Договір управління майном

Однак системний аналіз цієї норми ЦК і норм про загальні умови звернення стягнення за вимогами кредиторів (ст. 576 ЦК) запречує припустимість застосування буквального тлумачення норми ст. 1040 ЦК України. Стягнення за вимогами кредиторів може проводитися лише на власне майно установника довірчої власності-боржника, яке може бути відчужене ним. До майна установника передане в довірчу власність майно не відноситься. Тому кредитори установника не можуть звернути стягнення на майно, передане ним в довірчій власності.

Водночас визнання установника банкрутом має визнаватися підставою припинення довірчої власності, оскільки застосування норми ст. 1040 ЦК України не суперечить суті довірчої власності і має розглядатися як випадок зворотного повернення титулу власності до установника-банкрута внаслідок прямої вказівки закону.

Кількома особливостями характеризується відповідальність довірчого власника за порушення фідуціарного зобов'язання. Наступною колізійною проблемою є питання припустимості застосування до довірчого власника положень ЦК України щодо субсидіарної відповідальності управителя, передбаченої частинами 2 і 3 ст. 1043 ЦК. Відповідно до ч. 2 цієї норми ЦК управитель визнається субсидіарним боржником за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів. Визнання установника основним боржником у цьому випадку пояснюється тим, що установник залишається власником майна, переданого в управління. При цьому доцільно враховувати визначений метою режим майна, переданого в управління, та обумовлену цим презумпцію обмеження такої відповідальності як вартістю, так і натуральним змістом майна, переданого в управління. Іншими словами, слід виходити з неможливості звернення стягнення кредиторів за боргами управителя у зв'язку з управлінням, на інше майно установника, ніж передане в управління, майно установника. Такий підхід має своїм підгрунтям ідею-принцип обмеження звернення стягнення кредиторів управителя на інше майно управителя, ніж те, яке передане в управління. Однак в умовах відсутності усталений традицій застосування довірчої власності в цій частині не можна стверджувати про те, наскільки такий підхід сприйме судова, інша правозастосовна практика.

Крім того, вказівка на субсидіарну відповідальність управителя як довірчого власника за правилами ч. 2 ст. 1043 ЦК як нелогічною, так і такою, що неможливо застосувати, оскільки спочатку слід притягнути до відповідальності основного боржника - установника управління, що також не може бути проведено у зв'язку з відсутністю в нього права власності на майно, передане в довірчу власність.

Не можна погодитися з перспективою поширення на відносини довірчої власності, норми ч. 3 ст. 1043 ЦК, яка передбачає субсидіарну відповідальність управителя, за правилами ч. 2 цієї статті, у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що добросовісності третіх осіб, які берутьучасть у правочині (тобто, якщо вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень).

Вказівка на таку відповідальність управителя-довірчого власника є зайвою Такий управитель є власником (хоч і довірчим), який несе не субсидіарну, а самостійну і повну відповідальність, оскільки установник управління не є основним боржником за боргами, створеними довірчим власником у зв'язку із здійсненням ним управління.

Проведений аналіз положень щодо субсидіарної відповідальності довірчого власника за правилами відповідальності довірчого управителя, дає підстави для висновку про те, що положення ЦК про довірче управління майном можуть застосовуватися до відносин довірчої власності лише за правилами про аналогію закону і за умови, якщо це не суперечить сутності довірчої власності як виду права власності.

Наведені приклади двох правових колізій, обумовлених хибним позицією щодо автоматичного застосування положень про управління майном до відносин довірчої власності, з достатньою переконливістю свідчать про доцільність відокремленого регулювання довірчого управління майном і довірчої власності. прийняти окрему главу ЦК України, присвячену регулюванню довірчої власності, оскільки такий речово-правовий інститут має ряд принципових відмінностей від довірчого управління майном (чужим).

Аналіз положень про [довірче] управління майном дає підстави стверджувати, що ЦК України встановив виключний перелік підстав виникнення відносин з управління майном. Управління майном може виникати в силу закону або на підставі договору управління майном. ЦК України не передбачає можливості виникнення управління майном на підставі одностороннього правочину, юридичного вчинку чи інших правових форм волевиявлення власника з передання належного йому майна в управління.

