Договір управління майном

Вітчизняний законодавець встановив можливість встановлення довірчої власності на підставі договору управління майном без будь-яких обмежень щодо сфери застосування такого правочину для цілей довірчої власності. Застосування принципу свободи договору дає підстави для висновку про припустимість договірного створення довірчої власності для будь-яких цілей. Однак такий висновок потребує уточнення, оскільки не можна виключити можливість існування заборонених сфер застосування довірчої власності за такою підставою її створення. Перш за все, досить обережно ця конструкція має застосовуватися в спадкових відносинах, з тим, щоб не порушити принцип абсолютності права власності спадкоємця. В силу поширення на правила слідування та майнового імунітету спадкоємці установників та вигодонабувачів можуть отримувати у певному відношенні "голе" право власності (наприклад, коли прямо передбачено третю особу - вигодонабувача). Потребує подальшого усвідомлення перспектива використання довірчої особи як внеску до статутного капіталу юридичної особи. Зокрема, чи не створюватимуть обмеження повноважень довірчого власника невиправданих перешкод у відносинах цієї юридичної особи з третіми особами-контрагентами? Зокрема, довірча власність як внесок до статутного капіталу юридичної особи юридично не виконуватиме гарантійної функції статутного капіталу, оскільки на таке майно кредитори юридичної особи зможуть звернути стягнення лише у визначеним законом випадках (при визнанні довірчого власника-юридичної особи банкрутом та передачі такого майна в заставу кредиторам цієї юридичної особи).

Праву довірчої власності має притаманні йому підстави виникнення та особливості здійснення цих фідуціарних правовідносин.

Особливість цивільно-правового регулювання довірчої власності в Україні полягає у встановленні обмеженого і виключного переліку підстав виникнення цього речового титулу.

Частиною 2 ст. 1029 ЦК передбачено, що "договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя".

ЦК України, таким чином, допускає лише дві підстави виникнення права довірчої власності: 1) пряму вказівку закону; та/або 2) договір управління майном. Довірча власність не може виникати з будь-яких інших підстав, у тому числі на підставі односторонніх правочинів, рішення суду, неправомірних дій (деліктів тощо), будь-яких інших договорів, крім договорів управління майном.

Довірча власність може виникати в силу прямої вказівки закону, зокрема, при здійсненні окремих угод з [номінального] придбання об'єктів приватизації, до яких слід віднести: купівлю-продаж об'єктів приватизації під інвестиційні зобов'язання; тимчасове залишення і закріплення у власності держави на певний строк пакету акцій товариств, створених у процесі приватизації; безоплатну передачу акцій у власність емітенту з їх наступною персоніфікацією серед працівників; номінальну довірчу власність іншими корпоративними правами [частками, паями]; управління майном, яке не ввійшло до статутного фонду товариства, створеного на базі державного підприємства.

Підставою припинення довірчої власності може бути досягнення мети, для якої передавалося майно у довірчу власність. Довірча власність може припинитися за ініціативою установника (фідуціанта) на підставі рішення суду у випадку неналежного виконання довірчим власником умов договору.

Не можна виключити того, що в середньостроковій перспективі (3 - 5 років) зміст і характер такого переліку підлягатиме дотичному розширенню через створення довірчої власності в силу рішення суду і на підставі заповіту, можливо, у визначених законом випадках або з дотриманням встановлених законом умов. При цьому, краще коли б така перспектива була результатом сформованої судової, іншої практики правозастосування довірчої власності, а не наслідком законотворчості, відірваної від реального стану і тенденцій розвитку існуючих суспільних відносин. У цьому зв'язку слід зазначити, що український законодавець правильно вирішив, закріпивши обмежене і виключне коло підстав виникнення довірчої власності - внаслідок закону або договору управління майном. Інші підстави довірчої власності (заповіт, рішення суду, делікт тощо) потребують більш досконалої техніки регулювання цих відносин. З формуванням традицій (судової, іншої практики застосування) застосування інституту довірчої власності цілком припустимо допустити створення довірчої власності на підставі заповіту і рішення суду. В сучасних умовах, враховуючи відсутність чітких положень про зміст фідуціарного зобов'язання довірчого власника і зрозумілих критеріїв відмежування цього титулу від суміжних конструкцій, загально-дозвільний режим підстав довірчої власності може заподіяти шкоду і дискредитувати ідею довірчої власності в цілому.

