Конституційно-правовий статус суддів в Україні

Зважаючи на те, що до структури  службових обов'язків судді входять  як юридично оформлені вимоги щодо службової поведінки судді, так  і вимоги, які мають моральний  характер, що при їх безлічі робить неможливим вичерпний перелік всіх службових обов'язків суддів у  цілому, законодавець передбачив загальні підстави необхідної поведінки судді, чітко закріпивши лише ті можливі  порушення, що тягнуть за собою накладення суворих стягнень.

За змістом вимог, що містяться  в правовій нормі, службові обов’язки  судді можна розділити на такі групи:

а) дотримання законодавства  України при здійсненні професійної  діяльності;

б) дотримання присяги судді  та етичних основ діяльності;

в) сумлінне і професійне виконання своїх службових функцій.

Дотримання законодавства  суддею можна розглядати в двох аспектах: по-перше, уся службова діяльність судді  відбувається в установлених законодавством процесуальних рамках, порушення  яких є підставою для визнання рішення судді незаконним. По-друге, суддя безпосередньо застосовує норми національного законодавства  при вирішенні конкретних спорів про право. Він має право використати  будь-яке джерело права, котре  є частиною національного законодавства  України: Конституцію, інші нормативно-правові  акти, прийняті на її основі, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України [12, с. 237].

Етичні вимоги до поведінки  судді закріплені в Кодексі професійної  етики судді і являють собою  сукупність моральних правил поведінки  судді, за допомогою яких можна оцінити  його дії з погляду таких цінностей, як справедливість, сумління, гідність, людяність тощо [13].

Однієї з найважливіших  категорій етики, що виражає моральні обов'язки судді стосовно держави, суспільства, конкретної людині, в інтересах якої здійснюється правосуддя, є професійний  обов’язок. Разом з тим, особливість  професійного обов’язку судді полягає  в тому, що він має не тільки моральну, а й правову природу. По-перше, він містить у собі як обов'язок, передбачений правовими нормами, так  і обов'язок перед суспільством, пов'язаний зі здійсненням професійної  діяльності. По-друге, професійний обов’язок  усвідомлюється суддею як моральна необхідність і виконується у зв’язку з  його переконанням. У цьому аспекті  гарантіями його виконання є насамперед моральні чинники – сумління, гідність, справедливість, громадська репутація  тощо.

Іншими словами, професійний  обов’язок – це сукупність органічно  взаємопов'язаних моральних і правових обов'язків судді перед суспільством, котрі обумовлюються вимогами професійної діяльності та усвідомлюються суддею як моральна необхідність. У цьому понятті органічно поєднуються правові, моральні та естетичні (справедливість, добро, краса) сторони.

Професійний обов’язок судді, будучи складовою частиною громадського обов'язку, є моральним у його об'єктивному і суб'єктивному  аспектах. Моральна цінність його змісту полягає в тому, що останній спрямований  на вирішення найвищого завдання: розв'язання правового конфлікту, відновлення  справедливості.

Усвідомлення суддею професійного обов’язку передбачає турботу про  професійну гідність, постійне вдосконалювання  професійної майстерності, прагнення  виховувати своєю діяльністю, особистим  прикладом повагу до закону, правосуддя, суду.

Однак потенційні можливості професійного обов’язку можуть виявлятися тільки в тому разі, якщо вони доповнюються відповідним суб'єктивним ставленням, коли службові обов'язки сприймаються і усвідомлюються як особисті, як глибинна потреба і переконання в справедливості і правоті справи своїх дій, професійної  діяльності в цілому. Внутрішня потреба  судді у виконанні професійного обов’язку розкривається з позиції  такої етичної категорії, як суддівське сумління.

Суддівське сумління –  це усвідомлення моральної відповідальності перед іншими людьми, моральна самооцінка, вольовий контроль суддею своїх вчинків  з погляду моральних норм і  суспільних принципів. Суддя зобов'язаний з повагою ставитися до колег  за професією, громадян, бути ввічливим, коректним у службових відносинах, дотримуватися високої культури спілкування [13].

Таким чином, дотримання етичних  основ діяльності передбачає утримання  суддею від дій, що можуть бути розцінені  як використання посадового становища  в особистих цілях чи можуть викликати  сумнів у його неупередженості, незалежності і справедливості винесених рішень. Суддя зобов'язаний не допускати  будь-яких дій, що можуть заподіяти  шкоду, порушити нормальну діяльність суду чи дискредитувати судову владу в цілому. Суддя не повинен як під час виконання службових повноважень, так і в приватному житті вчиняти дій, що можуть негативно відобразитися на його моральному вигляді, завдати шкоди його професійній та суспільній репутації. При цьому під репутацією судді слід розуміти загальновизнані в професійній групі, у суспільстві в цілому уявлення та оцінку поведінки судді як посадової особи судової влади, носія владних повноважень. Для судді, який не дотримується етичних основ діяльності, повинні наставати негативні наслідки, зокрема притягнення до дисциплінарної відповідальності [13].

Сумлінне і професійне виконання службових функцій  у першу чергу передбачає повну  самовіддачу судді. Він повинен  утримуватися від іншої роботи, яка  заважає йому належним чином виконувати свої службові обов'язки і якій він  не повинен приділяти увагу протягом свого робочого часу. Йдеться про  те, щоб суддя не мав іншої оплачуваної  роботи, за винятком наукової, викладацької або творчої. Безперечно, виконання  навіть такої додаткової роботи не повинно позначатися на якості професійної  діяльності судді.

Дотримання вимог сумлінного і професійного виконання обов'язків  судді передбачає вдосконалення  професійної майстерності, систематичне підвищення кваліфікації [13].

Держава за допомогою закріплення  цього обов'язку в законі повинна  передбачити певні гарантії для  того, щоб систематичне професійне навчання суддів, удосконалення професійної  майстерності стали складовою частиною їх професійної діяльності. Але не тільки за особистою ініціативою, а  обов'язковою вимогою, що здійснюється за рахунок державного бюджету. Такими гарантіями можуть стати вдосконалена система добору кадрів, просування по службі, тестування, періодична атестація  суддів. За неналежне виконання цього  обов'язку суддя притягується до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, встановлюючи службові обов'язки суддів, необхідно також  передбачити державні гарантії їх реалізації. Держава зацікавлена в належному  виконанні суддею своїх службових  обов'язків, адже суддя виносить рішення  від її імені. Але має йтися  не тільки про нормативне закріплення  юридичного механізму, правових гарантій реалізації. Однією з особливостей службових обов'язків суддів є  те, що вони містять певні норми  моралі і не можуть мати повну нормативну визначеність, що, безумовно, пов'язано  зі специфікою професійної діяльності судді.

Належна реалізація службових  обов'язків повинна забезпечуватися  не тільки за допомогою різного юридичного інструментарію (правових норм, що визначають коло службових обов'язків судді, основних форм і способів їх реалізації, відповідальності за невиконання і  т.д.), а й враховувати вплив  індивідуальної, соціально-психологічної  структури особистості їх виконавця (його ціннісні орієнтації, установки, цілі тощо) на процес виконання службових  обов'язків. Також повинні бути передбачені  певні політичні, організаційні, ідеологічні  та інших соціальні умови, що спонукали  б до добровільного і сумлінного виконання суддею своїх службових  обов'язків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Засади діяльності суддів.

 

Судову реформу в Україні започатковано в часи здобуття державної незалежності. Головна мета на той час полягала в тому, щоб утвердити судову владу як незалежну гілку влади в рамках системи поділу влади у демократичному суспільстві. Незважаючи на позитивні здобутки на цьому шляху, процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю. Далися взнаки консерватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин на даний час українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, рівень довіри до них з боку суспільства лишається в край низьким.

Відповідно до Конституції  України, державна влада в Україні  здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону,  а вплив на них у будь-який спосіб забороняється. Незалежність і недоторканність  суддів гарантуються Конституцією та законами України [14].

Судова реформа потребує реального підвищення статусу та престижу  професії судді. Невід'ємною ознакою статусу судді є незалежність від будь-яких втручань у його діяльність на посаді судді, в тому числі з боку представників судової влади.

Незалежність суддів є  невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів. Незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, не пов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею.

Гарантована Конституцією України  незалежність суддів насамперед забезпечується особливим порядком їх обрання або  призначення на посаду та звільнення з посади; забороною впливу на них  у будь-який спосіб; захистом професійних інтересів; підкоренням суддів при здійсненні правосуддя лише закону; особливим порядком притягнення їх до дисциплінарної відповідальності; гарантуванням державою фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів; забороною суддям належати  до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суду і судді; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; здійсненням суддівського самоврядування [15].

Разом з тим, гарантії самостійності  та незалежності суддів в Україні належним чином не забезпечені. На практиці законодавчим органом, органами виконавчої влади, їх посадовими особами ігнорується конституційний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Мають місце спроби втручання в організацію діяльності судів, вирішення конкретних судових справ, перешкоджання здійсненню судами правосуддя на визначених законом засадах, тиск на суддів шляхом погроз, шантажу та іншого протиправного впливу, в тому числі у формі прийняття незаконних нормативно-правових актів та правових актів індивідуальної дії, неправомірного використання суб'єктами влади наданих їм повноважень, а також незаконного наділення деяких державних органів відповідними повноваженнями, що посилює залежність від них суддів .

Вказані негативні явища  набули значного поширення і становлять загрозу утвердженню в державі принципу верховенства права, здійсненню правосуддя на засадах, визначених Конституцією та законами України. У свою чергу судді у своїй діяльності не завжди керуються виключно Конституцією та законами України, піддаються протиправному впливу посадових осіб органів державної влади, суб'єктів політичної діяльності, допускають безкарне втручання у вирішення судових справ, що завдає істотної шкоди демократичному конституційному ладу, правам і свободам громадян, інтересам суспільства та держави. Не здійснюючи належного правового реагування на протиправні тиск та втручання, судді тим самим сприяють поширенню суспільно небезпечних посягань на правосуддя, не забезпечують в межах своїх повноважень дотримання принципів самостійності і незалежності суддів, конституційних засад судочинства [14].

Держава зобов'язана гарантувати, забезпечувати та оберігати незалежність судової влади. Її зміцненню має сприяти правильне застосування закону самими суддями.

Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції та законів України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

     При здійсненні  правосуддя судді повинні утверджувати гарантовану Конституцією та законами України незалежність та самостійність судів, підвищувати авторитет судової влади, забезпечувати обов'язковість судових рішень шляхом справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду та вирішення судових справ, дотримання присяги судді, належного правового реагування на факти тиску на них, втручання в судову діяльність та інші протиправні посягання на правосуддя [14].

Виходячи з того, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості, суддя при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб.

     Незалежність  суддів при розгляді конкретних  судових справ має забезпечуватись і в самому суді. У зв'язку з цим неприпустимими є:

- не процесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, у тому числі тих, що обіймають адміністративні посади в судах;

- встановлення контролю  за здійсненням судочинства суддею, виклик його до вищестоящих судів та вимагання звітів чи пояснень про розгляд конкретних справ;

- витребування від судді  будь-якої інформації чи довідок  про хід та перспективи розгляду справи, іншої інформації, яка може надаватися лише сторонам у справі та іншим особам, визначеним процесуальним законодавством, а також відомостей, які становлять таємницю нарадчої кімнати;

- прийняття суддею від  будь-яких осіб та розгляд ним  заяв, скарг, інших документів поза встановленим законом процесуальним порядком [14].

Зазначений підхід щодо забезпечення незалежності суддів закріплено у Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року, ратифікованій Верховною Радою України 17 липня 1997 року, та в низці інших міжнародних документів, а саме: "Основні принципи незалежності судових органів", ухвалені резолюціями 40/32 від 29 листопада 1985 року та 40/146 від 13 грудня 1985 року Генеральної Асамблеї ООН, "Процедури ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів", затверджені 24 травня 1989 року Резолюцією 1989/60 Економічної і Соціальної Ради ООН, Європейська хартія "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року, Рекомендації N (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи "Незалежність, дієвість та роль суддів" від 13 жовтня 1994 року та інших. Цей підхід також підтверджується практикою Європейського суду з прав людини.