, відповідальність сторін, підстави і наслідки припинення цього договору тощо. В ЦК України договору управління майном присв'ячена глава 70 "Управління майном" (статті 1029 - 1045 ЦК), а також норми про довірчу власність (п. 2 ст. 316 ЦК) та управління майном, яке використовується в підприємницькій діяльності, органом опіки та піклування (ст. 54 ЦК).

Поняття договору управління майном закріплено ст. 1029 ЦК України, якою передбачено можливість виникнення на підставі зазначеного договору двох видів прав управителя на отримане в управління майно: права управителя на чуже майно (власником майна, що перебуває в управлінні, залишається установник); або права довірчої власності (право власності на довірене майно переходить від установника до управителя).

Відповідно до ч. 1 ст. 1029 ЦК за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Договір управління майном є реальним або консенсуальним (у визначених законом випадках), двостороннім, оплатним, строковим правочином. Предмет договору управління становить не лише майно, передане в управління, але й вчинення управителем від свого імені будь-яких припустимих юридичних та фактичних дій, необхідних для управління майном в інтересах установника або визначеної ним третьої особи, з урахуванням обмежень, визначених договором і законом.

Цей договір є реальним правочином, оскільки установник управління передає, а не зобов'язується передати управителеві майно в управління. Тому для набрання чинності договором управління майном, як і будь-яким іншим реальним договором, недостатньо однієї зустрічної згоди сторін (оферти та акцепту). Обов'язковою умовою укладання цього договору буде вчинення фактичних дій у вигляді передачі майна управителеві. Обіцянка передати майно в управління не тягне у даному випадку правових наслідків. Згода потенційного управителя і потенційного установника управління до моменту передачі майна, коли один передасть його, а інший прийме і відокремить від іншого майна, що знаходиться в управлінні, може вважатися лише попереднім договором, тобто домовленістю сторін у майбутньому укласти договір.

Моментом укладення договору управління майном вважається вручення установником майна управителеві. Оскільки цей договір вважається реальним, то установнику надається право односторонньої відмови від виконання договору в ситуації, коли договір за будь-яких причин укладений до передачі майна в управління. Умови договорів, за якими при укладенні такої угоди потенційний управитель наполягає на оформленні його як консенсуального, намагаючись отримати юридичні важелі для примушення контрагента реально виконати зобов'язання, а у випадку відмови установника управління від передачі майна управитель передбачає також можливість притягнення власника до матеріальної відповідальності у формі відшкодування збитків, мають визнаватися недійсними. Однак в окремих випадках договір управління може розглядатися як консенсуальний. Зокрема, управління державними корпоративними правами здійснюють управителі, визначені на конкурентних засадах за результатами конкурсів на право управління відповідним державним майном. Звичайно, договори управління державними корпоративними правами (пакетами акцій, частками, паями) вважаються укладеними від дати їх підписання. Договір управління нерухомим майном також розглядається як консенсуальний, враховуючи спеціальні правила, які пред'являються законодавством до його форми. Договір управління нерухомим майном не може бути реальним, оскільки згідно із ЦК України правочини з нерухомим майном вважаються укладеними з моменту державної реєстрації, проведеної у встановленому порядку. Тому договір управління нерухомим майном вважається укладеним з моменту державної реєстрації. Отже, договір управління майном є реальним, якщо інше не передбачено законом або не випливає із суті цих відносин.

За кількістю зобов'язаних сторін договір управління майном відноситься до двосторонніх договорів, оскільки права і обов'язки щодо цього договору виникають як з однієї, так і з іншої сторони зобов'язання. У договорі управління майном відсутній єдиний боржник і єдиний кредитор. Кожна із сторін виступає як кредитор і як боржник.

Після укладення договору установник зобов'язується передати частину свого майна в управління управителеві, не вчиняти ніяких угод з цим майном, що перешкоджатимуть здійсненню управління, і одночасно набуває право здійснювати контроль за виконанням умов договору, отримувати вигоди від управління майном. Управитель повинен виконувати свої обов'язки виключно в інтересах установника (вигодонабувача) і давати звіт про свою діяльність, а за здійснення управління майном отримувати на винагороду.

Договір управління майном залишається двостороннім також у випадку призначення вигодонабувачем третьої особи. Коли в даному договорі з'являється третій учасник - вигодонабувач, договір не перетворюється на трьохсторонній, а лише набуває властивостей договору на користь третьої особи. Договір між установником управління та управителем не породжує для вигодонабувача ніяких обов'язків, а лише права. Боржником за цим договором визнається управитель, який має виконати те, до чого його зобов'язує договір, а кредитором - установник управління.

За суб'єктною направленістю виконання зобов'язань договір управління майном може бути договором на користь сторін договору (установник назначає вигодонабувачем самого себе) і договором на користь третіх осіб (вигодонабувачів).

На договір управління майном, укладений в інтересах вигодонабувача, поширюються загальні положення про договір на користь третьої особи. Зокрема, за таким договором управитель зобов'язується перед установником виконати певні дії не установнику, а іншій особі (вигодонабувачу) і, виконавши такі дії, управитель погашає свої зобов'язання перед установником. Суб'єктний склад договору управління майном на користь вигодонабувача не збігається з суб'єктним складом правовідношення, яке ним породжується. Будучи учасником правовідношення, вигодонабувач не стає стороною за договором, однак його виконання можуть вимагати як установник, так і вигодонабувач.