Отже, інші підстави довірчої власності (крім договору управління майном та прямої вказівки закону) в сучасних умовах не на часі, оскільки це може спровокувати свавілля в суддівському тлумаченні і зловживання з боку довірчих власників.

У зв'язку з цим, враховуючи відсутність усталеної практики і стрункої доктрини застосування цього інституту невиправдано широкий або відкритий перелік підстав виникнення довірчої власності може призвести до масових порушень прав вигодонабувачів та установників як більш слабких учасників цих відносин.

Суб'єктний склад відносин довірчої власності може передбачати наявність двох або трьох учасників наведених відносин. Обов'язковими учасниками відносин довірчої власності виступають установник (фідуціант) і довірчий власник (фідуціарій). У випадках, прямо визначених договором або законом, поряд із зазначеними учасниками цих відносин з'являється фігура вигодонабувача (бенефіциарія).

Установником довірчої власності може бути власник майна або особа, яка набуде право власності в майбутньому, з наступною передачею його у довірчу власність.

Довірчим власником визнається фізична або юридична особа-суб'єкт підприємницької діяльності, якій передається майно у довірчу власність.

Вигодонабувачем є фізична або юридична особа, на користь якої передаються вигоди від довірчої власності.

Зміст права довірчої власності полягає у передачі установником титулу або майна і титулу власності довірчому власнику для досягнення визначених цілей, обтяженого довірчим (фідуціарним) зобов'язанням передати у подальшому титул і майно визначеним вигодонабувачам після настання певних юридичних фактів на умовах договору. У випадку досягнення цілей управління право довірчої власності припиняється фактичною передачею (datio) довірчим власником цього майна вигодонабувачу. Відмова чи ухилення довірчого власника від вчинення datio може бути подолано зобов'язально-правовим позовом установника або вигодонабувача про виконання зобов'язання в натурі або про відшкодування збитків. Ризик невчинення datio і є проявом особливої довіри установника до довірчого власника.

Структура титулу довірчої власності також характеризує особливості цього речово-зобов'язального титулу. За своєю структурою титул довірчої власності складається з двох елементів - права власності та фідуціарного зобов'язання, які є невід'ємними складовими і лише в сукупності формують цей вид суб'єктивного права.

Фідуціарне зобов'язання обмежує право власності шляхом "звуження можливості здійснення суб'єктивного права власності". За своїм характером фідуціарне зобов'язання має розглядатися як невідчужуване речове обтяження права довірчої власності активно-пасивного типу. Таке обтяження слідує долі речі, яка знаходиться в довірчій власності, його носієм-боржником може бути лише довірчий власник. Крім того, фідуціарне зобов'язання припиняється з припиненням довірчої власності. Довірчий власник фідуціарно зобов'язаний вчиняти як пасивні, так і активні дії в інтересах третьої особи (зокрема, вигодонабувача). За цим критерієм право довірчої власності відрізняється від сервітутного обтяження, зміст якого становить пасивний обов'язок власника, обтяженого сервітутом, утримуватися від порушень носія сервітутного права.

Переваги і перспективи довірчої власності, обумовлені визначальними рисами і місцем цієї конструкції в системі суб'єктивних цивільнх прав. Закріплення інституту довірчої власності в українське законодавство є результатом тривалої наукової дискусії і пошуку юристами-практиками адекватних конструкцій з управління майном в чужому інтересі.

В українському праві ідея припустимості введення довірчої власності почала формуватися на доктринальному рівні, що знайшло відображення в позитивному сприйнятті цієї конструкції рядом провідних вітчизняних вчених-цивілістів з цих питань. І лише пізніше (через 2 - 3 роки) їх наукові дослідження були творчо враховані розробниками законодавчих актів, які ввели довірчу власність в українське законодавство.