У ЦК України договір управління майном міститься серед договорів про надання послуг (глава 63 ЦК), для яких надання послуг невідривне від діяльності особи послугонадавача (управителя), оскільки корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріального результату, як це має місце у договорах на виконання робіт, а полягає в самому процесі надання послуги.

Висновки

Договір управління майном є самостійним договірним способом (типом) цільового здійснення змісту права власності в чужому інтересі, якому притаманні підвищена довірливість та особливе значення особистості його учасників. Він відноситься до правових інститутів змішаного типу, який сформувався на стику речових і зобов'язальних прав, а тому одночасно володіє ознаками, характерними для різних груп прав. Мається на увазі, що відносини між управителем і його контрагентом-установником управління носять відносний характер. Проте, завдяки тому, що управитель здійснює щодо переданого майна делеговані його власником повноваження, відповідне правовідношення набуває риси абсолютного.

Актуальним є питання щодо правової природи договору управління майном. Ця проблема є предметом наукових дискусій, що обумовило існування різних оцінок цієї конструкції.

Основні відмінності і найбільш протилежні за оцінками точки зору полягають у відповіді на запитання: довірче управління майном є речовим правом чи зобов'язанням? З цього питання сформувалися і були висловлені чотири основні підходи стосовно проблеми регулювання інституту довірчого управління майном.

Прихильники класичного підходу, слідуючи континентально-правовим традиціям, виступають виключно за зобов'язально-правову модель довірчого управління майном. Прихильники речово-правового характеру довірчого управління майном допускають використання в континентальному праві України речово-правової конструкції довірчого управління майном, яка є особливим різновидом обмежених речових прав з елементами конструкції прав на чуже майно.

Проміжну позицію займають вчені, які визнають його "зобов'язальним правовідношенням, що містить речові елементи", наявність в довірчому управлінні майном окремих речових ознак (тобто, є "чисто відносними правовідношеннями, але з речовим елементом") або вважають його "особливим правом на чужу річ" чи "опосередкованим способом здійснення права власності". Схожої точки зору дотримується З. Е. Беневоленська, С. І. Ковальов.

Окрему позицію займають вчені, які обґрунтовують, виходячи із діючих нормативних актів, паралельне існування довірчої власності і довірчого управління майном.

Нарешті, існує точка зору, згідно з якою права довірчого управителя на майно, передане в управління, не вміщується в дихотомію прав "речові - зобов'язальні". Ю. Б. Фогельсон відводить їм місце в групі прав "типу орендних".

Цей компромісний підхід в розумінні природи цієї конструкції є найбільш виваженим, що є теоретичним підгрунтям пояснення виникнення з договору довірчого управління майном особливого, з речовим елементом, права на чужу річ, що не тягне за собою переходу права власності до довірчого управителя.

У цьому випадку передача майна в довірче управління має розглядатися як спосіб передачі установником і наділення довірчого управителя власницькими повноваженнями щодо чужого майна, з урахуванням обмежень, визначених договором і законом, власник якої визначає мету довірчого управління, обсяг повноважень, які він передає, а також особу, в інтересах якої повинен діяти довірчий управитель.

За своєю сутністю титул довірчого управителя полягає в наділенні його повноваженнями, близькими до речово-правового титулу, обтяженого фідуціарним обов'язком здійснювати цей титул і діяти виключно в чужому інтересі.

Довірче управління майном є самостійним договірним типом (різновидом) права на чужу річ, обтяженого цивільно-правовим зобов'язанням з надання послуг і передачі майна. Довірче управління майном відноситься до групи змішаних правових інститутів, який не можна відносити ні до абсолютних (речевих), ні до відносних (зобов'язальних) прав, оскільки такий поділ майнових прав не відповідає повною мірою специфіці цієї конструкції, яка виникла і сформована на стикі абсолютних (речевих) і відносних (зобов'язальних) прав і одночасно володіє ознаками, притаманними різним групам. Мається на увазі, що відносини між довірчим управителем та його контрагентом-установником управління носять відносний характер. Проте завдяки тому, що довірчий управитель здійснює щодо переданого майна делеговані власником правомочності, відповідне правовідношення набуває риси абсолютного. З виникненням потреб і проблем правозастосування та формуванням стабільної судової практики буде визначено необхідність і можливість нормативного закріплення довірчого управління майном як специфічного права на чужу річ.