Договір управління майном є особливим правочином, якому притаманні: висока ступінь довіри та особливе значення особистості його учасників, що знайшло відображення у предметі договору, наданні управителеві надмірних повноважень, встановленні з метою недопущення безпідставного збагачення обов'язку їх здійснення виключно у чужому інтересі - вигодонабувача та (або) установника, а також підвищених вимогах до відповідальності управителя та підставах припинення договору у зв'язку з втратою довіри.

Надмірність повноважень управителя полягає в наділенні його невизначено широким колом повноважень здійснення права власності на чуже майно, обмежене законом і волею власника. Тривалий, пролонгований характер відносин з управління майном зумовив особливість предмета договору управління майном, яка полягає у здійсненні управителем від свого імені не однієї або кількох юридичних чи фактичних дій, а невизначеної їх кількості, які необхідні для управління майном. У зв'язку з цим договір управління не може укладатися для вчинення будь-якої разової угоди. Зокрема, не визнається договором управління правочин, за яким управитель зобов'язався перед установником реалізувати на фондовому ринку належний останньому вексель, оскільки предметом такого договору є надання посередницької послуги разового характеру, а не діяльність з управління чужим майном.

Управління майном є специфічним способом здійснення права власності у чужому інтересі, що полягає в зобов'язанні управителя діяти в інтересах вигодонабувача та (або) установника. Під діями в інтересах вигодонабувача або установника необхідно розуміти вчинені з належною дбайливістю дії, що не суперечать закону і мають своєю метою зберігання та примноження вартості переданого в управління майна, вчинені без невиправданого ризику можливих втрат так, як вчинив би на місці управителя сам установник за аналогічних обставин.

ЦК у ч. 2 ст. 1029 містить правило, згідно з яким договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя.

Закріплене ч. 2 зазначеної статті ЦК положення про право довірчої власності управителя майном є новим для цивільного права України і переважної більшості країн континентального права, в яких, за відсутності загального поняття цього правового інституту, використовуються лише окремі його різновиди (зокрема, забезпечувальне право власності, що ґрунтується на угодах з передачі майна у власність як способу забезпечення виконання зобов'язання).

У правовому регулюванні законодавств різних іноземних країн угоди забезпечувальної власності знайшли відображення у сплаті боргу у формі security interest (зокрема в країнах англосаксонського права), та інституту забезпечувальної (фідуціарної) власності (в країнах континентального права).

Конструкція security interest передбачає придбання права власності на предмет забезпечення. За своїм змістом security interest є правом кредитора вважати себе власником певного майна боржника у випадку невиконання (неналежного виконання) останнім, забезпеченого цим майном, зобов'язання.

Під впливом англо-американського права законодавцями багатьох європейських країн вироблено інститут забезпечувального права власності (наприклад, Sicherungseigentum у Німеччині); довірчого відчудження або гарантійної передачі власності (transfer de patrimoine comme garantie) у Франції; фідуціарний заклад в Японії, який, зокрема, охоплює не лише товари в обігу, а й обладнання, цінні папери та інші види рухомих речей.

Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК право довірчої власності є особливим видом права власності, що виникає внаслідок закону або договору управління майном.

В науці цивільного права під правом довірчої власності розуміють безоплатно набуте довірчим власником право власності на визначене майно, обтяжене фідуціарним зобов'язанням здійснення цього титулу з метою і з обмеженнями, встановленими договором управління майном чи законом.

Довірча власність здійснюється у відповідності з вказаною установником метою в інтересах третьої особи - вигодонабувача.

Визначеність довірчої власності метою обумовлює притаманні їй такі властивості довірчого характеру: а) довірче (фідуціарне) зобов'язання довірчого власника здійснювати власницький титул особисто, в чужому інтересі, для досягнення визначеної мети, з дотриманням обмежень, встановлених установником або законом; б) пролонгованість, невідчужуваність і незалежність права довірчої власності від змін її об'єктного та суб'єктного складу.

Дискусійним є питання щодо правової природи права довірчої власності. Заслуговує на увагу теза про те, що за своєю природою фідуціарна (довірча) власність є належним довірчому власникові дуалістичним титулом у вигляді визначеного метою речового права на довірчий майновий фонд, обтяженого зобов'язанням його здійснення виключно або переважно в чужому інтерес.

У цьому зв'язку довірчу власність пропонується розглядати як особливо довірчий (фідуціарний) майновий фонд з елементами правоздатності. Під фідуціарним майновим фондом розуміється особлива сукупністю юридично відокремленого і персоніфікованого майна, права на яке не залежать від зміни суб'єкту та об'єкту (окремої речі, простої (розрізненої) сукупності речей або прав майнового комплексу), і поширюються положення про єдиний майновий комплекс, якщо інше не передбачено законом або не випливає із сутності довірчої власності. Тому фідуціарний майновий фонд є представленим довірчим власником квазі-суб'єктом права, що володіє самостійною правоздатністю.

Довірча власність змінює традиційні уявлення щодо права власності загалом, як діяльності особи-власника у власному інтересі і за власним розсудом. Довірчий власник переважно або виключно діє в чужому інтересі і від цього не перестає бути власником, оскільки зберігається головна риса власності - здійснення власницьких повноважень за власним розсудом і від імені довірчого власника. Водночас дискреційність здійснення повноважень довірчого власника сягає меж мети управління такою власністю. Таке обмеження тиутули є припустимим, оскільки не суперечить доктринальним уявленням про обмеження права власності (на підставі закону чи правочину).