Такий підхід вселяє певний оптимізм в питання щодо перспектив довірчої власності. Важливо, що цей інститут має більший потенціал, порівняно з договором довірчого управління майном, позаяк визнання довірчого власника позбавляє багатьох ризиків установника і вигодонабувача, які неможливо уникнути при довірчому управлінні майном.

Шляхи нормативного регулювання відносин довірчої власності визначатимуться переважно чинниками практичної користі від такої конструкції при вирішенні суто прагматичних проблем правозастосування. У зв'язку з цим сід звернути увагу на акутальну в сучасних умовах проблему відсутності детального нормативного регулювання відносин довірчої власності. Однак цей недолік має тимчасовий характер і поступово усуватися з прийняттям все нових спеціальних нормативних актів (законів і підзаконних актів), які регулюватимуть окремі види довірчої власності.

Перехід прав довірчого власника до третіх осіб є максимально обмеженим в силу фідуціарності цих правовідносин. Особистий характер виконання фідуціарного зобов'язання встановлює обмеження переходу права довірчої власності до третіх осіб. З точки зору доктринального розуміння довірчої власності титул довірчого власника може переходити лише до інших довірчих власників, які є співдовірчими власниками (за аналогією з трастом - cotrustee). Тому застосування цесії, переводу боргу, інших способів правонаступництва (зокрема, реорганізація і спадкування) не можуть бути застосовані до відносин довірчої власності, якщо інше прямо не передбачено законом, або якщо інше передбачено договором управління і така умова не суперечить закону (наприклад, принципам спадкового права). 

Однак складність тлумачення цих положень полягає в тому, що чинне законодавство не містить такого роду обмежень щодо переходу права довірчої власності до третіх осіб, що робить можливим застосування на практиці будь-яких способів правонаступництва. У зв'язку з цим можна зробити припущення, що розвиток цих відносин піде шляхом формування судовою, іншою правозастосовною практикою окремих складів обмежень правонаступницництва права довірчої власності, як умови їх нормативного закріплення у вигляді універсального правила в ЦК України про неприпустимість цесії, спадкування та реорганізації права довірчої власності.

Майновий імунітет довірчої власності від стягнення є однією з її привабливих рис. Довірча власність містить у своєму змісті так званий відносний майновий імунітет від стягнення, який полягає в "неприпустимості звернення стягнення на майно, щодо якого міститься заборона в законі". При цьому йдеться про два майнові імунітети - за вимогами кредиторів як установника, так і довірчого власника.

Вимоги кредиторів довірчого власника за боргами, що виникли не у зв'язку із здійсненням управління довірчим власником, не можуть задовольнятися за рахунок майна, переданого в довірчу власність. Відповід но до ч. 3 ст. 1030 ЦК України таке майно юридично і технічно відділяється від іншого майна довірчого власника як управителя (власного майна або від інших випадків довірчої власності).

Неможливість звернення стягнення на майно в довірчій власності за вимогами кредиторів довірчого власника щодо боргів, які виникли у зв'язку із здійсненням управління довірчим власником, передбачена спеціальними законодавчими актами з питань довірчої власності. Відповідно до ст. 7 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" управитель при реалізації права довірчої власності не може відповідати за своїми боргами активами ФФБ і ФОН. Аналогічне положення законодавчо закріплено щодо довірчої власності на іпотечні активи. Згідно зі ст. 27 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" управитель не може відповідати за своїми боргами іпотечними активами, які знаходяться у нього в управлінні, та не має права використовувати ці активи для забезпечення виконання своїх зобов'язань.

Майновий імунітет від стягнення за вимогами кредиторів установника довірчої власності випливає з норм ЦК України. Згідно зі ст. 1040 ЦК України звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави. У разі визнання установника управління банкрутом договір управління цим майном припиняється і воно включається до ліквідаційної маси.

Не вирішеним залишається питання про те, чи поширюються на відносини довірчої власності норми ст. 1040 ЦК України щодо можливості стягнення кредиторів установника на довірчу власність, яка є предметом застави, і в разі визнання установника банкрутом. Буквальне тлумачення цієї норми не виключає можливості поширення цієї норми на відносини довірчої власності і звернення стягнення кредиторів установника на довірчу власність.