Додаток 1

Зразок 

договору управління майном

ДОГОВІР УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ

_{(Повне зазначення  місця, число, місяць, рік – прописом)}

Ми, _{(прізвище, ім’я, по батькові),} ідентифікаційний номер 0000000000, зареєстрований у м. _______, вул. _______, буд. № ___, кв. ___, далі – «Установник управління», з одного боку, та _{(прізвище, ім’я, по батькові),} ідентифікаційний номер 0000000000, зареєстрований у м. _______, вул. _______, буд. № ___, кв. ___, дiючий як фізична особа-підприємець на підставі свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії ___ №_______, державну реєстрацію проведено «___» _____ ____ р. №________ державним реєстратором _{(прізвище та ініціали)} виконкому _______ міської ради, далі – «Управитель», з другого боку, в подальшому разом іменуються «Сторони», а кожен окремо – «Сторона», що діють добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам’яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом із приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений нами правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину), уклали цей Договір управління майном, далі – «Договір» про таке:

1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1 В порядку та на умовах, визначених цим Договором, Установник управління передає Управителю, а Управитель приймає наступне майно: ПРИВАТНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ННН», як єдиний майновий комплекс, до складу якого входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, право на торгівельну марку, згідно з переліком, викладеним у додатку № 1 до цього Договору, що є його невід’ємною часткою (далі – майно) в управління на строк, визначений цим Договором, та здійснює управління цим майном виключно в інтересах Установника управління.

Зазначене ПРИВАТНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ННН», код ЄДРПОУ 00000000, місцезнаходження якого: м. _______, вул. _______, № ___, належить Установнику управління на підставі Статуту підприємства, державна реєстрація якого проведена Державним реєстратором виконкомом _______ міської ради «___» _____ ____ р. за №_____________, свідоцтво про державну реєстрацію серії ___ № _____, державна реєстрація проведена «___» _____ ____ р.

Статутний капітал підприємства відповідає розміру Статутного капіталу, зафіксованого засновницькими документами та складає _____ (прописом) гривень, який було сформовано грошовими коштами, внесеними його засновником, тобто Установником управління повністю, що підтверджується свідоцтвом №___, виданим «___» _____ ____ р. директором ПП «ННН».

Під єдиним майновим комплексом сторони розуміють всі види майна, що призначені для діяльності підприємства та визначені ст. 191 Цивільного кодексу України.

1.2 Передання майна в управління  не тягне за собою переходу  права власності на таке майно  до Управителя. Власником майна  залишається Установник управління.

1.3 Управитель має право від  свого імені здійснювати щодо  майна будь-які юридичні та  фактичні дії щодо діяльності  підприємства, з урахуванням обмежень, встановлених у п. 1.4 цього Договору, в інтересах Установника управління.

Управитель має право доручити іншій особі вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, але за дії обраного ним  замісника відповідає, як за свої власні.

1.4 Управитель може здійснювати  такі юридичні дії щодо майна  лише виключно за згодою Установника  управління:

а) відчужувати майно будь-яким способом;

б) укладати щодо майна договори застави (іпотеки) в) призначати директора підприємства.

Ці юридичні дії Управитель може здійснювати за умови надання відповідної заяви Установника майна, на якій справжність його підпису засвідчена нотаріально.

1.5 Ми, сторони в цьому договорі, стверджуємо та повідомляємо  про те, що: договір укладається нами у відповідності до нашої волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; у момент укладання цього договору ми усвідомлювали (і усвідомлюємо) значення своїх дій і могли керувати ними; розуміємо природу цього правочину, свої права та обов’язки за договором; володіємо українською мовою, що дало нам можливість правильно та однозначно зрозуміти та витлумачити цей договір; при укладанні договору відсутні будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані нами; договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких для СТОРІН обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним).